В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
У мене були в запасі сітки, неводи, мішки.
І ось одного разу я вирішив: накину на гідру сітку і обнишпорю затон. Кілька кроків одділяло мене від гідри, коли, закриваючи її, мимо пропливла величезна чорна рибина. Я відскочив, притиснувся до берегової кручі і побачив, що з грунту стирчить якась тварина, звивається, свердлить грунт.
Намагаючись сховатись, вона вгризалася в землю. Не виходило: грунт не піддавався, очевидно, заважали плитки вапняку.
Тварина впала на дно, почала відповзати. Гадюка? Тіло її, що складалося з велетенських кілець, підтягувалося, звиваючись у різні боки, і при цьому здавалося, що кільця рухаються самі по собі. Гадюка то коротшала, то ставала довша. За мить на гадюку накинулася величезна чорна рибина. Різкі й несподівані були рухи цього хижака, який теж то скорочувався, то довшав. Тільки щелепні пластинки, утикані гострими зубами, і кілька очей встиг я розгледіти. Не швидко я догадався, що бачу п’явку, яка вхопила дощового черв’яка. П’явка і дощовий черв’як! Хижак міцно присмоктався до водяної гадюки. Вона боролася, крутилася, билась об підводну кручу, намагаючись відповзти. Дикий танок. Скаламутилась вода. Я відступав усе далі й далі від затону. Несподівано обвалився підводний виступ берега. Обвал, темрява! Я встиг виплисти і вибратися на берег. Відпочив. Знову спустився на дно річки. Каламуть осіла — вода стала прозорою. І я побачив: затон завалено землею. Кінець! Шукати тут нічого…
Я часто думав: чи не оселитися мені на цьому березі? Влаштуватися в печері так, щоб не боятися холодів, зробити запаси. Поруч — річка. Я почав розуміти життя підводних мешканців. Тут павуки-сріблянки готують для мене скафандри, плетуть сітки-неводи: Я завжди зможу ловити рибу.
Але вітри! Ні з того ні з сього починають вони раптом віяти над річкою, перекидають і ламають все на своєму шляху, здіймають у повітря пилюку й пісок (а для мене піщинка— майже каменюка!), жалібно виють біля входу в печеру. Ні, треба повернутися до свого старого дому, де я жив і писав щоденник. Треба йти з цього берега. Але я зволікав, відкладав з дня на день і так само, як перше, опускався на дно.
Дуже часто, коли я блукав по дну Великої Повільної річки, зовсім поряд зі мною з’являлися споруди, що поволі пересувалися, — оселі волохокрильців.
Лозинки і шматочки очерету, глиця й дрібні черепашки, уламки гілочок, мох, піщинки, — все, їло можна підібрати у воді, все це використовується для будівель волохокрильців. Різноманітний і несподіваний матеріал волохокрильці скріплюють міцними шовковинками у дуже надійну споруду.
Часом повз мене посувалася черепицеподібна споруда, в якій шматочки очерету лежали один на одному, наче плитки черепиці в старовинних голландських будиночках, або будинок-чохол, а іноді будинок-футляр. Бачив я й таку черепицеподібну споруду, що була збудована з уламків кори і з шматочків листя, дуже акуратно вирізаних.
Усі ці споруди зводили у воді личинки волохокрильців. Безперервно добудовували їх. Так і пересувалися личинки волохокрильців— кожна із своїм будинком, в якому вона й росла. Наставав час перетворення. Над річкою вже літали крилаті волохокрильці.
Бачив я у воді й гніздо невідомої пташки, яке теж пересувалося з місця на місце. Придивився — знову волохокрилець! Будинок було зроблено з моху.
Не відразу, не раптом навчився я відрізняти ці споруди серед різних уламків черепашок і каміння на дні, серед плаваючих гілок та різних живих істот, які пересувались, стояли, підводились у воді.
Якось я йшов по дну річки. В одному місці, де течія була бистра, я схопився за виступ скелі й побачив у воді домок-трубу. На такі оселі волохокрильців я вже натрапляв. Але все ж таки здивувався: течія бистра, а споруда пливла зовсім повільно, опираючись течії, — два камені було прикріплено до підвалин будинку-труби.
Громіздкими, важкими, незграбними видалися б мені споруди волохокрильців на землі. Та у воді ці домки різноманітної архітектури були легкі й рухомі.
І все ж таки я знайшов свій щоденник…
Краї його були погризені, місцями віск зник. Вода просочилася в паку, і аркуші намокли. Обережно діставав я аркуш за аркушем. З жадібною радістю торкав, розправляв їх. Дивився, перевіряв номери. Починав читати одну сторінку, але одразу, не дочитавши, хапав іншу, залишав і її, брався за третю.
Я пишався собою: буря, вітер, корабельна аварія, вода віднесли щоденник, але маленька людина, яка досліджує Країну Дрімучих Трав, знайшла його на дні річки!
І цього разу я вже передам, неодмінно передам людям свої аркуші.
Як я пишався: щоденник знайдено!
Ось як це сталося.
Учора рано-вранці я вийшов з печери. Були спокійні і нерухомі трави-дерева, що густими чагарниками підступали до берега.
Я чув звуки труб — це в травах джмелі, розправивши свої крильця, вітали схід сонця і будили інших джмелів: мерщій до квітів! Я раз у раз зупинявся. Відчував: з хащів на мене дивляться чиїсь очі. І щоразу помічав мурашок. Це їхні мозаїчні очі розглядали усе, що діється на березі.
Я спустився на дно річки, оглянув невід — чи не спіймалися мальки? Порожньо! Стомився. Забрався у дзвін павука-сріблянки, відпочивав. Було дуже тихо. Я розпізнавав звуки водних глибин. Здавалося, тутешні мешканці, пропливаючи повз мене, бурчали, сперечалися, вели між собою уривчасту розмову. Виходило, ніби риби розмовляють між собою…
Рибалки й моряки колись розповідали, що вони чули, як реве білуга, як пищить в’юн, як півники (так ялтинські рибалки називають триглів) люблять побурчати. І немовби соми скриплять, наче немазаний віз, і що є риби, які рохкають і крячуть. Я не вірив у ці рибальські байки. Але тут, серед звуків, які виникали й зникали навколо мене у воді, вухо вловило якийсь гострий писк. Чи це не в’юн? І відразу слідом за цим я почув звук ксилофона — ніби музикант ударив по його дерев’яних пластинках молоточком. Тінь великої рибини пропливла повз аеростат. Звук повторився. Так, риби… розмовляли.
Звуки, що виникають і зникають, миготіння тіней, трави-дерева, які підіймаються із дна і стелються по воді… Півтемрява, забарвлена у легкий рожевий колір… І тут, під водою, я згадав сад у біло-рожевому цвітінні. Сонце ще не зійшло, і старі яблуні ховають у пітьмі свої криві стовбури, вимазані білим вапном підперті палицями. Густий присмерк під яблунями наповнений мішаним запахом річкового туману, свіжої землі й мокрої росяної трави.
Тут, зараз під водою, я відчував світло сонця так, як і тоді, в ранковому присмерку під яблунями в саду,
Я зрізав черепашкою мотузки аеростата, підв’язав камені й пішов глянути на свій невід.
Раптом зовсім близько промайнули дві велетенські тіні. Риби, хижі риби!
Я кинувся до великого каменя, сховався за ним. Дві рибини — кожна з трьома гострими голками на спині — пливли одна за одною. Тьмяно відсвічували криві голки у воді. Колючки! Он їхнє гніздо. Величезне, з двома отворами. Одна колючка сховалася в гнізді. А друга, розцвічена яскравими барвами, залишилась біля входу в нього. В гнізді запізніла колючка відкладала ікру, а розцвічений самець (він побудував це гніздо) вартував вхід. Я дивився з-за каменя на гніздо і думав: “А що, коли в ньому мій щоденник?”. Його могла загнати туди течія, могла затягти разом з рослинами й сама колючка. Лежить він поряд з ікринками під охороною вартового із страшними голками. Чи не вибрати мені хвилину і не заглянути в гніздо? Але я побоявся це зробити. І навіть не колючка, а сама лише думка про голки злякала мене. Мимо, далі! Я підійшов до невода і ахнув. Він був розірваний, а в його отворі застрягла незграбна споруда — величезний пересувний будинок-футляр волохокрильця. Він погойдувався, мабуть, намагався просуватися далі. Звичайно, риби у неводі не було. Байдуже — я вже більше сюди не повернуся. Я уважно оглянув архітектуру пересувного будинку, що порвав мій невід: яка цікава і серйозна споруда!
