Гори говорять - Самчук Улас Олексійович (книга регистрации .TXT) 📗
Марійка зробила позір.
— Ну, дочко, най і тебе Бог благословить!
— Ех, коли б не кривий, — зненацька виривається в старого Цокана. — Бодай того… — і тут згадав, що при Марійці ніяково батька лаяти, махнув рукою і замовк.
— Ви вже, неню, не потрібуєте цим журитися. Сокотіт дому, вівці, корови, а ми вже там самі раду дамо, — кажу старому, але мої слова для нього не потіха. Мамка плаче, плаче э радості та страху. Старому також до сліз ніяково. Прощаємося в останнє й усі виходимо на подвіря, де на нас чекає троє запряжених саней.
Посідали, гукнули, рванулися коні й помчали в долину.
19
"Гальо, гальо! Агенція "Ройтер". У ночі на 7 січня українці обсадили мадярську залізнодорожню станцію в Карпатах, Ясіня. Мадярська залога в числі двох сотень людей попала до полону. Арештовано кількох визначніших місцевих мадярів і вивезено їх углиб краю, як заложників.
"Гальо! Агенція "Вольфа" — Берлін. Українці посунулися на захід. Ясіня, північно-вихідна мадярська залізнодорожна станція, в їх руках. Стан неспокійний. У руках українців всі воєнні запаси, два броневі потяги. Мають намір обсадити цілу Мадярщину. Мадярська влада робить заходи в українському дипломатичному представництві в Будапешті.
"Гальо! — Київ. "УТА". Наші війська в ночі під 25 грудня с. ст. перейшли яблонецький перехід і обсадили Ясіня. Населення зустріло наші відділи з надзвичайним ентузіязмом. Воєнні операції успішно розвиваються на цілому, південно-західному фронті.
"Алло! Алло! Масква. Всім радам і редакціям! Телеграфна агентура преси "Роста". Відділи біло-петлюрівських банд рухаються на захід і загрожують успішному розвоєві робітничо-комуністичного фронту Мадярщини. Під 25. грудня банди обсадили вихідню точку Мадярщини, Ясіню. Місцеве населення ставить енергійний опір імперіялістичним хижакам.
Головний штаб дієвої повстанчої групи розташувався с будові лісової управи. Шеф усіх збройних сил зупинився в помешканні бувшого коменданта мадярської залоги. Фронт на деякий час зупинився в Ясіню. Йшла сильна підготовка для дальнішого наступу. На пошті, двірці, по всіх важніших місцях кипіла праця.
Головне командування не дрімало також. Швидко творилися нові відділи здібні до бойових операцій.
У той саме час відбувся урочистий похорон першої жертви визвольної боротьби — забитого Йонашем вояка. У похороні взяли участь всі військові відділи й безліч люду. Над могилою було сказано кілька запальних промов і при впусканні покійника до ями, віддано три крісові сальві. Усі у-часники в сильному піднесенні. Молодь одноголосно домагалася публичної кари злочинцеві.
— Мало він наших перевішав?! Мало нашої крови насосався?! На шибеницю ката! На шибеницю! На шибеницю! — гукав одним голосом народ.
Дішло до того, що юрби люду силою пробували дістатися до в’язниці Йонаша й скінчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбурені маси, але військове командування публично дало запоруку, що злочинця не мине кара. Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня прибули сотні свіжих і готових до бою добровольців.
Якесь гірське село, провідавши про події в Ясіню, нашвидко утворило й вислало цілий відділ, з писанням "желаніем", що закінчувалося:.. "тото желание на Вільсонових пунктах закона Самостоятельной України і што война только за гроші маєт провадитися, которий жилає Воїнську службу удержувати.
Ми войували 4 і пів Годи то больше не желаеме войну больше продовжати. Ми желаєме приключитися ід Великій Україні, то покорно просиме тоту Україну как най скоро хліб посилати нам подписуеться предсідатель
Штефан Кочерган.
по нашому децембрія 25 на Різдво".
Що ж ви, їдять вас мухи, пишете, що "не жилаєте" війну вести, а засилаєте нам отих легінів! — говорить голова мобілізаційного уряду. — Думаєте, що ми їх тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те?
— То, прошу пана, — виступає дебелий і зарослий бородиською гуцул з крісом за плечима? — То ми, просиме пана, що ни жилаєме войни. Ми жилаєме ід Україні, а мадяр, прошу пана, не каже: йдіт собі, людоньки, з Богом. Хапаїсє за кріс і борисє. А ми прошу пана, що? Не маеме крісів, ци що? Відібємисі, а тоді гет з войнов!
— Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати?
— Айно. Сесь, прошу пана, жадна война. Коли тебе дусит, ни будеш дєкувати, гей би тобі гроші платив.
— Але мусите знати, що і ми вам не заплатимо.
— То, прошу пана, ми грошей і не хочеме. Нам аби шматок хліба, а тото ув Україні заробиме.
— Ну так у чергу і записуйтеся, — сказав голова. Виряджено по-третє післанців до уряду. Мали відбутися переговори в звязку з проектованим Хустським конгресом, що мав відбутися 21 січня. До того часу Хуст мало б обсадити українське військо.
20
Суд над Йонашем, що його одноголосно домагалися селяне, прийшлося приспішити. Безліч праці. На мойому столі стоси паперів. Очі горять від безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло від телефонних криків.
Такі милі обовязки, як їжа, відпочинок і сон нераз приходиться відкладати, або виконувати на ходу, в потязі, над своїм бюрком. День міняв ніч, ніч день. Лямповий гніт цілими ночами жадібно ссав нафту, перо до нудоти напивалося чорнилом.
Судити злодіїв, бандитів і тинів на подобу Йонаша, легко, але я вперто відхилявся від участі в тому суді. Це, звичайно, не помогло, бо з мого боку не міг довести поважних для уникнення обовязку причин.
З куснем жару, замісць чола, увійшов до кімнати, до тієї знаної здавна кімнати, де ще пахло нотарем, його вічно вагітною жінкою, неспокійним, з розчухраним волоссям писарем. Кілька дивовижно порядних чорнильних плям на помості, проречисто свідчили про ті стихії, що ще недавно тут бушували.
Засідаємо. Вечір. Стіл, каламар, перо, паперові архи. По середині кімнати коптить зіпсута лямпа. Хтось голосно троєкратно чхає й це різко порушує напнуту тишу. Я неспокійно ходжу по кімнаті під вікнами й з власного досвіду розумію, якими сатанськими згуками видаються мої кроки для тих, що сидять під нами.
Нарешті й я сів. Сівши, заложив ногу на ногу й сильно похитнувся на стільці. Пальці мої вибубнювали по столі дику мелодію, або ломали судове перо, ідо його делікатно відняв від мене наш писар.
Всі питання зводилися: розстріляти, чи повісити. Нас пять. По довгій дебаті, що все зводилася до мадярської системи кари — шибениці, промовляю я. Промова та не відзначалася якимись юридичними мудраціями й була коротка. Я доказував, що шибениця церемонія й гайнування часу. Найкраще — скромний розстріл. І то найліпше, тихо, без особливих криків, завтра раненько вивезти його за Репегів і там на гряниці… коротко й ясно.
Всі не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцінних набоїв. До того не буде задоволений народ, що хоче бачити, що є ще якась сила на землі, що й за їх кривди вміє карати. Це питання поважне, виховне й цим не слід легковажити.
Мої докази вичерпані. Голосування: 4–1 — Голова комісії диктує, а перо писаря байдуже нотує висліди. Готується юридичний акт. Голова писаря смутно бовваніє над столом. Дужий і рішучий голос диктує присуд. Чоло моє поволі вкривається краплинками поту, що його витираю рукавом. Півгодина минула й обличчя писаря піднялося. Воно кругле, бліде й безвиразне. Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували перед обличчям суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сідаємо знов за стіл.
Але в лямпі догаряє нафта й вона загрожує катастрофою. Питають, чи не мають свічки, але її не мають. Хтось озвався, що в нього дома є свічка. Добре. Післали додому. За той час лямпа встигнула допити останню каплю своєї поживи й кволий огник ледь тримався озугленого гноту. Півтемно. Великі, кудлаті, подібні до куснів хмар, люди ворушилися в мороці. Прибіг сторож, світло піднялося, на стінах згусли тіні й сказав голос: — Підписуйте, панове!
