Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

Різдвяний ранок застав світ у прекрасних білих шатах. Грудень був дуже теплий — усі наготувалися до зеленого Різдва, проте вночі зненацька випав сніг і геть перемінив Ейвонлі. Щаслива Енн визирнула у вікно, вкрите крижаними візерунками. У Лісі Привидів височіли пухнасті красуні-ялиці, берези та дикі вишні були мовби обсипані перлами, рілля скидалася на рядки припорошених снігом ямочок, а в прозорому морозяному повітрі лунало веселе потріскування. З радісними вітаннями Енн побігла вниз; голос її луною розкотився по всьому будинку:

— З Різдвом, Марілло! З Різдвом, Метью! Правда ж, яке чудове свято? Я така рада, що воно біле, бо коли інакше, то це вже ніби й несправжнє Різдво. Я не люблю зеленого Різдва. Та й ніяке воно не зелене, а блякле коричнево-сіре й зовсім не гарне. І чого люди кажуть «зелене Різдво»? О, Метью, невже… невже… це мені? О, Метью!

Метью боязко розгорнув паперовий пакунок і витяг сукню, благально глянувши на Маріллу; вона з показною байдужістю набирала воду в чайник, лише краєчком ока уважно стежачи за перебігом сцени.

Енн узяла сукню й оглянула з німим благоговінням. О, яка вона була розкішна — гарна коричнева «глорія», що мінилася, мов шовк, спідниця з кокетливими рюшами й рюшечками, ліф, оздоблений щонаймоднішими защипами й тонкий, мов павутинка, мереживний гофрований комірець. Але рукави — то був вінець ідеалу! Довгі, аж до ліктя, манжети, над якими — прекрасні буфи, розділені посередині складочками й бантиками із шовкової коричневої стрічки.

— Це подарунок тобі на Різдво, — соромливо пояснив Метью. — Енн… чого ти… чого… тобі подобається?

Бо на очі Енн раптом набігли сльози.

— Чи мені подобається? О, Метью! — Енн розклала сукню на стільці й сплеснула руками. — Вона така невимовно прекрасна! О, я ніколи не зможу вам віддячити як годиться. Погляньте на ці рукави! О, я, напевне, бачу щасливий сон!

— Ну годі, годі, снідаймо вже, — урвала її Марілла. — Енн, мушу сказати, я не вважаю, що тобі потрібна ця сукня, проте коли вже Метью подарував, носи її охайно. Ось тобі ще стрічка для кіс від пані Лінд. Коричнева, і до нового плаття пасуватиме. А тепер сідай за стіл.

— Навряд чи я зможу сьогодні їсти, — захоплено мовила Енн. — У цю щасливу мить сніданок видається такою прозаїчною й нецікавою справою. Краще я милуватимусь цією сукнею. Як добре, що пишні рукави досі не вийшли з моди. Я, мабуть, не пережила б, якби це сталося раніше, ніж у мене з’явилася б сукня з такими рукавами. Тоді мені не довелося би спізнати істинного щастя! І як гарно, що пані Лінд подарувала мені стрічку для кіс! Тепер я відчуваю, що мушу стати справді хорошою. У такі прекрасні дні, як сьогодні, мені дуже шкода, що я не взірцева дитина, хоча постійно обіцяю собі колись-таки нею стати. Але чомусь, коли тебе посідають нездоланні спокуси, цих обіцянок так важко дотримуватися. Ну, але тепер я докладатиму ще більших зусиль.

Після прозаїчного нецікавого сніданку Енн завважила веселу фігурку Діани в червоному пальті на містку через струмок й побігла схилом їй назустріч:

— З Різдвом, Діано! О, яке чудове Різдво! Я покажу тобі щось надзвичайно гарне. Метью подарував мені прекрасну сукню, з отакими рукавами. Я навіть уявити не могла цієї розкоші.

— І я щось маю для тебе, — задихано відказала Діана. — Осьде, у цій коробці. Тітка Джозефіна прислала нам величезну посилку, там було дуже багато всього, а це — для тебе. Я мала би ще вчора ввечері тобі принести, але вже сутеніло, коли надійшла посилка, а я тепер боюся ходити Лісом Привидів потемки.

Енн зазирнула в коробку. Згори там лежала картка з написом «Маленькій Енн. Веселого Різдва», а під нею — пара маленьких елегантних туфельок, розшитих намистинами, атласними бантиками та із блискучими пряжками.

— О, — мовила Енн. — Діано, це вже занадто. Мабуть, усе це мені сниться.

— Я називаю це волею Провидіння, — відповіла Діана. — Тепер ти вже не мусиш позичати туфельки в Рубі, і це щастя, бо вони тобі аж на два номери завеликі, а фея, яка човгає по сцені — це жахливо. Джозі Пай би втішилася. До речі, ти знаєш — Роб Райт вертався вчора додому після репетиції з Герті Пай! Де це таке чувано!

Того дня всі ейвонлійські школярі були гарячково збуджені, бо мусили ще прикрасити залу й провести генеральну репетицію. Концерт відбувся ввечері й мав гучний успіх. Усі виступали прегарно, та абсолютною зіркою була Енн, чого не могла заперечити навіть сама заздрість в особі Джозі Пай.

— О, правда, це був дивовижний вечір? — зітхала Енн, коли після концерту вони з Діаною поверталися додому попід темним зоряним небом.

— Усе було дуже добре, — відказала розважлива Діана. — І здається, ми зібрали аж десять доларів. Уяви собі, пан Аллан напише про це в шарлоттаунську газету.

— І наші імена там надрукують? О, Діано, я з таким трепетом думаю про це! Твоє соло було надзвичайно прекрасне. Коли тебе викликали на біс, я пишалася навіть більше, ніж ти сама. Я казала собі: «Це вітають мою любу сердечну подругу».

— А тобі як плескали за вірші! Отого тужливого ти просто неймовірно чудово декламувала.

— О, я так хвилювалася, Діано. Коли пан Аллан оголосив мій вихід, я незчулася, як вийшла на сцену. То було так, наче на одну страхітливу мить мене пронизав погляд мільйона очей, і я подумала, що взагалі не зможу розпочати. Але потім згадала свої пишні нові рукави й набралася відваги. Я знала, що мушу бути гідною цих рукавів, Діано! Отож почала, і голос мій лунав ніби здалеку. Я почувалася, як папуга. Лиш волею Провидіння я так сумлінно вчила ці вірші в себе на піддашші, інакше нічого б не вийшло. А добре я стогнала?

— О так, стогнала ти чудесно, — запевнила Діана.

— А коли я вже сіла, то помітила, як стара пані Слоун утирає сльози. Це дуже-дуже приємно — бачити, що зворушила чиєсь серце. І виступати на концерті так романтично, правда? О, це буде мій незгасимий спомин!

— А який чудовий діалог був у хлопців! — підхопила Діана. — Гілберт Блайт був просто незрівнянний. Енн, я думаю, ти його несправедливо ображаєш. Зажди, я тобі розповім. Коли ти йшла зі сцени після діалогу фей, то з кіс у тебе впала трояндочка, а Гіл підняв її й поклав собі в нагрудну кишеню, я сама бачила. От воно як! Ти так любиш усе романтичне — хіба це тобі не подобається?

— Мені байдуже до цієї людини, — гордовито сказала Енн. — Я не марнуватиму часу на думки про нього.

Того вечора Метью й Марілла, котрі вперше за двадцять років були на концерті, ще довго сиділи біля каміна в кухні. Енн тим часом пішла спати.

— Ну, певно що наша Енн була не гірша від інших, — гордо заявив Метью.

— Еге ж, — визнала Марілла, — вона дуже здібна дитина, Метью. І така гарненька. Я було не схвалювала цієї думки влаштувати концерт, але тепер бачу, що нічого поганого в тому немає. Принаймні я пишалася Енн сьогодні ввечері, хоч і не думаю цього їй казати.

— Ну, я теж пишався нею, і сказав їй це, коли вона йшла до себе нагору, — відповів Метью. — Треба подумати, що ми можемо зробити для неї, Марілло. Бо невдовзі ейвонлійської школи буде їй замало.

— Є ще час на роздуми, — сказала Марілла. — Їй лише тринадцять виповниться в березні. Хоч нині я сама була вражена, що вона так виросла. Рейчел пошила їй сукню трохи задовгу, то й здається, ніби Енн така висока. Вона тямуща дівчинка; мабуть, найкраще буде відправити її потім до Королівської вчительської семінарії. Та про це ще можна рік чи два не говорити.

— Ну-у-у, але ж замислитись над цим час від часу не завадить, — мовив Метью. — Бо про таке що більше думаєш, то краще.

Розділ 26

СТВОРЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО КЛУБУ

Нелегко було ейвонлійським школярам знову призвичаїтися до повсякденного одноманітного життя. Надто Енн після п’янкого кубка радісних хвилювань, з якого вона невтомно пила минулі кілька тижнів, усе здавалося «нудним, огидним та безглуздим». [8] Чи могла ж вона повернутися до тихих радощів, якими жила ще задовго до концерту? Спершу їй це здавалося неможливим, як вона сама й казала Діані.