Живі книги - Іванцова Міла (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗
– Ви когось шукаєте? – спитала люб’язна дівчина з бейджиком «Книжниця Оксана». – Щось бажаєте? Проходьте, будь ласка!
– Так, я б хотіла пообідати, а ще… ще я тут «читаю», – невпевнено пояснила Амалія.
– А ваше ім’я, перепрошую?
– Амалія.
– А! Звісно! Пані Амалія! Письменниця! – усмішка дівчини стала ширшою, а очі заблищали непідробним інтересом. – Нам розповідали про вас!
– Ой, а я дивлюся – незнайомі обличчя, зовсім вилетіло з голови… Дівчата в неділю попереджали, але я забула, стільки всього сталося… – почала вона говорити, але запнулася.
Проте дівчина не стала розвивати тему й повелася, ніби нічого й не знала про пограбування, а може, і направду не знала.
– А я вас зовсім інакше уявляла. З довгим волоссям і неодмінно в мереживних рукавичках! – поворушила пальчиками перед собою дівчина.
– А я щойно з перукарні! – повідомила жінка й аж зараз помітила, що рукавичок вона сьогодні не вдягла.
Амалія рушила на третій рівень кав’ярні й по дорозі розминулася з молодою жінкою, яку, здавалося, тут уже бачила. У неї була не дуже чіпка пам’ять на обличчя, але ця жінка точно була не відвідувачкою, бо минулого разу ходила з якимись паперами в руках і при цьому давала вказівки Ані та Вірі. «Певне, місцевий адміністратор», – подумала відвідувачка, привіталася й рушила далі.
У цю обідню пору людей було чимало, і її столик був зайнятий. Довелося присісти за інший, далі від перил балкона, без виду на нижній ярус, але кого їй там виглядати?
За хвилину підійшла інша дівчина, ще здалеку з цікавістю роздивляючись Амалію, і простягнула їй меню. Бейджик сповістив, що це «книжниця Катерина».
Жінка зробила замовлення і завмерла. Незвичність нової зачіски заважала їй зосередитися. Вона відчувала відкритою шиєю рух повітря – неподалік працював кондиціонер. На вулиці було спекотно, але десь вдалині, на лівому березі, знову хмарилося, і голова Амалії почала передавати попередження про грозу: у скронях пульсувало, і здавалося, шкіра дедалі щільніше стискала голову.
Коли Катерина принесла солянку й салат із кальмарами (улюблений «грецький» після вчорашнього краху планів вона замовити просто не змогла), Амалія попросила кави, адже голову треба було рятувати.
Вона ще не впоралася з обідом, як знову підійшла Катерина й із загадковим виглядом повідомила, що прийшов посильний із пакунком «для пані письменниці».
– Знову? Що за дива тут у вас?! – зніяковіла жінка.
– А що, були прецеденти? – зацікавлено визирнула вниз із балкона дівчина.
– Були. Попросіть, будь ласка, хай підніметься, – промовила Амалія, і серце її затріпотіло.
Хлопець-кур’єр був іншим, але передав пакунок, ідентичний першому. Тією самою рукою було виведено на ньому адресу кав’ярні й зроблено припис: «Передати пані письменниці».
Вона з недовірою глянула на кур’єра, але той незворушно чекав, коли пані розпишеться у квитанції.
– Дякую! – тихо промовила жінка, поклала пакунок на коліна й завмерла.
«Хто? Хто це може присилати мені такі передачі? Яка така шанувальниця? Якої такої моєї творчості?! Я ж навіть ні прізвища, ні якогось псевдоніму тут нікому не називала?! Хто це знову з подарунками? Мало було одного разу?» – розмірковувала Амалія, прекрасно усвідомлюючи дивну нестиковку фактів. – «Зараз відкрию коробку й знайду там пляшку вина, оповідання про нього й припис…»
Жінка захвилювалася, пригадавши, як он за тим столиком, де зараз обідають двоє чоловіків, сиділа вона разом із Віктором, дегустуючи вино з ожини. Амалія читала йому вголос чиєсь містично-реальне оповідання, а потім вони блукали Подолом, поки не втрапили під зливу…
За мить у її душі сталося таке, чого вже давно не траплялося. Той самий душевний біль, який вона цілком реально відчувала на фізичному рівні, ніби вщух і забився кудись у куточок, натомість тепло заворушилося й полоскотало, як сьогодні вночі Сильва, що вигрівала її душу собою.
«Ні-ні, ще цього не вистачало! – відігнала свої недодумані думки Амалія й не без хвилювання відкрила пакунок. Він видався їй меншим за попередній. На зовсім невеличкій, грамів на триста, пластиковій пляшечці було написано: «Вино з бузини». Жінка розгорнула сувій з оповіданням. Воно теж було невеличким. Жінка піймала себе на тому, що й сьогодні воліла б отримати побажання від невідомої авторки читати цей текст разом із Віктором. Але окремого листа про це ніде не було.
Вона у вині. З бузини. То не небо хилилося й не хмари обціловували цей дивний кущ. То мій давній друг Див з’явився переді мною в образі своєму прадавньому – у чорному довгому плащі й крислатому капелюсі.
– Диве, де ти був?
Він усміхнувся:
– Де ти був… Запитай мене про щось інше.
– Чому не ходиш помежи людьми?
– Світ став злим.
– А ти добрий? А якщо ти добрий, то чому ходиш у чорному?
– Я в жалобі за людством, яке сотворив Бог.
Ми йдемо разом. Гримлять громи, летять вітри, клоняться перед ним дерева. Він іде попереду. Бо я боюся йти. Він читає мої думки…
– Софіє, я приготував тобі подарунок.
Ми йдемо, папороть мені по шию, а йому – по коліна, дерева лежать, як білі кістяки. На протилежному боці хтось втікає від нас: чутно, як тріщить гілля.
– Диве, я боюся.
– Не бійся. Тут б’ють теплі джерела. Біля них поховані тіла повстанців і більшовицьких учительок, яких ті повстанці розстрілювали.
– Голгофа…
– Так, Софіє, Голгофа…
Він веде мене до густих драчників. Там я бачу бузиновий кущ. Він чорний, як Дивова туга за втраченим людством, а моя – за вчорашнім днем.
Він не боїться подряпин, тому ломиться через чіпкі кущі, хапає оберемок бузини й починає ламати його.
Бузина заводить прощальну мелодію за своїми дітьми-ягодами…
Див сміється, і в його карих очах я вперше бачу радість.
– Давай-но торбу, я нарвав цих ягід, щоби ти приготувала вино.
– Але… Диве, я не вмію…
– Я розкажу тобі…
Він миттю видобуває з-під поли плаща сопілку й починає награвати мелодію.
Я сідаю й задумуюсь. Я чую в цій мелодії слова: «Ягоди ці, що для вина терпкого оксамитного зродили, візьми та омий криничною водою. Рецепт приготування вина нелегкий, тому слухай уважно, бо моя мелодія без повторень…»
…Я вчинила вино, як велів мені Див. Кожному, хто вміє грати на сопілці, наливаю цього хмільного нектару, і він грає мені мелодію. Незабутню мелодію Дива.
– Ви не будете проти моєї компанії? – змусив її здригнутися голос Віктора. Поруч стояла й Катерина, певне, проводила його нагору, а Амалія й не помітила, як вони підійшли.
– Ні, не буду. Прошу, – вказала вона рукою на вільне місце навпроти й лише після цього усвідомила марність жестів у спілкуванні зі сліпими. – Тим більше, що мені знову передали пакунок із вином. А ви, певне, маєте фарт, якщо так вчасно сюди потрапили.
– Овва! Нічого собі! Катю, то вам доведеться принести нам два келихи!
– Але… Я не впевнена, що тут можна… – завагалася дівчина.
– Але ми вже одного разу так продегустували передачу від фанатів пані письменниці! – сказав Віктор, а Амалія спалахнула від його слів.
– Добре, я спитаю в господині, бо ще мені влетить!
Невдовзі дівчина повернулася з келихами і сказала, що господиня не проти, адже це ексклюзивний випадок.
– А з чого цього разу вино?
– З бузини, – стримано всміхнулася Амалія.
– Оце так! Ми в дитинстві чавили її й обмальовувалися соком, мов індіанці. А батько казав, що з бузини колись робили чорнила. Але про бузинове вино ніколи не чув. Чудернацька у вас фанатка!
Жінка знизала плечима, і далі тримаючи в руках аркуш-сувій, на якому було написане від руки те невеличке оповідання.
