Не вурдалаки - Талан Светлана (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
– Так, – не витримавши спокуси, шепочу я.
Роман підводить на мене вдячні очі, у прозорій блакиті яких розчинилося наше минуле та теперішнє з примішкою майбутнього.
…червня 1974 р
Я звикаю до Іринки. Намагаюся зробити так, щоб не дивитися на неї, як на пам’ятку про зраду чоловіка. Хочу ставитися як до доньки Романа та сироти. Це важко, бо в кожній рисі дитини я вгадую чужу жінку. Вмовляю себе виділити риси Романа і не зациклюватися на інших. Я знаю, що я сильна, бо змогла чужого хлопчика полюбити, як свого. Не можна ревнощам осісти тавром на невинній дитині. Я повинна полюбити її як дитину моєї коханої людини.
Кілька днів поспіль намагаюся умовити Іринку змити папугові фарби з волосся, але дарма. Вона дійсно схожа на норовистого їжачка. Діти звуть її Їжачком, і схоже, це їй дійсно подобається.
Зараз Даринка та Іринка знаходяться у таборі праці та відпочинку при школі. Щоб було не сумно, я запропонувала дітям підготувати якусь виставу. На зборах вирішили, що розучимо «Снігову королеву». І тут мене осяяло – головну роль Снігової Королеви треба дати Іринці. Звичайно, перед цим треба буде переговорити з Даринкою, бо та мала неабиякі акторські здібності, і головні ролі найчастіше діставалися їй.
– Дариночко, люба, – сказала я, – це єдиний спосіб змити з її волосся цю жахливу фарбу.
– А іншого способу немає? – запитала Даринка з неприхованим відчаєм у голосі.
– Ти ж сама знаєш, як мені з нею важко.
– А яка роль дістанеться мені?
– Вибирай будь-яку.
– Я буду грати Ворону, – зітхнула Даринка.
– Дякую тобі, донечко, за допомогу, – сказала я та поцілувала її у маківку.
Іринка розпливлася в посмішці, коли я сповістила її про роль у виставі.
– Я?! Я буду грати Снігову Королеву? На справжній сцені? – не повірила вона своїм вухам. – А якщо я не зможу?
– Зможеш. Я тобі допоможу. Але тобі доведеться змити з волосся фарбу, бо перук у нас немає, а Снігова Королева не може бути схожою на різнокольорового папугу.
Три дні дівчата змивали з Даринки фарбу.
– Зітри червоний лак з нігтів, – зауважила я.
– А потім можна?
– Ні. Ти повинна увійти в роль. Снігова Королева має природну красу. На виставі я тобі зроблю грим сама. Обличчя затонуємо пудрою, я тобі приклею штучні довгі вії.
– Як у справжньої артистки?! – Іринка аж підскочила з місця.
– Звичайно. Ти ж будеш виконувати головну роль. Від тебе залежить успіх вистави. Якщо все буде добре, то зможемо показати виставу батькам учнів на перших загальних батьківських зборах.
– Оце так новина! – сплеснула вона долонями.
Як же старанно та відповідально Іринка віднеслася до вистави! Напевно, гени Романа відклалися в Іринці, бо грала вона дійсно чудово. Її так захопила підготовка, що вона геть забула про фарбоване волосся та вії. Вона дійсно красива і дуже схожа на Романа.
…вересня 1974 р
Сьогодні я запропонувала дітям піти до нового будинку та розмітити, де які меблі будуть стояти у їхніх кімнатах.
– Даринка буде жити в одній кімнаті з Іринкою, – сказала я. – Тож хлопчаки будуть займатися своєю кімнатою та не заважати дівчаткам.
– У нас буде своя кімната? – перепитала Іринка.
– Звичайно! Не забудьте знайти світле місце для письмових столів, – нагадала я.
– А хто буде планувати спальню? – поцікавився Андрійко.
– Спальня моя і татова, тож ми там самі похазяйнуємо. Кухня моя, тож я там буду головною, а ось вітальню доведеться нам облаштовувати усім миром. Згода?
– Так! – відповіли чотири голоси.
– У нас ніколи не було своєї кімнати, – зізналася Іринка. – Ми наймали різні кімнати, і нас весь час виганяли.
Я завжди намагалася уникати розмови про минуле Іринки, але час від часу вона сама про нього згадувала.
– То було колись, – сказала я. – Зараз у вас буде своя кімната з дверима. Коли будуть заходити до вас хлопчики, то повинні спочатку стукати у двері.
– А коли дівчатка прийдуть до нас, теж повинні стукати? – Мишко зіщулив хитрі оченята.
– Звичайно, – сказала я. – А то, не дай Боже, відкриють в той час, коли ти будеш перевдягати труси.
Всі розсміялися. Коли діти пішли, я сказала Романові:
– Ми не думали і не гадали, що у нас буде четверо дітей.
– А я завжди знав, що ти не лише найгарніша жінка, а й найкраща у світі мати. Як тобі вдається так з ними домовлятися? Вони ж такі вередливі, такі різні!
– Це означає, що я гарний педагог. Недаремно ж мріяла стати вчителькою стільки років!
…вересня 1975 р
Нарешті ми справили новосілля!
Уже були перевезені меблі, діти спакували останні дрібнички та стерегли нашого кота Лапченка, щоб він у метушні нікуди не забіг. Бо, як заявила Іринка, він першим повинен переступити поріг нового приміщення. І тут я сказала Романові, що хочу освятити будинок до того, як ми оселимося у ньому.
– Я не можу цього допустити! – запротестував Роман. – Одна річ, коли ти тихцем пробираєшся до церкви, а інша, коли сюди прийде священик. Нишком це зробити не можна.
– Ніхто не буде бачити, – вмовляю я його. – Я найму таксі.
– Це неможливо! Я можу розпрощатися зі своїм партбілетом!
– Навіщо мені твій партбілет? Я хочу жити в освяченому будинку. Хіба я хвилююся за себе? Повинні бути злагода та мир під Божим крилом.
– Ти мене зживеш зі світу! Ти мене цим згубиш!
– Тоді їдемо разом в місто. Я повернуся сюди зі священиком, а ти підеш по крамницях та купиш нову ковдру. Коли повернешся додому, то він вже зробить свою справу й повернеться на таксі в місто, – запропонувала я.
– Не знаю, що ти зі мною робиш, – зітхає він. – Я підкоряюся тобі, хоча зовсім із тобою не згоден.
– Ось і добре, що домовилися, – кажу я та цілую його у щоку. – Дякую, що мене зрозумів.
– Я тебе не розумію. Я тобі поступився.
– І на тому спасибі.
…жовтня 1975 р
З початку навчального року у нашому колективі з’явилася нова вчителька історії. Галину Петрівну привіз до села собі за дружину один вдівець. У школі була вакансія, тож ця жінка влаштувалася на роботу. Не знаю чому, але вона мені одразу не сподобалася. Приземкувата, завжди охайна, нафарбована та гарно вбрана, вона притягала погляди чоловіків. Не дивлячись на те, що Галина Петрівна була повнувата, вони вирячалися то на її великій бюст, то на пишні сідниці, які стирчали позаду неї, ніби там був причеплений стілець – можна було сісти на ці сідниці. І чому чоловіки мають такий зіпсований смак? Чи зовсім сліпі? Не раз помічала, як Роман подовгу затримує на ній свій погляд. Звичайно, я могла влаштувати вдома шекспірівські пристрасті з цього приводу, але стримувала себе. Очима можна дивитися, ними не можна зрадити.
…жовтня 1975 р
Сьогодні у мене було шість уроків підряд, а потім я залишилася з учнями на репетицію п’єси, яку ми запланували підготувати до сьомого листопада. Роман пішов додому погодувати дітей. У цей час до школи прийшла Галина Петрівна, яка була кілька днів на лікарняному. Коли я вже йшла по шкільному коридору додому, назустріч мені біг Роман. Я не встигла запитати, як там діти, бо він майже пробіг повз мене і не помітив серед натовпу дітлахів. Не знаю, що підказало мені повернутися назад. Я тихенько прочинила учительську, куди щойно влетів на крилах мій чоловік. Галина Петрівна сиділа за столом навпроти Романа. Вони схилилися один до одного дуже близько, посміхалися та про щось мило розмовляли. Я так стояла кілька хвилин. Мені не було чути їхньої розмови, але співбесідники так були захоплені один одним, що не помічали мене. Я добре знала Романа, занадто добре, щоб не зрозуміти вираз його очей. Він дивився на Галину Петрівну не як на колегу, а як на жінку, якою захоплюється. Піді мною захиталася не лише підлога, а й увесь світ. Брязнуло відро. Це зібралася мити поли шкільна прибиральниця. Вона не повинна побачити, як я підглядаю. Ніколи не любила пліток і сама не пліткувала. Я тихенько причинила двері та на ватяних ногах потьопала додому. Як же я була здивована, коли вдома нікого не виявилось, а хата залишилась незамкненою! На кухонному столі я знайшла записку від Даринки: «Мамо, не хвилюйся за нас. Ми поїли та пішли в ліс по гриби. Щоб ти не сумувала, залишаємо тобі вдома тата. Цілуємо!»
