Із медом полин - Куява Жанна (читаемые книги читать txt) 📗

– Скажу, кумочко, що ліпше я, опше-то, житиму сама, ніж з таким, як моя мати прожила, – ділилася Маргарита думками з Валькою, що в першій парі хрестила Катеринку. – За дитину життя віддам, а про зрадників отих пропащих і думати не хочу. Усі вони однакові!

– Бо водишся з однаковими, – прикидала в словах наслідки своїх спостережень розумашна Валька.

Вона вельми хотіла стати в пригоді непутящій подрузі. Вважала, що Маргарита невимоглива до своїх кавалерів, як і до себе. Та й загалом до свого життя. А щоб від когось щось вимагати, то треба хоч трохи кимось бути.

– Чому до якого хазяйського хлопця не придивишся? – підкреслювала Валька кумині хиби й прогріхи. – Нехай і плохенький, як баба моя каже, але щоб спокійний і добродушний був, тебе з дитинкою шанував… Нащо тобі гультяї, вони ж ненадійні, брехливі?!

– Валько, опше-то, все, що ти кажеш, я вже казала собі сама. Але, як бачиш, долю маю материну!

– Ти б не думала так, кумочко, і не материне, а своє життя проживала б! – відповідала Валька. – Звісно, ми вспадковуємо щось батьківське і не відповідаємо за перейняте від них. Та коли людина розумна, то бореться з тими вадами; як має мінуси, то старається їх не виявляти… Своєю поведінкою ми можемо вичищати генетику й уже своїм дітям передавати кращий спадок, ніж дістався нам… Це як квітник, що його треба прополювати…

– Нічого не виходить, кумасю, хоч як старалася…

– А ти, кумочко, хіба старалася?

Ритка лише цілувала Катеринку в голі сіднички й обсмоктувала, наче вони медові, манюні пальчики на доччиних ніжках.

– Оце моє щастя! – констатувала. – Іншого мені не треба.

…Катеринка любила, коли до мами в гості приходили кавалери. Так, наче маленькій бракувало чоловічого голосу, рук, духу… Дід Андрон ніколи з нею не бавився: він хіба пиячив, сварився та спав. А ті, що до мами в гості приходили, навіть цукерками пригощали й попід руками лоскотали. Було, й на коськах катали. Нечасто, але ж траплялося таке!

От і цього разу, коли до хати зайшов давній мамин знайомий, чи то пак завсідний помічник Аркадій (син абиякої хазяйки Лєнки-Бевкотухи), трирічне дівча скочило гостеві простісінько на коліна й стало скубти за носа, за вуха й за волоски, що йоржилися з них. Аркадій і собі навдивовижу файно бавився з Катею. Рита аж задивлялася на їхнє цілковите порозуміння. От він до вишні її доньку відніс, і там вони вдвох заповзялися дірки-узори в листках витинати… А потім розкрутив її літачком крилатим… І води їй підніс, і, граючись у піску, казками розважив…

– Ти б їй книжку яку купила вже, – звернувся до Рити з наукою-порадою Аркадій.

– Угу, – тільки й мукнула матуся.

Аркаша знав, що Рита не зробить цього, бо забуде, тільки-но він за ворота вийде. Забудькуватість – ото була Ритина подружка – приятелька!

Коли випорожнив од гною цілого поросячого хліва, ще й попідгрібав докупи те лайно знадвору, то добре вимив руки – до вечері з Маргаритою наготувався.

– Налий-но й мені повну, – з кухні ледь не рачки виліз п’янезний, як квач, Андрон.

Рита лише зирнула в його налигані очі й зрозуміла: виконає те бажання беззастережно.

– Але тільки одну! – кинула.

– Боїшся, що тобі буде мало й бахурові твоєму?! – засичав Андрон.

Тепер, як і чимало літ поспіль, він скидався на страхітливого Змія з казочки про Кирила Кожум’яку, що її Аркаша вже встиг розповісти малій Катеринці. Рідке, роками немите волосся дибилося сторчака й нагадувало лісову галявину, якою зважилися б прогулятися хіба брудні Крадунишині поросюки, що, коли б не Бевкотушин син, потонули б у власному гною. Фіолетовий ніс, трохи світліші, проте вкриті відразливою синявою худющі щоки запали в беззубу пащеку, що не висихала од горілки. Тілом спитий, сухорлявий, як кістяк, Андрон скидався на Кощія Безсмертного. Ось тобі й наочний екземпляр, дитинко! Не треба й казок читати.

– Нате, і йдіть собі, – Рита налила в склянку бурчанки, простягла батькові, що його тим словом досі не називала.

Андрон перехилив гранчак, а тоді сильно закашлявся, обквацявши мутним харкотинням і своє підборіддя, й Аркадіїв припіл. Проте спокійний гість-помагач, як завше, змовчав. Андрон постояв хвилину-другу, так-сяк смакуючи випите, і твердою полінякою звалився долу. Аркаша мовчки підняв безтямного п’яничку й поволік у кімнату на диван.

Розпивши з Ритою на двох цілу півторачку горілки, трудяга став прощатися. Але добряче захмеліла хазяйка спинила безвідмовного помічника, спитавши:

– А що, Аркашко, ти, опше-то, більше не хочеш мене? – звела очі, кинула зухвалим поглядом у хлопцеві зіниці.

– Хочу, – спокійно відповів Аркаша.

– Чого ж не просишся до мене під спідницю? – криво вискалилася.

– А що мені з того? – відповів запитанням на запитання.

– А ти, опше-то, спробуй – дізнаєшся, – досвідчена любоцайка підступилася впритул до кавалера, вп’ялася в його закляклі губи своїми, на диво проворними. Однією рукою міцно обхопила за шию, а другою забралася в самісіньку ширіньку. Аркадій від такої ґвалтовної несподіванки вмить змокрів.

Ритка давно не провокувала його на любощі, дарма що саме він завжди поспішав допомагати їй у господарстві. Поводилася з ним сухо, не залицялася до нього ніколи. Працювати кликала одних, а розважалася з другими…

Чому цього разу вона так повелася, Аркадій збагнути не встиг. Він уже не панував над собою, розтанув, як льодяник у роті. Тож мовчки заліз Маргариті під кофтину й далі вже не пам’ятав, що робить…

Опритомнів на тапчані, коли гола Рита натягала на них обох кусюче домоткане рядно.

– Зажди, Рито, я мушу йти! – спинив хмільну Крадуни-ху, яка ліниво обдала його пливкими, як вранішній туман, позирками.

– Куди? – бевкнула й стала мостити голову до спання на Аркадієве м’язисте плече.

– Додому. Дай-но, я встану, – попросився, вгледівши, що розлігся тут, на тапчані, в чому мати народила.

«Не дай Боже, стара Крадуниха зайде, – подумав. – Вона ж ніколи не тямить, що робить. Тільки-но щось не по-неїному, [65] враз починає гамселити або кидає прямісінько в лице тим, що на очі трапить…»

– Аркашо, а що, добре тобі було? – Маргарита й далі їла середину вразливого, проте потайного сердеги.

Аркадій мовчав.

– А мені ні з ким так добре не було, як з тобою, Аркашко, – видала небайдужу парубкові фразу.

Однак той мовчки вдягався.

– Аркашо, правду кажу! Не віриш мені? – чи то справді цікавилася, чи просто кпилася зі свого завсідного помічника розпусна Крадуниха.

– Вірю, – відповів урешті стриманий Аркадій.

– А чого ти, Аркашо, опше-то, ніколи не казав, що любиш мене?

– А що мені з того? – відповів гість і зник у світанковій сутіні…

…Василинка вродилася точнісінькою копією старшої Катеринки. Маргарита світилася од щастя, однак великих хрестин не збирала. Накрила стіл хіба для кумів, які в неї хрестили й старшу дочку. Навіть сусідів не кликала празникувати. Не мала що на столи поставити, до того ж розуміла: якби й понаходило люду, то лишень попиячити. Ділити з нею радощів ніхто не хотів. Ото тільки словами облудними та єхидними розкидалися б. Адже тепер, коли привела на світ друге байстря, слава її погіршала вдвічі.

На хрестини до Василинки й цього разу завітали Марійка з Валькою і Тетяна з Дмитром. Валька з Дмитром удруге становили першу пару хресних батьків. Але, як завше, вони поводилися прохолодно. Ніхто з подруг так і не зумів докумекати, чому між цими двома з давніх-давен височіє крижана стіна, хто й коли її вимурував, через які такі звади… Та й не було коли про це думати. Бо кожен своє оте непоясненне мав…

Як і тоді, коли хрестили Катеринку, Валька старанно поставилася до ролі хрещеної матері. Проказала напам’ять «Символ віри», що його читатиме в церкві. У текстильній крамниці купила добротну білу тканину, що правила під час таїнства за плащика. А ще привезла недешеву дитячу ковдру з натуральної вовни, кілька комплектів бавовняних пелюшок та дерев’яний хрестик на тоненькому шкіряному пасочку. Хрестика того освятив її благочинний дядько. Катеринці свого часу як найпершій хрещениці вона золоте розп’яття придбала. Але батюшка навчав, що, обираючи натільного хрестика, треба зважати не на матеріал, з якого він зроблений, а на те, щоб був освячений.