Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книга жизни TXT) 📗

— Якби Киріелейсон, замість того, щоби хапатися за батіг, дав йому якогось скойця, дідуган видав би нас як стій, — холодно прокоментував Шарлей. — Їдьмо. На жаль, знову диким бездоріжжям. Хтось тут, пам'ятаю, зовсім недавно похвалявся, що відірвався від погоні й замів за собою сліди.

— А чи не годиться, — Рейневан проігнорував сарказм; він дивився, як дід навкарачки шукає у рові шапку, — чи не годиться віддячити? Дати йому ще? У тебе ж є гроші від грабежу, Шарлею. Вияви більше милосердя.

— Не можу, — у плящаних очах демерита заблищала насмішка. — І саме з огляду на милосердя. Я дав жебракові фальшиву монету. Якщо він спробує розплатитися однією, його всього лише відлупцюють. Якщо ж упіймають із кількома такими, то його повісять. Тому я милосердно вбережу його від такої долі. До лісу, Рейнмаре, до лісу. Не можна гаяти часу.

Пройшов короткий і теплий дощ, а коли він перестав, ліс почало затягувати туманом. Птахи мовчали. Було тихо. Як у храмі.

— Твоє гробове мовчання, — озвався нарешті Шарлей, який ішов поруч із конем, — здається, про щось свідчить. Щось подібне до невдоволення. Ану, спробую вгадати… Йдеться про того діда?

— Так, про нього. Ти повівся негарно. Неетично, делікатно кажучи.

— Ха! Той, хто звик грати чужих жінок, починає навчати моралі.

— Не порівнюй, будь ласкавий, речей непорівнянних.

— Тобі тільки здається, що вони непорівнянні. А крім того, мій вчинок — негідний, як тобі здається, — був продиктований турботою про тебе.

— Це справді важко зрозуміти.

— При оказії я постараюся тобі пояснити, — Шарлей зупинився. — Але наразі я пропонував би зосередитися на дещо важливішій справі. Йдеться про те, що я поняття не маю, де ми. Заблудився у цьому паршивому тумані.

Рейневан роззирнувся, глянув на небо. І справді, ще мить тому добре помітне бліде кружальце сонця, яке проглядало крізь імлу і вказувало напрямок, тепер зовсім зникло. Густі випари висіли низько, у них зникали навіть верхівки найвищих дерев. Біля землі туман де-не-де лежав так, що папороть та кущі, здавалося, виступають з океану молока.

— Замість перейматися долею убогих дідів, — знов озвався демерит, — і переживати душевні терзання, ти б краще використав свій талант, щоби відшукати дорогу.

— Що-що?

— Не вдавай із себе невинного дитятка. Ти чудово знаєш, про що я кажу.

Рейневан теж вважав, що без нав'язів не обійтися, але не злізав із коня, зволікав. Він був злий на демерита й хотів, щоби той це відчув. Кінь фиркав, хрипів, тряс головою, тупотів передніми копитами, і звук тупоту глухо розносився хащами, які потопали у тумані.

— Я відчуваю дим, — зненацька заявив Шарлей. — Десь тут палять багаття. Лісоруби або вуглярі. У них ми випитаємо дорогу. А твої магічні нав'язи прибережемо для кращої нагоди. І цю твою демонстрацію — також.

Він швидко рушив. Рейневан ледве встигав за ним, кінь усе ще норовисто впирався, неспокійно хропів, чавив копитами грузді та сироїжки. Встелена товстим килимом прілого листя земля почала раптом знижуватися в паділ; вони й не помітили, як опинилися в глибокому яру. Схили яру поросли нахиленими, покрученими, оброслими лишаями і мохом деревами, їхні оголені корені, з яких посповзав ґрунт, виглядали як щупальця чудовиськ. Рейневан відчув на спині холодний піт, зіщулився в сідлі. Кінь форкав.

З туману попереду до Рейневана долинула лайка Шарлея. Демерит стояв у місці, де яр розгалужувався надвоє.

— Туди, — врешті-решт упевнено сказав він і рушив.

Яр усе ще розгалужувався, вони опинилися в справжнісінькому лабіринті яруг, а запах диму, здавалося Рейневану, долітав з усіх боків відразу. Однак Шарлей йшов прямо, нікуди не звертаючи, і впевнено; він навіть хоробро додав ходи, ба, навіть почав насвистувати. І перестав настільки ж швидко, як почав.

Рейневан зрозумів, чому — коли під підковами захрустіли кості.

Кінь дико заіржав. Рейневан зіскочив, обома руками зависнув на вузді, якраз вчасно: гнідок, із панічним хрипом, глипнув на нього переляканим оком, позадкував, важко б'ючи копитами, трощачи черепи, тазові та стегнові кістки. Нога Рейневана загрузла поміж поламаними ребрами людської грудної клітки, і він скинув її, дико шарпнувши ногою. Його аж трусило від огиди. І від жаху.

— Чорна Смерть, — сказав Шарлей, що стояв збоку. — Пошесть тисяча триста вісімдесятого року. Тоді вимирали цілі села, люди втікали в ліси, але й там їх наздоганяв мор. Мерців ховали по ярах, як тут. Потім звірі повикопували трупи і порозтягували кістки.

— Вертаймося… — видушив із себе Рейневан. — Вертаймося якнайшвидше. Не подобається мені це місце. Не подобається мені цей туман. І запах цього диму мені не подобається.

— Ти лякливий, — ущипливо зіронізував Шарлей, — ніби дівчинка. Мертвяки…

Він не договорив. Пролунав свист, звиск і регіт — такий, що вони аж присіли. Над яром, тягнучи за собою іскри і хвіст диму, пролетів череп. Перш ніж вони встигли оговтатися, пролетів іще один, зі свистом іще страшнішим.

— Вертаймося, — глухо сказав Шарлей. — Чимшвидше. Не подобається мені це місце.

Рейневан був абсолютно впевнений, що повертаються вони власними слідами, тією ж дорогою, якою прийшли. Проте невдовзі у них перед самісіньким носом виріс крутий схил яру. Шарлей мовчки розвернувся, повернув в інше відгалуження глибокого рову. Але через декілька кроків тут їх також перепинила прямовисна, всуціль вкрита переплетеннями коренів стіна.

— Чорти б його взяли, — прошипів Шарлей, повертаючись. — Не розумію…

— А я, — ахнув Рейневан, — боюся, що так…

— Немає виходу, — буркнув демерит, коли вони в черговий раз опинилися в глухому куті. — Доведеться повернутися і пройти через цвинтар. Швидше, Рейнмаре. Раз-два.

— Зачекай-но, — Рейневан нахилився, озирнувся, шукаючи трав. — Є інший спосіб.

— Зараз? — різко перебив його Шарлей. — Допіру зараз? Тепер на це вже немає часу!

Над лісом зі свистом пролетів черговий череп-комета, і Рейневан негайно погодився з демеритом. Вони пішли через звалище кісток. Кінь хрипів, шарпав головою, полохався, Рейневан з неймовірними зусиллями тягнув його за віжки. Запах диму ставав дедалі сильнішим. У ньому вже можна було відчути аромати зілля. І чогось іще, чогось невловимого, нудотного. Страхітливого.

А тоді вони побачили вогнище.

Вогнище диміло недалеко від вивернутого із корінням дерева. На вогні стояв, бухкаючи клубами пари, вкритий товстим шаром кіптяви казанок. Біля нього височіла купа черепів. На черепах розлігся чорний кіт. У типово котячій лінивій позі.

Рейневан і Шарлей зупинилися, ніби паралізовані. Навіть кінь перестав хропти.

Коло вогнища сиділи три жінки.

Двох було важко розгледіти за димом і парою, яка бухала з казанка. Третя, котра сиділа праворуч, здавалася уже немолодою. Хоча її темне волосся і справді густо припорошила сивина, одначе потемніле від сонця і негоди обвітрене обличчя могло вводити в оману — жінці міг іти як четвертий, так і восьмий десяток. Вона сиділа в недбалій позі, погойдуючись, і неприродно вертіла головою.

— Вітаю, — проговорила вона деренчливим голосом, а тоді голосно і протяжно відригнула. — Вітаю тебе, гламіський тане [181].

— Кидай патякати, Ягно, — сказала друга жінка, та, котра сиділа посередині. — Знову, зараза, напилася.

Подмух вітру трохи прибив дим і пару, тепер жінок можна було розгледіти краще.

Жінка, яка сиділа посередині, була висока й доволі міцної статури, з-під чорного капелюха на її плечі спадало вогненно-руде хвилясте волосся. У неї були виступаючі, дуже рум'яні вилиці, красиві губи й дуже світлі очі. Шию прикривав шарф із брудно-зеленої вовни. З такої ж вовни були вив'язані панчохи — жінка сиділа, досить невимушено розставивши ноги і не менш невимушено підсмикавши спідницю, і це давало змогу насолоджуватися виглядом не тільки її панчіх та литок, а й багато чого із достойної уваги решти.