Не вбивай - Лепкий Богдан (книги регистрация онлайн txt) 📗
— Авжеж, що не хвіст, такий, як Кочубей.
— Гей-гей, Кочубей! — промовив Горленко і зітхнув.
— Такий богатир, такий пан і під кнут спину наставив.
— Бо дурний. Жінці потурав.
— Жінку люби, та ум не губи.
— Отож і я кажу!
Підступив до них Орлик.
— Цитьте, не мішайте генеральному обозному, хай пише.
— Я вже написав, — озвався Ломиковський.
— Так прочитай вашець, — відповів Апостол.
— Хай Орлик прочитає.
— Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере.
Ломиковський читав. Зараз по першому реченню його спинили. Письмо починалося звичайною формою: «Ихъ царского преосвътлого величества войска Запорозкаго генеральніи старшины и полковники…»
— Так не можна, — казав Апостол. — Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана.
— Про Україну, — додав Орлик.
— Пиши: «Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію»…
Довго перепилися, заки справили письмо від початку до самого кінця.
— Прочитай ще раз ab ovo, — домагався Апостол.
Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт.
— Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоровля, — кінчив.
— Ні, так не йде! — завважив Горленко. — Краще пиши:
«Що предложивши, наше вірно прихильнеє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє».
— І так ні, — противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся. — На мою гадку, ось як слід написати: «Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшій над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любов'ю, щирим совітом діло тоє Боже, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоровля і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибини душ наших щире йому вдячних поручаєм».
Перечилися за чергу в підписах, аж і вирішили, щоб підписувати поазбучно.
Підписали.
— Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо. — Аз, буки, віди, глаголь… так, це на тебе черга.
— А тепер, хай писар гарно начисто перепише. Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.
— Ей, Орлику! — накивував йому пальцем Апостол. — Щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задних гадок і інтенцій?
— Я?
— Ти, Орлику, ти.
— От і вигадав миргородський полковник.
— Уважай!
Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.
— Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять.
Розійшлися.
ПІДДАВСЯ
Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони напишуть. Не важне. Важне, щоб написали. Хоче мати доказ у руці, що не самовільно поступив, а пішов за їхнім бажанням. Бог вість, як діло скінчиться, не завадить обезпечити себе.
Переговори з Карлом припинив був на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано діло тоді стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей.
І гетьманові гадки пішли шляхами, до Батурина, Диканьки, до Ковалівки.
Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем
Леонтійовичем, як жива явилася перед ним Любов Федорівна, побачив Мотрю… Мотре, сонце моє!..
Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотів. Не жалує того, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній погідний день. Боже ти мій! Яка благодать — гарна й умна людина!..
Ні злості, ні помсти не почував у свойому серці. Хотів, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось і тепер яка чорна хмара надвигається на її небо. Батька цар покарає. Як не дістав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нічого безкарно не пускає. Маєстат свій не тільки силою і умом підтримує, а й страхом. При помочі страху все в своїх руках держить. Деспот. Тільки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепі ніяк ратувати його. Або Кочубей, або діло. Діло від Кочубея важніше. Діло найважніше з усього. Для діла кожда жертва добра. Треба робити діло…
І гетьман снував дальше свої плани. Роздумував, як і коли перейти йому до Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим ходом увійшов на північну Україну і відрізав її від Москви. За шведськими тилами можна б тоді підготовити край до великої зміни. Біда, що Карло не слухає нікого. Своїм розумом робить. Вожд і філософ. Гетьман рад був якнайскорше побачити його. Цікавий чоловік — геній.
Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко, — може, й другі.
Тільки нашим бракує того, що чужим доля дає: авторитету й традиції. Карло хлопцем одно й друге дістав, наш чоловік мусить їх здобувати, нашому треба боротися за те, що другі готовим до рук разом зі скиптром дістають. У нас боротьба на всі фронти, і тому така важка побіда.
Гетьман ніяк не може уявити собі українського Карла, ані Петра.
З тим і засипляє.
Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа спить. Він працює не раз допізна в ніч, а скоро світ встає. Але ті дві-три години сну, кріпкого й безтурботного, сну ніби на його власний приказ, покріплюють його. Не раз у повозі притулить голову до подушки й засне так, як другий навіть на лебединих пухах не спить.
Цей добрий сон — один із секретів його молодечого вигляду.
Мазепа опанував свій сон — силою волі…
Орлик двічі відхиляв занавісу і двічі подавався назад. Гетьман спав, скинувши контуш і сап'янці. Біля його похідного ліжка лежало світляне віконце. Вечоріло.
Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзеровського відпустив, нікого не було в шатрі.
Генеральний писар тримав прохання старшин і думав.
Пригадав собі свою мат оду дружину і своїх маленьких синів. Що станеться з ними? Вони ж у Батурині. Коли б так Мазепина зрада виявилася скорше, ніж вспіє спровадити їх до отсього табору, — пропали.
Орликові мороз пішов по спині. Невже ж він має право ставити добро і життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вірність гетьманові — річ святіша від щастя його рідних дітей і коханої дружини?
Він пригадав собі тую ніч, коли гетьман, дякуючи сліпому припадкові, був приневолений розкрити перед ним тайну. «Іди і молися Богові, — сказав, — ти молодий і по-Божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, якщо хощет Господь, да устроїт…» Хитрун! Усіх нас на шнурку водить, як хоче, так наструнить, а тоді: «Йди і молись Богу!»… Злість підступала до Орликового серця. Як може один чоловік володіти таким великим гуртом? І то не товпою, а людьми як не образ ованими і вченими, так бувалими і досвідченими?
Бунтувався проти насили. Це, що нині робив гетьман з отсим письмом, це чиста комедія — лицедійство, коли не лицемірство. Гетьман давно рішився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нібито не він їх веде, а вони його провадять. Один чоловік усіми заправляє, всі під його дудку танцюють, усе вертиться, як він собі бажає. Старий, дряхлий чоловік.
Забував про добродійства, яких від гетьмана зазнав, — бунтувався. «Велике діло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собі, значиться, чоловіком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нім? Ні то син, ні то пахолок. А піди-ноти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе! Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, більш нічого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все мені тую булаву показує, мовляв, по моїй смерті, може, вона тобі припаде, тобі або Войнаровському».
