Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Приспічило, кажеш? Та куди тобі з твоїми домашніми думками в далеку дорогу?
— Неправду кажеш, Хомо, бо думки мої не домашні, а вже заморські й заокеанські!
— Чи не хочеш часом і там пошукати бойових побратимів, із якими воював по світових фронтах?
— Як у воду, Хомо, дивишся, вгадав! Бо вже які фронтовики були в районі й поза районом — із усіма здибався, в усіх перегостював. Уже дехто й не вірить мені, що воювали разом.
— Трапляються такі, що й не вірять?—реготав Хома, й сміх колисав чоловіка, як буря осиковий листок.— А в міліцію заяви не поступали на тебе, Венеційський не балакав із тобою?
— Чи мені боятись Венеційського? А коли й з ним годували вошей на фронті? Що тоді, га?
— Ха-ха-ха! — реготав Хома.— Й не побоявся б самого Венеційського обійняти й поговорити про війну?
— Хіба начальник міліції такий страшний, що маю боятись його?
— Й то правда, ха-ха-ха! Для чесних людей не страшний. А чого тобі в Америку, коли не секрет?
— Та кажу, що й там кортить пошукати бойових побратимів, з якими па Ельбі зустрічався.
— І ти б здогадався, хто з них воював, а хто в тилу відсиджувався?
— Фронтовика відразу видно, так само як тилового щура... Ось приїхав би у Вашінгтон чи в Чікаго,— замріяно мовив Дмитро Волосюк,— став посеред авеню чи стріт
і стою, а назустріч, бачу, якийсь Джон іде на милицях чи без руки. Я на груди йому падаю, обіймаю, плачу й кажу, як роки змінили Джона з тої пори, відколи не бачились...
— Слухай, Дмитре, а як ти з ним балакатимеш, коли тільки українську знаєш?
— Подумаєш! Може, той Джон теж тільки свою англійську знає, а в українській — ні в зуб ногою? Ой, Хомо, воювали, хоч ми не знали англійської, а вони української. Й розуміли одне одного, й німця побили. То як же нам не зрозуміти одне одного в мирний час? Фронтовик фронтовика завжди зрозуміє й пригостить, а мені вже пора й за океан, бо тут тісно... Може, вони там позабували за війну, то треба нагадати, бо дуже носяться з тими атомними ракетами. Отак би ходив у них від хати до хати, від села до села, здибався б із фронтовиками — й нагадував!
— Еге, Дмитре, видать, що мати тебе в голову не била, маєш спичку в носі!
— І скотина розумна, дарма що не говорить, а чому б то мені бути дурнішим за худобу? Очі мої, Хомо, бачать далеко, а розум іще далі... Отож поїдемо вдвох до Америки, так?
Очі в Хоми стали голі-голісінькі, наче зажурились, що йде зима, а кожуха нема.
— Радий би взяти, щоб там, як говориться, на святі мати бодай одну лату, але...
І бойовий побратим Дмитро Волосюк хоча ще й не дослухав, а вже очі його теж стали голі-голісінькі, наче зажурився чоловік, що одна нога в нього взута гарно, друга роззута ще краще, а якби третя була, то й не вгадаєш, як би вона по світах пішла.
— А чому, Хомо? — питається жалісливо бойовий побратим.— Думаєш, там не ждуть мене?
— Може, й ждуть, Дмитре,— сказав сумно, як чоловік, що молотив цілий день, а віяти нічого.— Але ж трапляється там багато фронтовиків, які не тільки з гітлеряками воювали і калічились...
— То й що? — недорікувато поспитав бойовий побратим, наче йому в голові й на зяб не орано. Й підморгнув: — Та чого нам журитись, Хомо? Аби живі туди дістались, а голі там будемо!
— Авжеж, не тільки фронтовики, що німців били... А багато й таких, що десь в Африці воювали... Чи в Кореї. Чи в інших державах душили свободу... Як у тому В’єтнамі стражденному...
— То й що?—вперто допитувався Дмитро Волосюк, наче він розуму в божих баранів набрався.
— Як то що? — розсердився Хома, і язик йому так ворухнувся в роті, мовби хотів засичати гадюкою.— Ось у Вашінгтоні чи в Чікаго станеш ти посеред авеню або посеред стріт, еге?
— Ну стану,— похмуро згодився Дмитро Волосюк, потемнівши лицем, неначе не з доброго тіста зліплений.
— А назустріч тобі на милицях іде інвалід, обвішаний усякими нагородами, так? І ти немов із ланцюга зриваєшся, в обійми йому падаєш, сльозами своїми вмиваєш його, так?
— Ну так,— випустив Дмитро Волосюк із рота двійко сердитих слів, немовби їх гедзь уразив.
— Станеш йому розказувати, як в окопах мерзнув, як із ним зустрівся на Ельбі, еге?
— А чом би й ні! — знов буркнув Дмитро Волосюк, і з кожного слова сердита іскра приснула.
— Вродився ти, Дмитре, і виріс, а розуму не виніс,— дорікнув Хома.— Ото дурень до Америки й дурень із Америки. А який ум, такий і товк... А може, той інвалід у В’єтнамі воював, може, в'єтнамці йому ноги поперебивали, що він тепер на милицях шкутильгає? То ти, значить, поїдеш обійматися та чаркуватися з ворогом в’єтнамського народу? А що тоді про мене скажуть у Яблунівці? А прогресивний люд Америки? Мовляв, який їде, такого й на віз бере!
— Я ще в Америку не поїхав, ще не здибався там ні з яким фронтовиком, а ти, Хомо, вже вибатькував мене, вже мій лоб наскуб, а свого й не наставив. Кум із кумою тири-тири — свині моркву порили, от! Хто сказав, що я там із першим-ліпшим фронтовиком родичатимусь? Бачу, вільно твоїй губці в своїй халупці гомоніти, та краще взяв би мовчок на гачок... О, чи я не зумів би знайти інваліда до душі? Правильного інваліда, що правильно постраждав!
— Став би там товктись, як Сивко в пеклі, то накоїв би такого, що потім довелося їсти заварену тобою кашу й мені, і яблунівському правлінню. Ото краще один раз тут у селі відміряти, щоб потім не довелось жодного разу в Америці відрізати. Бо на похороні треба плакати, а на весіллі танцювати, Дмитре. Отож не будь
сердитим, бо сердите не бува ситим.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ,
де з палким словом про Америку виступає робот Вася, попереджаючи, що за морем люди б'ються з горем, а те горе навчить глядіти в море, хоч далі від моря, та не далі від горя, бо те горе не кинеш у море, і бредуть там горем, мов тим синім морем
Робот Вася, котрий мав замінити Хому на яблунівському корівнику, також навідався на проводи старшого куди пошлють із артілі «Барвінок» до Америки. Від робота тхнуло гноєм, жомом, трудовим потом і ще якимось технічним маслом, яким змащено його численні деталі. За цей час, що робот Вася обзвичаювався в селі, він зовні став скидатись на Хому: начебто ввійшов із головою не тільки в його роботу біля худоби, а й уліз у запасну шкуру грибка маслючка. Й іржати навчився так, як жеребець на стайні, й механічне черево його вже те полюбило, що не одну людську душу загубило, й начебто він хоч і вдома ночував, та не з одною чужою жінкою жартував.
Захмелівши від пташиного молока та від пуза наївшись манни небесної, робот Вася заговорив:
— Хомо, чи ти знаєш, що таке Америка? Спитай у Ка- леника: їздив по гроші, а привіз гниди та воші. Надивишся, скільки там убогих, у яких тоді неділя, коли сорочка біла, які постягувались на корову, а ще сподіваються стягнутись і на вірьовку, у яких на ниві колосся, як у шолудивого волосся. 1 ам панує нужда! Ота нужда, що вчить хліба їсти, що закон ломить, що честю торгує, що камінь точить і в могилу кладе. За морем сидять злидні на покуті! А за тими злиднями світа не видно, за ними добра не доробишся, вони довічні і довші за всяке багатство. І ам править лихо! Оте печене лихо, якого там насунулось до бісового батька, яке з ніг валить на погибель, яке хапає за ногу, коли бідак хоче на гору. Там усі кланяються горю! І за морем люди б’ються з горем, а те горе навчить глядіти в море, хоч далі від моря, та не далі від горя, бо те горе не кинеш у море, і бредуть там горем, мов тим синім морем, і те горе — що море: ні перепливти, ні випити. А ще там владарює біда! А ту біду ні продати, пі проміняти, й коли перед очима біда, то злидарям не йде на ум ні їда, ні вода. Там впадають у біду, як курка в борщ, живуть із бідою, як із рідною мамою, там впиваються бідою, похмеляються сльозою. Там безвихідь! Там думай не думай, а вище
себе не плигнеш, вгору не підскочиш, а вниз не провалишся, там як із биком не битись, а молока не напитись, там хоч пень об сову, хоч сову об пень, а все сові лихо. Там ситі голодом! Там день не їдять, два дні перегодять, а тоді знову не їдять, там чути, як пісні співають, та не чути, як вовками виють, там хати в людей багаті, та нічого й собаці дати. Там ситий голодному не вірить, там хліб за шлунком не ганяється, а шлунок за хлібом, там такі убогі, що й кошеняти із запічка нічим виманити! Зате багачі там великого роду, а песького ходу, зате панам і псам там усе вільно, зате доста розвелось отих, що з одного вола та вміють дві шкури злупити, а з однієї липи двічі лико здерти, які вміють чужим потом умитись і нагрітись. Багачі там багаті, як чорти рогаті, вони богу моляться, а чорту вірують, у них тіло в злоті, а душа в мерзоті. А візьми, Хомо, їхній військово-промисловий комплекс. Той комплекс — як собака: на своєму лежить, а хвіст
