Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Примітки
1) Як вище с. 64 Претвич зве його просто Вишневецьким, але Вишневецьких не було богато, і порівняннє з наведеним вище документом (с. 97) не лишає сумнїву, що се Дмитро. Лїтерату див. в статї моїй про Байду.
2) Ми бачили вище, що таку гадку вкладає в уста Бельский Дашковичу на пьотрківськім соймі — с. 104-45.
3) Думаю, що про сї замки згадує Жиґимонт-Авґуст в листї 1553 р. — порівняти його лист з 1554 р. (як низше). Давнїйші дослїдники, почавши від Бартошевича, думали про Канїв і Черкаси, але ті замки в сих часах держав Дмитро Сангушко.
4) Listy Zygmunta Augusta c. 58, перші поголоски про се ще перед тим — с. 54 (червень 1553 р.).
5) Listy c. 76.
6) Ibid c. 131.
7) Ibid с. 107-108, пор. 94, 110.
8) Посол. книга І с. 135.
9) Акты Зап. Рос. І с. 186 (се вважають дїлом Дашковича напр Кулїш Ист. возсоед. І с. 59, вповнї правдоподібно, що й він так поступав, але лист ханський належить до пізнїйших часів і говорить про пізнїйших старост).
10) Никоновская лЂтоп. (Пол. собр. лЂтоп. XIII) с. 269. Д. Каманїн, в останнє переглядачи звістки про Вишневецького, особливу увагу надавав звісткам лїтописи Нормантского (Временникъ моск. общ. ист. V). Але ся пізнїйша компіляція не дає про Вишневецького нїчого понад те, що маємо в Никонівській
11) Никонов. лЂтоп с 271.
12) Памятн. снош. съ поль.-литов. госуд. II с. 530-1.
13) Никон. л. с. 275.
14) Див. виїмок з листу короля 1556 р.
15) Посол. книга І с. 130 і 133-5.
16) Посол. книга І с. 139.
17) Посол. книга І с. 135.
18) Никон. лЂтоп. с. 277.
19) Посол. книга І с. 158.
20) Посол. книга І с. 139, Никонов. лЂтоп. І с. 280.
21) Акты Ю. З. Р. II ч. 130. Лист без дати, ало порівняннє його з актами Посол. книги показує виразно, що він писаний не скорше мая 1557 р., бо по висланню до Крима Довґірда. Вольф хибно клав його на часи перед кампанїєю 1556 р.
22) Про се Вишневецький писав до Москви в жовтнї 1557 р. — Никон. с. 286; думаю одначе, що не зараз по своїм приходї до Черкас тим похвалив ся, а тодї як переконав ся, що з литовського боку нїчого не осягне.
23) Памятн. снош. съ Польско-литов. гос. І с. 543, Никон. с. 286.
24) Московські посли казали 30 тисяч, але се мабуть побільшена цифра; Курбский рахує се військо тільки на 5 тис., але се мабуть якась частина тільки тих сил, якими мав роспоряджати Вишневецький.
25) Памятники II с. 542-3, Никон. с. 288.
26) Памятники II с. 547, пор. с. 539 і Никон. с. 289, Посольская кн. I с. 141-2, 143, 144.
27) Памятники II с. 593.
28) Памятники II с. 541-3.
29) Памятники с. 545-9.
30) Памятники II с. 557-9.
31) Памятники II с. 567-579.
32) Посол. книга І с. 160.
33) Ibid. ч. 91-3, 98-102.
34) Сказанія, вид. 1833 І с. 80-2.
35) Никон. с. 296.
36) Временникъ моск. общ. V с. 142-4, Курбский I с. 81-2, Памятн. II c. 584.
37) Временникъ V с. 145, виписка з лїтописи у Карамзїна VIII прим. 566.
38) Як бачимо, нема що здогадувати ся якихось спеціальних причин, чому Вишневецький схотїв вертати ся назад на Україну (Вольф думав, що на нього вплинула переміна в характері царя Івана, Соловйов підозрівав якісь „незвісні причини”).
39) Акты .Ю. З. Р. II ч. 142-4.
40) Listy Z. Augusta c. 129, 131.
41) Бєльскій c. 1145.
42) Бєльский с. 1148.
43) Charriere Negotiations de la France dans le Levant II c. 741-2 і відти y Hurmuzaki — Dokumente privitore la istoria Romanilor, supplem. l vol. I c. 19.
44) Перекази зібрані у Нєсєцкого sub voce.
45) Антоновичъ и Драгомановъ І с. 145-6; пропускаю деякі непотрібні амплїфікації й допускаю малу реконструкцію.
III. Зріст і орґанїзація козачини в передостаннїх десятилїтях XVI віку.
РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В, І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: БЕЗПЛОДНІ ЗАХОДИ ПРАВИТЕЛЬСТВА КОЛО СТРИМАННЯ КОЗАКІВ, ЦИРКУЛЯР 1560 Р, ПЛЯН НАБОРУ КОЗАКІВ В ПРАВИТЕЛЬСТВЕННУ СЛУЖБУ І ЗНАЧІННЄ СИХ РЕФОРМ ДЛЯ ОРҐАНЇЗАЦІЇ КОЗАЧИНИ.
Таким чином дїяльність Вишневецького з його плянами, що обіцювали радикально змінити відносини на Черноморю, орґанїзувавши до цїлій лїнїї боротьбу з „бісурманским” світом, лєґалїзувати козацьку партизанську війну і заразом надати їй ширші і певнїйші розміри, більш орґанїзовані форми, — застрягла в піску серед неприхильних обставин між-народньої полїтики. Не розвязала козацької справи, тільки внесла до неї ще більше ферменту, розкрила ширші горізонти перед козачиною й її проводирями, окрилили їх ще сміливійшими ідеями. А польсько-литовське правительство спинило ся на тім самім місцї: перед потребою за кожду цїну пильнувати добрих відносин з Кримом і Туреччиною супроти нової війни за Ливонїю, що відтягала всї сили Литви, не позволяючи поважно думати про якусь серіознїйшу оборону полудневих границь. А для підтримання сих добрих відносин — треба було гамувати всякими способами козаків та стримувати від нападів на улуси турецькі й татарські.
І правительство литовське далї росписує накази пограничним старостам, щоб не позволяли анї своїм служебникам анї козакам зачіпати Татар, аби не нарушити згоди з ними, казали пропускати їх свобідно, коли вони будуть іти на московські землї, 1) і т. и. Маємо такий циркуляр з 1560 р., де в. князь з огляду на скарги білгородського санджака на шкоди: турецьким підданим, роблені „з Київа, Білої-Церкви, Браславля, Винницї, Черкас і Канева”, забороняє навіть підстерегати Татар на шляхах, не тільки не посилати в степи на здобич, і обмежати ся чисто пасивною обороною, а навіть іще меньше: „естли бы люди непрнятельскіє у границы панства нашого пришодшы каковую шкоду вчынили, за таковыми у погоню нехайбы шли и подданымъ нашимъ ратунокъ и оборону чинили, а для иныхъ никоторыхъ причинъ жебы твоя милость служебникомъ своимъ и козакомъ на поле ходити не велЂлъ”. 2)
Та коли вже перед тим такі накази не доводили до нїчого, тим меньше тепер українські старости — навіть хоч би мали охоту служити сїй малодушній, неможливо здержливій на погляд кождого пограничника правительственій проґрамі — не могли стримати козачину в тих тїсних рамках, в які хотїло її замкнути правительство. За останнї десятилїття козачина неустанно зростала чисельно, а останнї подїї — проба аґресивної боротьби з Кримом, заходи Вишневецького, що робили з козачини певний самостійний фактор міжнародної полїтики, навчили її шукати опертя в суперництві держав — мусїли незмірно піднести козачину в її власних очах. Вона, її проводирі почули себе здатними до чогось лїпшого, нїж сповняти поручення пограничних старост, і все більше вибивали ся з їх впливів та поступали самостійно. На Днїпровім низу вона ставала все сильнїйшою ногою, а на всякий випадок у неї були опорні точки в пограничних містах України московської, у путивльських і донських козаків, у пограничних московських воєвод. І кілька років по виданню згаданого наказу до пограничних старост, правительство литовське мусить констатувати, що козаки „з замковъ и местъ украиныхъ безъ росказаня и ведомости господарскоє и старостъ украиныхъ зъєхавши, на Низу на Днепре на полю и на иныхъ входахъ перемешкиваютъ”, зовсїм „свовольне”, не журячи ся правительственними і старостинськими наказами, і далї чинять „великиє шкоды и лупезства” чабанам турецьким і улусам та кочовищам кримським. 3)
