Кола на воді - Печорна Олена (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
– А ти також метелик?
Тоня не здивувалась навіть, поклала руки на тонесенькі плечі й посміхнулась:
– Звичайно… – й несподівано додала: – Ходімо.
Чоловіки вражено спостерігали, як Богданка довірливо вклала руку в жіночу долоню й слухняно пішла, жодного разу не озирнувшись. Мовчали кілька хвилин, чекали вибуху, натомість з відчиненого вікна полилася музика, легка, немов політ воскреслих мрій.
– А хто грає?
Анатолій відчув, як в грудях одна за одною розпускаються пелюстки, лоскочуть ніжно і знайомо.
– Ірина.
Десь всередині будинку незвичайна дівчинка торкалася пальчиками крилець повітряних істот й шепотіла кожній з них: «Не бійся».
Звір був навпроти. Просто сидів на стільці, дихав рівно і навіть не намагався сховати очі.
– Чому?
Це питання Анатолій повторив сотні разів, якщо не тисячі. Під тягарем одноманітності навіть стіни довкола почали сходились, а Звір все одно продовжував мовчати. Просто так. Годину, другу, третю ніщо не порушувало рівновагу. Тиша. Вдих-видих. Механізм життя працює, як годинник, – незворушно. Кричіть, волайте, загатіть в обличчя – жодна риса не здригнеться бодай на міліметр, бо він – камінний. Як так можна? Як? Дивитись в очі батька і мовчать?
Анатолій відчув, як поволі тужавіють м’язи тіла й наливаються свинцем. Господи, скільки ж ще триватиме оця мовчанка? Скільки? Коли зовсім поруч, варто лише простягнути руку й торкнутися, знаходиться відповідь на страшне і вистраждане «НАЩО?». Чи, може, то не відповідь, а істина? Ось, в оцих очах, проте вони скляні. Їхній власник пірнув у себе з каменем на шиї, і скільки зусиль не докладай, потопельник все одно глибше.
Змінились вартові. Це означає, що добігає ще одна доба допитів. Скільки їх було? Тиждень? Більше. Вісім днів повного мовчання, як у вакуумі. Слідчий не витримує й жбурляє папку з паперами на стіл, щоб породити бодай якийсь звук. Тиша обривається, проте лише на мить, розбігається по кутах й визирає звідти, немов розіп’ята. Петро опускається на стілець. Він втомлений. Це помітно. Очі червоні і якісь висмоктані, мабуть, від постійного недосипання. Він же практично живе тут, щохвилинно знаходиться поруч із затриманим, перетворюючись на його тінь, але це поки що не дає результатів. Звір мовчить… здається, вічність.
Анатолій підводиться. Теж втомився. М’язи остаточно зомліли, бо він не відчуває ніг під собою, а прірва – в очах навпроти – не обміліла й на міліметр. Ні, це таки триває вічність. Потрібно підійти до вікна, щоб впевнитись у тому, що життя існує. Відкрив вікно. До кімнати одразу ж увірвалися звуки. Гарячий потік поволі поплив кімнатою й став осідати на стінах кривою питання.
Що ж, там, очевидно, також чекають. Ранкові новини починаються репортажами про Горицвіта й ним же завершуються нічні ефіри, газети добросовісно порпаються у брудній білизні його сімейства, люди пліткують й вигадують, інтрига наповнює місто до країв. Хоча… де той край? Межі нема – як у тиші.
– Мовчить?
– Мовчить.
– Ще вислизне. Бо проти нього що?
– Слова дитини. І та не при собі, тю-тю.
– А раптом – і не він?
– То хто?
Знову й знову тиша.
Проти затриманого, дійсно, є тільки свідчення хворої дитини. Богданка залишилась у Антоніни, днями просиджує в кімнаті з метеликами, коли навідується в гості Ірина, просить її грати на фортепіано, а вночі вперто лізе аж під ліжко й ховається під ним, мов безпритульне кошеня. Ховається. Від власних сновидінь. Бо в ті приходить він – Чоловік з берега. Вона так його називає. Описує в деталях і тремтить так сильно, що, здається, невидимі розряди проходять тілом. На упізнанні Тоня з Ірою ледь стримали судоми, аби дитина сама себе не розчавила від страху, проте вона таки впізнала. Присутні боялись навіть дихати, коли тонесенький пальчик беззахисно вказав на Горицвіта. Він, Чоловік із берега. Потім пішли сльози й не зупинялись кілька довгих годин. Богданка плакала до повної знемоги, але потім стало легше. Це стало помітно уночі, коли дитина таки зважилась залишитись на ліжку, а не під ним.
Були, щоправда, інші свідки. Пара закоханих. Але з ними все було не так просто. Вони бачили вбивцю зі спини й у напівтемряві, звідси – впевненості бракувало, однак також спинили вибір на Горицвіті. А от сусідка Богданки навпаки – свідчила натхненно й аж занадто впевнено, бо говорила геть все чисто, починаючи з кози й завершуючи детальним описом ляльки (останню, до речі, знайшли наступного ж ранку поруч з місцем злочину). Здавалось – все, коло замкнулось. От тільки всередині його – все одно пустка, бо Звір мовчить.
Слідчий кивнув наглядачу:
– Годі… на сьогодні. Відведіть у камеру.
Горицвіт… посміхнувся й нарешті став схожим на живого. Спокійно вийшов. Руки за спиною, а здається, що високо над головою – тріумфують, бо таки перемога. Хочеться вибігти слідом, вхопити за грудки й витрясти бодай слово. Чи вбити? Щоб не міг так посміхатись, у той час, як Оксанка посміхається хіба що в снах.
Петро підійшов і став поруч. Крізь шкіру сочилася напруга, й було помітно, що втримувати її всередині дається дедалі важче.
– Господи… Не можу… заспокоїтись, а потрібно.
Анатолій розсміявся:
– Навіщо? Він же просто знущається, а ми граємось у спокій.
Майор схилився у відчинене вікно, вдихнув вечір, у якому догорало літо, й вже спокійно вимовив:
– Емоції – то зброя. Розумієш? Тут витримка важлива. Хто кого?
– Навіщо? Все й без того ясно. Свідки, докази.
– Пустушка. Богданка – недієздатна. Найзеленіший адвокат зможе довести, що свідчення її нічогісінько не варті. Студенти? Вони свідчать, але ж самі підтверджують, що то – лише припущення, а не аксіома. Всезнаюча сусідка? Така навигадує й сама не добере, де в тому правда. Лялька. Ну то й що? А не міг він подарувати її дівчинці просто так? Ну пожалів дитину? Та й ще не факт, що дарував справді він. І чи належить іграшка нашій потерпілій – теж питання. От і виходить, що докази ніби і є, й водночас їх нема.
– А мені й не потрібні. Він це зробив і має відповісти.
Майор розвів руками:
– Має, але не забувай, хто він такий і чий син.
– Усі під Богом ходимо.
– Ти про що?
– Так…
– Їдь додому, га? Від гріха подалі.
– Не хочу, – сказав і зрозумів, що так воно і є.
– А я б пройшовся. Бодай на трошки під небо вийти. Вже скоро й ніч.
Чоловіки замовкли, спостерігаючи, як вечір спускається у місто по драбині з ліхтариків. Один за одним спалахують вогні: великі, малі, різнокольорові. Вони рухаються, й здається, що то пливе велетенська сяюча ріка.
– Скоро закінчиться літо.
Анатолій проковтнув ці слова, немов отруту, хоча знав це, відчував, а вірити відмовлявся. З цим спекотним літом доведеться поховати не тільки біль, але і крихти минулого, безцінні крихточки колишнього життя, що ще живе десь поруч, а не тільки в пам’яті. Й воно рано чи пізно всохне серед високої трави, впаде додолу опалим листом, розійдеться туманом і помре з останнім голосочком цвіркуна. Петро збагнув гірке мовчання й винувато попросив:
– Вибач. Товчуся в рані. А давай прогуляємось, га? Вечір такий. Ми ж не арештанти?
– Гірше.
Але той наполягав:
– Ну справді… Треба навідатися до Богданки.
Анатолій не втримав раптової посмішки:
– Угу.
– Не знущайся. Я при виконанні службових обов’язків. Пам’ятаєш?
– У всіх у нас… обов’язки… Ходімо?
– Я зобов’язана її забрати, чуєте?
– Звичайно.
– Ви ж бачите, я змінилась.
Анатолій слухав голоси й мимоволі шукав оту зелену муху аж під стелею. Але мухи не було і не було дзижчання, а поруч із Петром стояла інша жінка: з ясним поглядом й обличчям світлим, як ранкова вода на травах. Дивовижно. Він не впізнав би її, зіштовхнувшись у натовпі. Що ж це сталось? Чистий одяг, охайні рухи, що породжують довкола затишок і щось цілком нове. Спокій? Прозріння? Чудасія. Скільки ж минуло? Вісім днів? Завтра дев’ятий. Могли бути поминки. Тут. Аж здригнувся, пригадавши бантики у кісках, що сьогодні заплітала Богданці Тоня. Невже їх не було б? Й десятка запитань про те, як вдається метеликам літати? Славна дівчинка. Не така, як решта її однолітків, проте своя, і у будинок увійшла так гармонійно, немов жила там завжди.
