Зірка для тебе - Корний Дара (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗

Зоряна слухає чоловіка впіввуха, бо мусить. Василь Григорович — таки потрібна людина. Кажуть, що часто жертви закохуються в своїх катів. Ні, вона його ніколи не кохала і не кохатиме, він просто їй іще потрібний, сама не знала для чого, бо вже легко три роки обходиться без його допомогти. Заочно закінчила школу, купила атестат, вступила до Київського університету культури на книгознавство і бібліотекознавство, на заочний. Коли є гроші, то так багато несподіваних дверей для тебе відкриваються, але… Та відчувала інтуїтивно, Василь Григорович — то ще не перегорнута сторінка в її книзі…

9. Тату смерті

Василь Григорович прийшов до неї посеред ночі. Не дзвонив у двері, не телефонував, просто шкрябався в металічні плечі одвірка. Батько та пані Клара вже спали, третя година по півночі. А Зірка ще сиділа над своїми щоденниками і записувала те, що бентежило, дивувало, і те, що ще не трапилося, але на що вона очікувала, передбачала. І вона вийшла на те шкрябання. Давно вже перестала страшитися людей, бо мала щось таке в очах, від чого її боялися.

Півроку тому в одній кав’ярні познайомилася з дивним чоловіком. Тоді він сам підсів до неї. Вона не любила пити каву з кимось, зазвичай робила це сама. Смак кави не хотіла перебивати ні дурними розмислами, ані пустими балачками. Той чоловік говорив щось про те, яка вона вродлива, і що він давно вже за нею спостерігає, бо має таку ж звичку — щоп’ятниці пити тут наодинці каву. А тоді раптом заговорив віршами, говорячи-брешучи кутиками уст, що вони присвячені їй. Вірші здалися непоганими, але не його. Та замість того, щоб відповісти грубо тому панові чи послати його куди подалі, вона відповіла на запозичену поезію власною. Пан зачудовано слухав, а тоді раптом запросив її на поетичні вечори, які він організовував для поціновувачів поезії. На питання, чим вона займається, відповіла просто: «Мию посуд та підлогу в одному кафе, навчаюся на заочному в універі і… — зробила паузу, бачачи, як пан майже закоханого дивиться-зазирає в очі. Як їй подобалося розбивати на друзки ласі погляди ловеласів простими словами… — І, пане, я ще й дорога повія, за сумісництвом». О, від пломенистого туману в очах дорослого чоловіка не лишилося й сліду. Тільки настороженість та зацікавлення залишилися там.

— Що ж, тепер ваше запрошення, очевидно, не в силі? — говорила в’їдливо.

— Ні-ні, вірші чудові, — трішки затинаючись, тараторив пан поет. — Приходьте обов’язково.

І з того часу вона частенько приходила на ті дивні поетичні читання. Виходила на сцену, і за неї говорили слова. Зазвичай їй було байдуже, чи чують її ті, хто сидить у залі, бо там наче збиралися такі ж, як вона — початківці-поети. Вона сама себе слухала. Вірші — то повернення до себе, справжньої, спроба віднайдення, то майже останнє, що мовить душа. Зал випромінював настороженість, іноді ворожість, часто цікавість. Очевидно, пан Віктор мав задовгого язика, і її біографію переповідав охоче. Але то була така гра, яку Зоряна і не намагалася припиняти. Вона з викликом читала вірші, переконуючись завжди, що вони не гірші від тих, які пристрасно виголошувалися зі сцени… А бажання пана Віктора мати у своєму колі поетичну повію навіть смішило. Бо вже рік Зоряна цим не займається.

Одного дня прийшло розуміння — настав час це припинити. Ще не знала, для чого. То не були ані докори сумління, ні бажання стати кращою. Просто той зацерований [8] клапан усередині, що зветься серце, дав збій та мовив: «Ні». Ні — то й ні. Не сперечалася з ним. Йому завжди видніше. Наскладала стільки грошей, що поки мало вистачити і на навчання, і на батькове лікування. Купила двокімнатне помешкання майже в центрі міста та здавала його в оренду, от і приробіток. Жила досить скромно, працювала, цього вистачало, щоб відкладене не витрачати. Однак друзів-поетів вирішила не розчаровувати. У суботу та неділю любила посидіти біля цирку на лавці, спостерігаючи за людьми, голубами, які прилітали поклювати крихт чи принесеного добросердими міщанами зерна. Тому пану Віктору вона спеціально ляпнула, що біля цирку вона жде «клієнтів». Пан Віктор повірив, знала це, бо кілька разів бачила краєм ока знайомих із поетичної студії, які прибігали пересвідчитися, чи то таки правда.

Коли почулося шкрябання у двері, то саме записувала в зошит спогад про те, як до неї вчора з викликом, коли вона сиділа на лавці біля цирку, підійшла одна знайома поетка, здається, Олеся. Смішна і потішна така. Зоряна не стрималася та якоїсь дурні їй наговорила. Назвала типу свої тарифи-розцінки і те, що біля цирку найхлібніше місце. Для чого те робила? Та просто так, щоб повеселитися. Олеся виявилася з порядної родини, чемна мамина доця, і Зоряна бачила, як та гидливо морщить свого цнотливого носика під час таких відвертих розмов.

Відчинила двері.

Василь Григорович ледве тримався на ногах. Казав, що не такий п’яний, як втомлений. Бо вже три ночі не спить. І вона його пожаліла, погодилася вислухати. Підхопила під руку і повела на свій дах — до неба, до зірок у гості. Не до хати ж його вести, де мирно сплять її рідні. Була прохолодна квітнева ніч. Зорі тужливо блимали. Зоряна накинула собі на плечі куртку, взяла теплий ліжник. Вони сиділи на даху і дивилися на місяць, який був сьогодні уповні. І Василь Григорович говорив:

— Служив я тоді начальником УБОЗу в Донецькій області. У нас накази ніколи не обговорюються, а виконуються. Служба як служба, але… Там я зустрів її. Так, двадцять літ минуло. Вона. Во-на! Молода й красива, чужа дружина, тоді вона вже ходила вагітна, чекала дитину. Не повіриш, тільки-но побачив — і вмер. Не знаю навіть, від чого. Наче нічого особливого в ній не було: кирпатий ніс, сірі очі, русяве волосся. Ой, та чи мало таких дівчат у світі? Але для мене вона стала особливою, бо сміялася не так, як усі, стенала плечима не так, сумувала не так, плакала не так. І я зовсім втратив голову. Я — людина, яка ніколи нікого, крім роботи, не любила. Що, дружина, скажеш? То геть інше. Ой, жінки! То для тіла насолода, а душа? Думав, що то попи вигадали замануху для тих, хто не втратив до крихти совість. А я її ще в Афгані втратив. Ті руки, Зоряно, — і він виставив перед собою руки, — вміють не тільки пестити жінку, вони вміють і пристрасно вбивати. І хтозна, що ліпше роблять?

Вона була одружена, її чоловік — старший лейтенант, мій підлеглий. Якою то стало мукою, ти навіть не уявляєш. Я любив її, а вона — свого чоловіка, і вони чекали народження маляти. Я страшна людина, Зірко. Але той, хто вміє вбивати і звик отримувати все, що захоче, вирішив для себе, що якщо прибрати законного чоловіка, то вона стане легкою здобиччю.

Василь Григорович вмовк. Витягнув із внутрішньої кишені куртки пляшку з прозорою рідиною, простягнув їй:

— Випий, — Зоряна й не думала відмовлятися, в його голосі звучав такий метал, здавалося, іскри з нього сиплять.

Зробила два ковтки. Простягнула йому назад, він відхлебнув чи не чверть пляшки, витер тильною стороною долоні вуста і продовжував:

— І я його вбив. Точніше, зробив так, що виглядало, наче старший лейтенант загинув під час перестрілки, коли ми брали одного наркоділка. Прикрий випадок для всіх, крім його дружини. Вона не вірила, вона була впевнена, що її чоловіка застрелили свої, і вже тоді здогадувалася хто. О, як вона за ним тужила! Плакала-ридала-побивалася, а тут я поруч ходжу — здоровий, вірний, надійний, принаймні так мені тоді здавалося. Хотів для неї стати і другом, і приятелем, і опорою, і, зрештою, офіційним чоловіком, хоча до безтями любив рідних дітей, та заради тої жінки готовий був і ними пожертвувати. А вона, навіжена, навіть слухати не хотіла. Тримала мене на відстані, і то на дуже далекій відстані. Вона мені не вірила. Ні, вона не мала доказів, що то я винен у смерті її коханого, але відчувала, щось відчувала. Народилося маля, хлопчина. Назвала, як і свого батька, — Леонідом. Казала, що як дві краплі схожий на її коханого. Тоді вона зовсім втратила до мене інтерес, навіть насторожений. І я впав у крайність, наче збожеволів. Так-так, я навіть гроші їй пропонував за ніч, великі гроші. Чомусь подумалося, якщо зі мною переспить, то моя хворобливість просто мине. Уперлася: ні в яку, люблю свого коханого, і якщо не він поруч, то взагалі ніхто. І я від горя напивався до безтями, йшов по повіях. І наче попускало, та надходив ранок, похмілля і розуміння того, що все одно вона твоєю, дурню, ніколи не стане, поверталося. Навіть у голові, як спалах, одного разу загорілася ідея зґвалтувати її, та, слава Богу, вчасно отямився. Ну як можна солов'я змусити насильно співати восени? Тьху ти! Що дивишся, дівчино? Засуджуєш? Усі ви одинакові. Думаєш, я не знаю, що перед тим, як із чоловіком нелюбим у ліжко лягати, напиваєтеся до чортиків, і вже після ще раз напиваєтеся, і згодом півдня під душем змиваєте з себе чужий піт, слину, сперму… Хе! Прокаженність нутра тих, хто платить? А самі хіба ліпші? А, завжди можна знайти виправдання будь-чому — і добру, і злу. Та тут усе просто, тобто у тебе все просто — захотіла і не спиш із ким попало. А що робити з тим, що всередині не вдержиш, у душі йому затісно? Дурна вперта баба: і себе занапастила, і мене. Одного разу пішов із її фоткою до старого приятеля, типу, пожалітися, отримати співчуття. Не віриш? Навіть таким, як я, співчуття потрібне. Ох, напилися тоді в дим, а на ранок я прокинувся з татуюванням. І де, думаєш? Ага, на долоні. Де робив, із ким, як, коли і чому? Ні я, ні друган так і не пригадали. Ото в мене від неї і залишився тільки цей спомин — тату на долоні. То по її фотці майстер робив.