Навколо світу за вісімдесят днів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (серия книг TXT) 📗

Проте вітер не слабшав. Навпаки. Він дув із такою силою, що гнулася щогла, зміцнена металевими вантами.

Ці троси, схожі на струни якогось величезного інструмента, гуділи од вітру, ніби чиясь невидима рука водила по них смичком. І сани летіли під жалібну мелодію надзвичайної сили.

— Ці троси звучать у квінту й в октаву, — зауважив Філеас Фоґґ.

Це єдина фраза, яку він вимовив за всю дорогу. Місіс Ауда була щільно закутана в дорожні ковдри й хутра, що, наскільки це було можливо, захищали її від холоду.

Паспарту жадібно вдихав морозне повітря, і обличчя його було червоне, як диск призахідного сонця в тумані. Із властивим йому непохитним оптимізмом він знову сподівався на успіх. Отже, замість того, щоб приїхати в Нью-Йорк уранці, вони приїдуть увечері, аби тільки їм застати пакетбот, що йде на Ліверпуль!

Паспарту навіть хотілося потиснути руку своєму союзникові Фіксу. Він пам’ятав, що вітрильні сани роздобув саме він і що лише завдяки детективові його пан може вчасно прибути в Омаху. Проте, керуючись якимось передчуттям, він стримався і не змінив свого звичного настороженого ставлення до Фікса.

У всякому разі, Паспарту знав, що він ніколи не забуде одного — жертви, на яку без вагань пішов його пан, аби вирвати його з рук індіанців племені сіу. Для цього містер Фоґґ ризикував своїм майном і самим життям… Ні! Його слуга цього ніколи не забуде!

Поки кожен із мандрівників розмірковував про своє, сани просто летіли над безкрайнім сніговим килимом. Іноді вони перетинали невеликі річки, притоки або притоки приток Літл-Блу-рівер, та люди не помічали цього, бо поля й водні потоки вкривав той самий білий килим. Рівнина була пустельною. Вона розкинулася між Тихоокеанською залізницею і гілкою, що йде від форту Керней до Сент-Джозеф, і ніби утворювала великий незаселений острів. Ані села, ні станції, ні навіть форту. Зрідка вигулькували лише самотні, вкриті снігом криві деревця, що гнулися од вітру. Іноді над рівниною злітали зграї диких птахів. Часом голодні худі койоти кидалися навздогін за саньми, сподіваючись якоїсь поживи. Паспарту з револьвером у руці був напоготові стріляти в найближчих із них. Якби із саньми щось сталося, мандрівникам було б непереливки від цих лютих хижаків. Але сани трималися міцно, стрімко мчали вперед, і незабаром зграя виючих звірів залишилася далеко позаду.

Опівдні Мадж за певними ознаками помітив, що вони минули Платт-рівер. Він нічого не сказав, зате тепер був певен, що до Омахи залишається не більше двадцяти миль.

І справді, менш ніж за годину вправний водій кинув стерно і став нашвидку прибирати вітрила; за інерцією сани проковзали ще з півмилі і, нарешті, зупинилися. Мадж, указавши на ряд укритих снігом дахів, сказав:

— Ось ми й приїхали!

Приїхали! Приїхали на станцію, звідки численні потяги щодня вирушають на схід Сполучених Штатів!

Паспарту й Фікс зіскочили на землю й розправили свої онімілі кінцівки. Потім вони допомогли зійти із саней місіс Ауді й містерові Фоґґу. Джентльмен щедро заплатив Маджеві, а Паспарту дружньо потис його руку. Після цього всі поквапилися на вокзал.

В Омасі — важливому центрі штату Небраска — власне і закінчується Тихоокеанська залізниця, що з’єднує басейн Міссісіпі з Тихим океаном. Від Омахи вже починається нова лінія, Чикаґо-Рок-Айлендська дорога, що тягнеться на схід і до Чикаґо налічує п’ятдесят станцій.

Потяг прямого сполучення був готовий відправлятися. Філеас Фоґґ і його супутники ледве встигли сісти у вагон. Міста Омаха вони зовсім не бачили, але Паспарту не дуже про це шкодував: він розумів, що тепер не час оглядати місто.

З високою швидкістю поїзд пролетів штатом Айова, через міста Каунсил-Блафс, Де-Мойн та Айова-Ситі. Вночі біля Давенпорта він перетнув Міссісіпі й через Рок-Айленд увійшов у штат Іллінойс. Наступного дня, 10 грудня, о четвертій годині вечора потяг прибув у Чикаґо; це місто вже піднялося з руїн [27] і ще гордовитіше розкинулося на берегах казкового озера Мічиґан.

Дев’ятсот миль відокремлюють Чикаґо від Нью-Йорка. Потягів тут було багато, і містер Фоґґ пересів одразу з одного на інший. Швидкохідний локомотив лінії Піттсбург — Форт-Вейн — Чикаґо помчав на всіх парах, ніби розуміючи, що високоповажному джентльменові не можна гаяти часу. Він блискавкою промайнув штати Індіана, Огайо, Пенсильванія, Нью-Джерсі, проїжджаючи міста з античними назвами, у багатьох із яких уже були вулиці й кінна залізниця, проте ще не було будинків. Нарешті, замайорів Гудзон, і 11 грудня об одинадцятій п’ятнадцять ночі потяг зупинився на вокзалі, розміщеному на правому березі річки, саме навпроти пристані пароплавів лінії компанії «Кунардлайн».

Пароплав «Китай», що прямує до Ліверпуля, знявся з якоря сорок п’ять хвилин тому.

Розділ тридцять другий,

Разом із «Китаєм», здавалося, щезли і всі надії Філеаса Фоґґа.

Справді, жоден із пакетботів, що курсують між Європою й Америкою, чи судно французької Трансатлантичної компанії, чи корабель компанії «Вайт-Старлайн», чи ж пароплав компанії «Іммен» або Гамбурзької лінії йому не підходив.

Пароплав «Перейр» французької Трансатлантичної компанії, чудові судна якої за швидкоплавністю не поступаються будь-якій іншій лінії, а за комфортабельністю навіть перевершують їх, відходив лише за два дні — 14 грудня. До того ж, як і кораблі Гамбурзької компанії, він прибував не безпосередньо в Ліверпуль чи Лондон, а заходив у Гавр, і цей додатковий переїзд від Гавра до Саутгемптона затримав би Філеаса Фоґґа й остаточно зруйнував усі його старання.

Щодо пакетботів «Імен», один із яких — «Місто Париж» — відходив наступного дня, то про них не варто було й думати. Ці судна призначені переважно для перевезення емігрантів. Їхні машини слабкі, і більшу частину шляху вони долають під вітрилами, тож їхня швидкість незначна. На дорогу з Нью-Йорка до Англії вони витрачають більше часу, ніж залишалося в розпорядженні містера Фоґґа, щоб виграти парі.

Про все це наш джентльмен довідався зі свого путівника Бредшоу, де було докладно описано всі океанські пароплавні лінії.

Паспарту це просто приголомшило. Сама лишень гадка, що вони спізнилися на пакетбот усього на сорок п’ять хвилин, не давала йому спокою. І він сам у всьому винен: замість того, щоб допомагати своєму панові, він тільки додавав перешкод на його шляху! Згадуючи всі халепи цієї подорожі, підбиваючи рахунки, сплачені лише з його вини, думаючи про величезне парі, про значні видатки на подорож, що втратила тепер будь-який сенс і розорила містера Фоґґа, бідолашний парубок став безбожно себе лаяти.

Однак Філеас Фоґґ жодним словом не дорікнув йому. Залишаючи пристань, звідки відходили пакетботи трансатлантичних ліній, він тільки сказав своїм супутникам:

— Ходімо. Взавтра щось вирішимо.

Містер Фоґґ, місіс Ауда, Фікс і Паспарту переправилися через Гудзон на невеликому пароплаві й сіли у фіакр, що доставив їх у готель «Сент-Ніколас» на Бродвеї. Там вони винайняли кілька номерів і переночували.

Філеасові Фоґґу, який завжди міцно спав, ця ніч здалася доволі короткою, а для місіс Ауди та її супутників, котрим хвилювання не давало заснути, навпаки — безкінечно довгою. Настало 12 грудня. Від сьомої години ранку 12 грудня до восьмої години сорока п’яти хвилин вечора 21 грудня залишалося дев’ять діб, тринадцять годин і сорок п’ять хвилин. Якби Філеас Фоґґ відплив напередодні на «Китаї» — одному з найшвидших трансатлантичних пароплавів компанії «Кунардлайн», — він прибув би до Ліверпуля, а потім до Лондона вчасно!

Містер Фоґґ вийшов із готелю, наказавши своєму слузі чекати його і попередити місіс Ауду, щоб вона будь-якої миті була зібрана для від’їзду.