Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

— І що? — Бекір—баші підвів на Андрія свої очі.

— Доведеться відрубати вашу мудру голову, щоб вона не дісталася вашим воякам.

— Гаразд, — відповів Бекір—баші. — Я міг би протриматися ще хвилин із п’ятнадцять, але це все одно не врятувало б мене від розгрому. Скажіть тільки, наймудріший з урусіз, який би ви зробили хід після того, як я пішов би пішаком під вашу королеву?

— Я віддав би королеву, а потім зробив би через чотири ходи мат.

— Тоді я здаюсь, найясніший Андрію—баші! Хід пішаком під королеву був би найкращим ходом, якби ви не побачили мата через чотири ходи.

— Отже, наймудріший з найхоробрішіїх приймає мої умови?

— Безумовно, — процідив крізь зуби Бекір.

— Тоді зараз приведуть сюди вашого начальника розвідки і ви дасте йому розпорядження негайно відводити війська на Ячаків…

— А я?

— Як тільки ваші війська будуть у Ячакові, я відпущу вас туди… А тим часом у нас із вами буде ще не одна нагода пограти в шахи. Ви, до речі, сильний шахіст, і я потерпаю, що в наступній партії ви мене поб’єте…

Бібігуль дала—таки по пиці панові Сондецькому — не тільки тому, що він намагався її обняти й поцілувати, а й тому, що душа її була переповнена радістю: вда—лось—таки випустити з—за мурів замку вістку на волю! Тепер її хтось та знайде, а знайшовши, передасть у Переяслав вість від Бібігуль!

Так думала Бібігуль.

І була вона недалеко від істини.

Її єдвабну хустку з вишитим листом до Ціпурин було знайдено через кілька днів. Але канівський селянин, на вгород до якого впав повітряний змій—лист, був неписьменним. Взагалі неписьменних людей у Каневі, як і в інших місцях України, було не так і багато, але були. І от цей неписьменний чоловік, роздивившись, що на єдвабній хустці, вимоченій у киселі, є крім узорів ще й якісь літери, пішов до замку в надії стріти когось із письменних людей, щоб вони подивилися на його знахідку та спробували прочитати, що там написано. Дядькові стрілася дорогою стара Закривидорожиха, баба Мокрина, але він не подумав показати їй свою знахідку, бо думав, що це — не для жіночого розуму. О, якби він показав цю хустку Мокрині!..

Але що мудрувати про різні можливості, якщо весь світ складається з одних лише випадковостей, які переплітаються в такі химерії, що годі їх і передбачати!

Якраз тоді, коли дядько дійшов до замку, звідти вийшло двоє святих отців—єзуїтів: наші давні знайомі Казимеж Влязло та Казимеж Походзіло.

І треба було отому дядькові їх зупинити і попросити прочитати, що ж ото написано на єдвабній хустці з хвостом, що прилетіла до нього на вгород і почепилася на опудалі!

Святий отець Походзіло надувся, мов жаба, і проквакав:

— Ніколи мені всілякі дурниці розгадувати! Ми поспішаємо! Це чиїсь жарти!..

Святий же отець Казимеж Влязло, поводивши в різні боки своєю вужачою головою, сказав ніжно—ніжно й протяжно:

— Е—е–е, це не дурниці, а це дуже—дуже важлива таємниця! І я здогадуюся, що це таке!

— То що ж це, паночку? — запитав дядько. — Прочитайте, що там написано.

— Що написано? — ніжно перепитав святий отець Влязло. — Ось, читаю: «Татари хочуть наскочити на Канів і побрати людей у неволю. Хто знайде цю єдвабну хустку, той мусить негайно передати її владі».

— А якщо не передам? — зацікавився дядько.

— О! — безмежно зажурився святий отець Влязло. — Вас посадять до темниці і будуть мучити, бо ж цяя хустка — від — тьху, тьху, тьху! — нечистої сили!

Дядько тут же кинув знахідку від себе і перехрестився.

— Е, ні! — ніжненько сказав святий отець Влязло і гіпнотично, мов удав, поглянув на селюка. — Візьміть цюю хустку, і ми підемо утрьох до самого пана стражника. Коли ми йому віддамо це послання від нечистої сили, то тоді ви можете вільно йти додому. Але обов’язково підіть до свого священика й покайтеся! І скажіть, що це порадили вам отці—єзуїти… А тепер — до пана коронного стражника!

Пан коронний стражник дуже уважно обдивився єдвабну хустку з вишивкою Бібігуль і сказав селюкові:

— Ось тобі чотири динари! Живи, працюй і Богу молися! А про цюю хустку — нікому щоб ні слова! Ясно?

— Все ясно, паночку! — закланявся селюк.

— Ото ж бо воно ж бо і є ж бо! — перекривляючи українців та їхню мову, сказав, криво усміхаючись, пан коронний стражник. — Іди! Ти мені вже більше не потрібний.

Коли дядько вийшов, пан Сондецький уважно подивився на двох отців—єзуїтів:

— Як це вам удалося знайти цього дядька?

— То — дуже довго оповідати, — дипломатично відповів отець Влязло, даючи зрозуміти панові Сондецькому, що все це дуже хитра механіка. — Не в цьому суть! Суть у тім, що Ганна спробувала передати про себе відомості на волю.

— Але при чім тут турецьке ім’я?

— Не знаємо, але здогадуємося…

— Може, Фатьма їй щось розповіла про турків?

— Може, й розповіла! Але є люди на волі, які знають цю дівчину під ім’ям Бібігуль, — висловив глибоку думку проникливий отець Влязло.

— Ну, але як же християнська дівчина може жити під двома іменами — Ганна і Бібігуль? — не міг зрозуміти пан Єжи.

— Просто, — квакнув святий отець Походзіло. — Раніше звали її Бібігуль і була вона туркеня, а потім охрестилася і стала Ганною. Я тільки глянув на неї та на її батьків, як одразу подумав: не рідна вона їм!

— Так—так—так! — затарабанив пальцями по столі пан Сондецький. — Отже, вона могла про все домовитися з Фатьмою!

— Навряд, — повів голівкою, мов принюхуючись до стін, святий отець Влязло. — Якби домовилася, то не довелося б їй випускати оцього повітряного змія!..

— Так, — підводячи підсумок розмові, сказав пан Єжи. — Сьогодні ж. якщо ви не поспішаєте нікуди й почекаєте, я заплачу за вашу старанність і пильність. А зараз я повинен поговорити з цією чортовою дівкою!

Святий отець Влязло тут же поспішно перехрестився. Пан Єжи іронічно позирнув у його бік і продовжував:

— А вас, святі отці, я хотів би попросити послухати нашу розмову в сусідній кімнаті. Вона не повинна вас бачити. Але ви повинні чути її слова, щоб пересвідчитися в тім, яка це хитра особа!.. І все ж вона стане моєю!

Святий отець Влязло згідливо й догідливо закивав вужачою голівкою, а святий отець Походзіло кашлянув — наче квакнув.

— Салам алейкум, [5] Бібігуль! — заходячи в кімнату полонянки, виголосив Сондецький.

Дівчина вскочила з місця, поклала своє вишивання вбік. Поглянула на пана коронного стражника — в руках був поламаний повітряний змій. Так, пан Єжи про все довідався! Навіть довідався її ім’я…

— Мерхаба! [6] — намагаючись бути якомога спокійнішою, відповіла Бібігуль.

— Так ти, значить, туркеня?! — гострі очі Сондецького двома чорними гвіздками вбивалися в Бібігуль.

— Так, я туркеня! І всі ваші брехні про кримських татар я розгадала одразу!

— Ти сказала: брехні?! — обличчя коронного стражника налилося кров’ю.

— Так! Я це сказала! І готова повторити навіть перед гетьманом Михайлом і королем Сигізмундом!

— Ти ніколи не побачиш ні гетьмана, ні короля, якщо зараз же не попросиш пробачення у мене, свого повелителя!

Бібігуль зирнула своїми сірими очима просто в розпалений чорний жар стражникових зіниць — і не захотіла йому відповідати. Стояла зі зціпленими вустами, і тільки щоки та лоб побіліли від хвилювання.

— Ти чуєш, бусурманко, що я кажу?! — заверещав пан Сондецький.

— Чую! — відповіла вона. — Я попрошу у вас пробачення тільки тоді, коли ви мене відвезете в Переяслав на Гаптарівську вулицю, до моїх прийомних батьків!

— Ніколи! — відрізав пан Єжи.

— Я давала вам можливість, пане коронний стражнику, вийти з честю з ситуації — а ви не розумієте цього!

— Бібігуль! Ганнулечко! — раптом перемінив свій тон пан Сондецький. — Зрозумійте ж, що немає вам способу вийти звідси, крім покохати мене і стати моєю дружиною! Я пропоную вам руку й серце. Я ні до чого поганого вас не схиляю! Я нічого поганого не жадаю вам! Зрозумійте мою душу: я кохаю вас! Кохам панну Ганну! Ну, я стану перед вами на коліна!.. Ганнулечко! Бібігуль!