Привид - Несбьо Ю (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗

— Я мав дуже неформальну бесіду з комісаром поліції, — сказав Бельман. — Вона збирається призначити мене шефом поліції, підзвітним міністру юстиції.

— От зараза! — вигукнув Трульс. Тевес, виконуючи вільний удар, лупонув м’ячем прямо в перекладину воріт.

Бельман підвівся.

— До речі, може, тобі буде цікаво дізнатися. Ми з Улою збираємося запросити декількох гостей наступної суботи...

Кожного разу, коли Трульс чув ім’я Ула, йому в серце наче ніж встромлявся.

— Сам розумієш — новий будинок, нова робота. А ти допоміг терасу збудувати.

«Допоміг? — обурено подумав Трульс. — Та я увесь той чортів будинок сам збудував!»

— Тож якщо ти не будеш сильно зайнятий... — сказав Бельман, кивнувши на екран, — то ласкаво просимо до нас.

Трульс подякував йому і прийняв запрошення. Як він робив завжди ще відтоді, коли вони були малими хлопчаками: погоджувався зображати із себе третього зайвого, погоджувався бути глядачем вистави під назвою «Щастя Мікаеля Бельмана та Ули». Погоджувався побути у них ще один день, змушений приховувати, хто він насправді і що відчуває.

— І ще одне, — сказав Бельман. — Пам’ятаєш того типа, якого я попросив тебе видалити зі списку відвідувачів на пунк­ті пропуску?

Трульс кивнув, навіть оком не зморгнувши. Бельман зателефонував йому раніше і розповів, що до нього на роботу завітав такий собі Торд Шульц і виклав інформацію про контрабанду наркотиків, додавши при цьому, що серед них зачаївся спалювач. Бельман переймався безпекою Шульца, тому його ім’я треба було видалити з реєстру на той випадок, якщо той спалювач працював в управлінні поліції і мав до того реєстру доступ.

— Я кілька разів намагався йому додзвонитися, але він не відповів. І це мене трохи турбує. Ти абсолютно впевнений, що його ім’я видалили і про це більше ніхто, крім нас, не знає?

— Абсолютно впевнений, пане начальнику поліції, — відповів Трульс. «Манчестер» знову відійшов у захист і щойно заволодів м’ячем. — До речі, тобі більше не набридав отой надокучливий інспектор з аеропорту?

— Ні, — відповів Бельман. — Здається, він змирився з думкою про те, що в пакунку й справді було борошно. А що?

— Та так, нічого, просто цікавлюся, пане начальнику. Передавайте привіт вашій домашній тигриці.

— Не вживай більше цього виразу, добре?

Трульс знизав плечима.

— Ти ж сам її так звеш.

— Я маю на увазі не Улу, а «начальника поліції». Наразі це неофіційна інформація, все проясниться тижнів за два.

Керівник польотів зітхнув. Щойно йому телефонував авіадиспетчер і повідомив, що рейс на Берген довелося затримати, бо командир судна не з’явився і не попередив телефоном, тому їм довелося терміново підшукати заміну.

— Шульцу зараз непереливки, — сказав керівник по­льотів.

— Він і на дзвінки не відповідає, — зауважив диспетчер.

— Саме цього я й боявся. Часом, коли Шульц має вихідний, він іде в загул.

— Та знаю. Але зараз — не вихідний. Нам мало не довелося рейс скасувати.

— Йому зараз нелегко, я ж уже сказав. Я з ним поговорю.

— Нам усім зараз нелегко, Георге. І мені доведеться написати офіційну докладну, ясно?

Керівник польотів трохи помовчав. І вирішив не пере­чити.

— Гаразд, — погодився він.

Коли вони обидва поклали слухавки, в пам’яті керівника польотів виникла картина. Літнє надвечір’я, шашлики, вино «Кампарі», пиво «Будвайзер» і величезні біфштекси, доставлені прямісінько з Техасу одним з пілотів-курсантів. Ніхто не бачив, як вони з Ельзою прокралися до спальні. Вона тихо стогнала, достатньо тихо, щоби її не почули крізь дитячі верески, шум літаків, що заходили на посадку, та безтурботний сміх по той бік розчиненого вікна. Літаки сідали й злітали. Торд дзвінко сміявся, слухаючи класичні пілотські історії. А дружина Торда тихо стогнала.

18

— Ти що, купив віолін?!

Беата Льон отетеріло витріщилася на Харрі, який сидів у кутку її кабінету. Він відтягнув стілець від яскравого ранкового світла у затінок, де сидів, обхопивши долонями чашку кави, яку вона йому зробила. Свій піджак він накинув на спинку стільця, а на його обличчі липкою плівкою лежав піт.

— Невже ти?..

— Ти що, здуріла? — Харрі відсьорбнув гарячої кави. — Алкаші таким не займаються.

— Добре, бо інакше я б подумала, що то ти просто невдало вколовся.

Харрі поглянув на своє передпліччя. Окрім костюма, він мав лише троє трусів, змінні шкарпетки та дві сорочки з короткими рукавами. Решту необхідної одежі він вирішив придбати в Осло, але наразі не мав нагоди це зробити. А цього ранку Харрі прокинувся в стані, настільки схожому на похмілля, що в туалеті ледь не виригав. Синець, що виникнув у результаті введення наркотику в плоть, своїм червоним кольором та формою нагадував мапу Сполучених Штатів після переобрання президентом республіканця Рейгана.

— Я хочу, щоби ти зробила мені аналіз ось цього, — по­прохав Харрі.

— Навіщо?

— Бо на фотографіях місця убивства видно той пакет, який ви знайшли в Олега.

— Та невже?

— У вас просто фантастичні фотоапарати. Видно навіть, що порошок чистого білого кольору. А порошок, який придбав я, має коричневі вкраплення. Мені хотілося б знати, що то таке.

Беата витягнула з шухляди збільшувальне скло і нахилилася над порошком, який Харрі насипав на обкладинку журналу «Експерт-криміналіст».

— Маєш рацію, — сказала вона. — Ті зразки дійсно були білого кольору, але впродовж кількох останніх місяців не було практично жодної конфіскації, тому це справді цікаво. Особливо в світлі того, що мені на днях телефонував інспектор з «Гардермоена» і казав приблизно те ж саме.

— Що він казав?

— Вони знайшли пакет з віоліном у ручному багажі одного пілота. Тому інспектор поцікавився, чому ми дійшли висновку, що то було картопляне борошно. Бо він бачив коричневі крупинки на власні очі.

— Інспектор вважає, що пілот займався контрабандою віо­ліну?

— Оскільки останнім часом не було жодної конфіскації наркотиків на кордоні, інспектору, скоріш за все, ніколи не доводилося його бачити. Більшість матеріалу, який потрапляє до нас, має коричневе забарвлення, тому, можливо, інспектор подумав, що дві субстанції просто змішали одну з одною. До речі, пілот не повертався з-за кордону, а збирався вилетіти за кордон.

— За кордон?

— Так.

— І куди ж?

— До Бангкоку.

— Може, то дійсно було борошно і призначалося воно якимсь норвежцям у Бангкоку, щоби вони зробили з нього білий соус для своїх рибних тефтельок. — Беата посміхнулася і почервоніла через власну невдалу спробу пожартувати.

— Гм. Це щось новеньке. Все навпаки. Я щойно прочитав про одного таємного агента, якого знайшли мертвим у порту Готенбург. Ходили чутки, що він був спалювачем. Ти чула щось подібне?

Беата похитала головою.

— Ні. Навпаки. Він славився тим, що з великою впертістю переслідував поганців. Перед тим, як його вбили, він говорив про те, що має на гачку велику рибу і що хоче витягнути її на берег самотужки.

— Самотужки.

— Більше він нічого не хотів нам розповідати, бо нікому не довіряв. Тобі це нікого не нагадує, Харрі?

Він підвівся і засунув руки у кишені свого піджака.

— Ти куди?

— Сходжу до одного старого приятеля.

— А я й не знала, що ти такого маєш.

— То — фігура мови. Я вже телефонував керівнику Крипо.

— Хаймену?

— Так. Я прохав його надати мені список людей, з якими Густо розмовляв по своєму мобільному перед тим, як його вбили. А він відповів, що це буцімто настільки прозора й нескладна справа, що такого списку вони не мають. По-друге, якби такий список існував, то вони все одно ніколи б не надали його... е-е-е, як це краще сказати... — Харрі заплющив очі і став рахувати, загинаючи пальці, — поліцейському, вигнаному з роботи, п’яниці і такому зраднику, як я.

— Я ж казала тобі, що в тебе немає старих друзів.