Сліпота - Сарамаго Жозе (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

У цей час інші сліпці вже повибігали, перелякані, в коридори, заповнені димом, Пожежа, пожежа, кричали вони, й тепер можна наочно побачити, як погано спроектовані й організовані заклади людського притулку, лікарні та психзаклади, ви тільки зверніть увагу на те, як кожне з ліжок, зі своєю арматурою гострого заліза, може перетворюватися на смертельну пастку, а до яких жахливих наслідків може призвести те, що палати на сорок чоловік, не рахуючи тих хворих, які сплять на підлозі, мають лише одні двері, якщо вогонь спочатку прибуває до них і перекриває шлях до відступу, то не врятується ніхто. На щастя, як доводить людська історія, нерідко буває так, що погана річ веде за собою річ добру, значно рідше кажуть про те, що речі добрі ведуть за собою погані, такими бувають суперечності в нашому світі, одні заслуговують на більшу увагу, ніж інші, у нашому випадку річчю доброю було якраз те, що палати мали лише одні двері, завдяки цьому вогонь, який перетворив на попіл сліпих бандитів, надовго затримався в їхній палаті, і якби штовханина не була такою великою, можливо, ми й не втратили б стільки інших життів. Немає сумніву, що багато з інших сліпих були розтоптані й розчавлені в тисняві, таким є ефект паніки, можна сказати ефект природний для тваринного світу, й можна не сумніватися, що навіть рослини за таких ситуацій поводилися б так само, якби корені не затримували їх у землі, було б дуже цікаво дивитись, як лісові дерева втікають від пожежі. На внутрішньому подвір'ї зібралося чимало сліпих, яким спало на думку повідчиняти вікна в коридорах і повистрибувати крізь них. Вони вистрибували, спіткалися, падали, плакали й кричали, але тепер були уже в безпеці, маючи надію, що коли вогонь обвалить дах будівлі, й завдяки вітрам і повітрю утворить вулкан із полум'я та розжарених головешок, він не перекинеться на верхівки дерев. В іншому крилі запанував не менший страх, сліпому досить відчути запах диму, й він уже собі уявляє, що вогонь палахкотить поруч із ним, а це неправда, за короткий час коридор був напхом напханий людьми, якщо хтось не зможе навести тут порядок, то відбудеться трагедія. Хтось пригадав, що дружина лікаря досі має очі, які спроможні бачити, куди вона заподілася, нехай вона нам розкаже, що тут відбувається, куди ми повинні йти, я тут, оце тільки змогла вибратися з палати через зизоокого хлопчика, бо ніхто не знав, де він заховався, тепер він тут, я міцно тримаю його за руку, мені треба висмикнути руку з плеча, щоб я його відпустила, другою рукою я тримаюся за руку свого чоловіка, за мною йде дівчина в чорних окулярах, а за дівчиною старий із чорною пов'язкою на оці, там, де перебуває один, перебуває й другий, а за цими двома йде перший сліпий, а за ним його дружина, усі ми вийшли з палати разом, стиснуті, наче соснова шишка, яку, сподіваюся, навіть таке жарке полум'я не примусить розкритися. Тим часом кілька сліпих із нашого крила пішли за прикладом сліпих із крила сусіднього, вони повистрибували з вікон на внутрішнє подвір'я, ми не можемо бачити, що більша частина будівлі з протилежного боку перетворилася на яскраве вогнище, але відчуваємо на руках і обличчі гарячий подих, який долітає звідти, поки що дах тримається, але листя дерев поступово скручується. Тоді хтось вигукнув, Чому ми тут стовбичимо, чому не виходимо з будинку, й з цього моря голів на його запитання пролунала чітка й однозначна відповідь із двох слів, Там солдати, але старий із чорною пов'язкою на оці сказав, Ліпше померти від кулі, аніж засмажитися живим, і його голос пролунав, як голос людини з досвідом, можливо, то говорив навіть не він, а ті слова вилетіли з рота в жінки із запальничкою, яка не мала щастя бути вбитою останньою кулею, що її випустив зі свого пістолета сліпий рахівник. Тоді сказала дружина лікаря, Пропустіть мене вперед, я піду поговорю із солдатами, вони не можуть дозволити, щоб ми померли у вогні, солдати теж наділені почуттями. Завдяки надії на те, що солдати теж наділені почуттями, у натовпі відкрився вузький канал, крізь який із великими труднощами могла пройти дружина лікаря, тягнучи за собою своїх. Дим застилав їй обличчя, через короткий час вона втратить зір, як і інші. Проштовхатися крізь вестибюль було надзвичайно важко. Двері, що виходили на подвір'я, були висаджені, сліпі, які сюди пропихалися, знали, що залишатися далі під дахом приміщення небезпечно, й натискали на передніх, але передні чинили опір, упиралися, як могли, бо для них досі більше важив страх опинитися на виду в солдатів, та коли сили в них почали вичерпуватися, коли вогонь став наближатися, то кожен пригадав слова старого з чорною пов'язкою на оці, що ліпше померти від кулі, аніж засмажитися живцем. Далі чекати не було сенсу, й дружина лікаря нарешті вийшла на майданчик зовнішніх сходів, вона вийшла туди практично наполовину гола, бо обидві руки в неї були зайняті, й вона не могла захищатися від тих, які хотіли приєднатися до маленької групи, що просувалася вперед, так би мовити, стрибнути на сходинку поїзда, який перебував у русі, солдати, либонь, витріщать очі від подиву, коли вона постане перед ними з голими грудьми. Уже не місячне світло осявало широкий і порожній простір, який тягся до самої брами, а заграва пожежі, яка гуготіла бурхливим полум'ям. Дружина лікаря викрикнула, Будь ласка, будь ласка, ради всього, що вам дороге, дозвольте нам вийти, не стріляйте. Ніхто їй не відповів. Прожектор не горів, ніде не видно було жодної людської душі. Досі опанована страхом, дружина лікаря спустилася вниз на дві сходинки, Що там відбувається, запитав чоловік, але вона нічого не відповіла, вона не вірила власним очам. Спустилася по інших сходинках і пішла в напрямку брами, тягнучи за собою зизоокого хлопчика, чоловіка та всю компанію, сумніву вона вже не мала, солдати звідси пішли? певно, вони також осліпли, осліпли тепер усі.

І тоді нарешті, певно, для того, щоб спростити плин подій, усе відбулося водночас. Дружина лікаря голосно сповістила, що вони вільні, дах лівого крила обвалився зі страшним гуркотом, розбризкуючи на всі боки дощі іскор, сліпі вибігли на подвір'я з гучними криками, але вибігли не всі, деякі залишилися там, усередині, одні розчавлені об стіни, а інші розтоптані до такого стану, що стали схожі на безформне криваве місиво, а вогонь палахкотів дедалі яскравіше, щоб незабаром перетворити все це на попіл. Браму відчинено навстіж, божевільні виходять.

Скажи сліпому, Ти вільний, відчиняй двері, які відокремлювали тебе від світу. Іди собі, ти вільний, повторюємо ми йому, а він не йде, стовбичить посеред вулиці разом з іншими, які вийшли з ним, вони налякані, вони не знають, куди їм іти, бо немає ніякого порівняння між життям у раціонально обладнаному лабіринті, яким за визначенням є дім для душевно хворих, і виходом без руки проводиря й без ремінця, прив'язаного до собаки, в безумний лабіринт міста, де пам'ять тобі нічим не допоможе, бо вона спроможна тільки показати тобі образи місць, але не дороги, які до них ведуть. Стоячи біля охопленого пожежею будинку, який уже палахкотить із усіх боків, сліпі відчувають на своїх обличчях гарячі хвилі полум'я і сприймають їх як щось таке, що їх оберігає, так само як раніше стіни божевільні були для них тим, що їх ув'язнювало й водночас дарувало їм безпеку. Вони тримаються разом, притискаючись одне до одного, наче вівці в отарі, ніхто з них не хоче бути вівцею заблудлою, бо знають, що жоден пастух не піде її шукати. Вогонь потроху стихає, місце дії тепер знову освітлює місяць, а не заграва пожежі, сліпі починають непокоїтися, адже не можна вічно стовбичити тут. До кінця віків, каже один із них. Хтось запитав, чи день тепер чи ніч. Відразу пояснивши причину такої марної цікавості, А цікаво, чи привезуть нам їжу, можливо, там знову виникло якесь непорозуміння, несподівана затримка, адже й раніше так бувало, Але солдатів тут нема, Це нічого не означає, можливо, їх просто забрали звідси, бо вони стали непотрібні, Не розумію, Наприклад тому, що загрози зараження тепер уже не існує, Можливо, винайшли ліки проти нашої хвороби, Ото було б добре, Що будемо робити, Я залишаюся тут, поки настане день, А як ти довідаєшся, що вже настав день, По сонцю, коли почне гріти сонце, Це якщо небо не буде захмарене, Ще стільки годин треба чекати, поки настане день. Геть виснажені, чимало сліпих посідали на землю, інші, ще слабкіші, просто попадали, деякі з них знепритомніли, можливо, свіже повітря ночі допоможе їм прийти до тями, але можна не сумніватися в тому, що коли настане час підводитися на ноги, то зможуть підвестися далеко не всі, бо деякі з бідолах змогли дотягти лише до цього місця, як отой марафонський бігун, що впав мертвим за три метри до фінішу, зрештою, немає підстав сумніватися, що всі люди помирають, не доживши до призначеного їм часу. Для тих сліпих, які посідали або полягали, чекаючи, коли солдати або хтось інший, скажімо, працівники Червоного Хреста абощо, привезуть їм їжу та все інше, необхідне для комфортного життя, розчарування прийде трохи згодом, ото й уся різниця. А якби хтось і справді повірив, що винайдено ліки проти нашої хвороби, то й це не зробило б його щасливим.