Чорний іній - Строкань Валентин (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
«А там щось ворушиться... Цей маленький Гітлер майже зливається зі скелею... Обличчям праворуч, від вітру... А що, як?..»
«Варто спробувати. Іншого виходу не бачу. Тепер — швидше! А то, як і далі так, то впораюся не раніше, ніж наші візьмуть Берлін».
Він дряпав лижами кригу, притискався до них підборіддям. Відшукував найменші горбки, шпаринки, ямки. Руки втомилися, ломило спину, дихання ставало дедалі уривчастішим.
Вартовий стояв потилицею до нього. Видно було лише верхню половину його масивного, закутаного у щось хутряне, тулуба. Щоб прискорити рух, старшина злегка звівся і, чимдуж відштовхуючись руками, промайнув десять метрів. Вартовий поворухнувся. Довелося втиснутися у виямок і завмерти. Годинник показував п'ятнадцяту п'ятдесят.
«Довго ця пригода тягнеться, довго... Ще метрів сорок... Аби тільки розподільна коробка була на місці...»
Тепер він намагався вийти на останній відтинок шляху так, щоб між ним і вартовим була масивна купа каменю, нагромаджена біля підніжжя щогли. За нею можна було сховатися.
Він наближався до безпечної зони, ще зусилля — і геть щезне з поля зору вартового. Цієї миті німець озирнувся.
Німець пильно дивився в напрямку старшини. Потім повільно рушив назустріч. «Зараз як торохне!.. — промайнуло в голові. Тільки не рухатися... не рухатися... Чутно цокання годинника... У роті присмак талого снігу. Скільки ще секунд?.. Отже, на ловця і звір... Коли це було, щоб старшина Лукашевич не повертався до смерті обличчям!»
Він повернув голову назустріч вартовому. Кинджал зручно ліг у гарячу долоню, готовий у невловну частку секунди перетнути простір, що відділяв німця від старшини. «Ось він іде. Ближче... ближче... Промаху не буде. Але ж будуть ті часточки секунди, в які німець може натиснути на спуск... Відстань усе-таки чималенька... Ну?..»
Але німець нахилився, підібрав щось у снігу й, знову повернувшись спиною, подибав до своєї ніші в каменях.
«Ну, пташенятко! Нерви псувати надумав!» — і кам'яні зморшки на обличчі старшини розгладились.
Коли припав до купи каміння, то відчув себе, нарешті, в безпеці. Тут він був недосяжним для вартового, хоча той мерз у якихось десяти-п'ятнадцяти кроках від нього.
Розподільна коробка, пофарбована білим й ледь припорошена снігом, була на місці, там, де їй і належало бути, між двома каменями, і він швидко знайшов її і розкрив. Помітив і дріт, що вів до заряду. На превеликий подив старшини дріт справді був відмаркований, хоча й без того тягнувся окремо, поза джгутами та роз'ємами. Тільки маркування не червоне, а блакитне.
«По-хазяйському зроблено... Та й від кого ховати? Від нас? Так вони нас тут не дуже-то й чекали... Хіба про всяк випадок?»
Його пройняла миттєва спокуса перерубати дріт ножем, але Батя суворо попереджав, що цього робити не можна — розрив електричного ланцюга міг зчинити тривогу. Старшина з похмурим спокоєм видобув з-за пазухи наготовлений ще на Великій землі невеликий толовий патрон, вставив детонатор, уклав шнур. Оцінив відстань. Вибух не повинен бути потужним. Кабелі й антена повинні залишитися цілісінькими, інакше все втрачає сенс.
«Ну, вперед!»
Він легко стис зубами верхню частину запалу, вивільняючи десь усередині кислоту, яка за півтори години проїсть маленький гачок, і ударник зробить свою справу.
«Ось так. Чого мене сюди, зрештою, послали, — на кутні реготати, чи як?!»
Німець так і стоїть, пантрує.
«Тепер тільки б тихенько забратися геть...»
51
Вони чекали. Щербо спостерігав за об'єктом, обережно висовуючи бінокль із-за виступу. Група роззосередилась просто над німецьким постом, який вони обстежили минулої доби і на який Щербо сподівався як на стратегічний пункт заключної фази операції. Потай виконавши далекий обхідний маневр, спецкоманда впритул наблизилася до супротивника. Бійці сховалися в навислих над урвищем скелях, ледве утримуючись на нешироких полицях та карнизах. Джафар та Назаров — за три метри над входом, Гаральд і Ткачук — трохи вище, праворуч. Вони чекали.
План визрів давно, і зараз Щербо неквапно обмірковував становище, дедалі більше утверджуючись, що обраний спосіб дій правильний. Ніде не знайшов помилки і почав думати про полоненого.
«Не подобається він мені. Навіть сформулювати важко, чим саме... А ти спробуй. Ну, по-перше, я ні на крихту не вірю в його виснаженість і безсилля. Він явно береже сили. Вичікує, стежить за кожним з нас, оцінює... Хитра сволота. Надати інформацію й виконувати накази — цей шлях він відкинув, відмовившись відповідати на мої запитання. Та й купити життя ціною запопадливості зрадника — надто примарна перспектива. Він розуміє, що шансів у нього небагато, тому спробує використати найменший. А чи є такий? Ще раз обдумаємо послідовність дій. Якщо ми спробуємо сунути носа на пост до того, як зміна вартових рушить сюди... Зробити це треба обов'язково до того, як вони вийдуть з бази, хвилин за п'ятнадцять, інакше все відбуватиметься просто в них на очах. Кілометр між станцією та постом вони пробіжать швидко, хвилини за чотири. Вхід до поста знаходиться у невеликій заглибині, відтак зі станції не проглядається, точніше, погано проглядається. На щастя, льодовик має посередині опуклість, яка й заважає спостереженню. Отже, весь вхід відкриється їм на півшляху, коли вони добіжать до середини. А що ж станеться, якщо ми сунемося раніше? Передусім, порушення розкладу — надто рання зміна варти відразу насторожить, бо це нечувано! Друге — якщо ми все-таки спробуємо використати полоненого, то неминуче виникне запитання, чому зміну веде не начальник варти, не розвідний, а саме Айхлер? Всі всередині, напевне, знають, що його кудись послало начальство, отже, начальником варти він зараз не може бути — «солдатський телеграф» завжди працює безвідмовно. Настороженість зростає. Ті, що посуваються за спиною гауптмана, підозріло ховають обличчя... Кожен з цих чинників сам по собі, можливо, не такий уже й значний, але вкупі... Загальна обстановка тривожна, драконівський інструктаж варти, всі зорієнтовані на підвищену пильність... Елементарно зв'язатися з базою телефоном і пересвідчитися. Все проти нас. А що відбувається в голові цього гауптмана? У вартівні — четверо, ось-ось з'являться ще п'ятеро. Все вирішують миті. Де гарантія, що він буде поводитись покірливо і не намагатиметься скористатися обставинами й викинути якогось коника? Адже цілком достатньо натиснути на спуск. Постріл, тривога, і все пішло шкереберть. Отже, використовувати оцього фашистика ризикованіше, ніж діяти самим, навпростець. Правильно зробив, що полишив його на старшину й Сиротіна біля північно-західного входу на льодовик... Отже, п'ятеро проти п'ятьох... Це проти тих свіженьких, відпочилих, що домчать до поста міняти своїх втомлених товаришів. А їх — четверо. Важкувато доведеться, але... Шкода, не встигли до обіду, все-таки троє — не п'ятеро...»
Він знову спрямував бінокль у бік станції. До зміни варти залишилося двадцять хвилин.
«Тільки б нам із старшиною одночасно вийти на об'єкт...»
Вони майже не розмовляли, лише зрідка облизували пошерхлі губи та з нетерпінням позирали то вниз, то на німецьку станцію, примірювалися, вкотре розраховуючи траєкторію стрибка. Рюкзаки залишили на перевалі, тут вони їм навряд чи знадобляться. Автомати закинуті за спину й намертво закріплені відтяжками. Користуватися ними все одно не можна, постріли б перекреслили весь задум. А он і німці підходять.
Зміна бігла швидко. Всі були в полярному одязі, з речмішками і, що найприкріше, в касках. До того ще й ремінна збруя, підсумки, зброя. І вдарити, здавалося б, нікуди... Голими руками не візьмеш. Ні в тім'ячко, ні по череву, ні по хребту. В бінокль Щербо ясно бачив зосередженість на їхніх свіжих поголених обличчях. «Відпочили, арійці... Отже, сутичка буде запеклою. Але ми їх розберемо на запчастини. Все одно! Трясця вашій фашистській «неньці»!»
Тривожність не миналася. Він застережно звів руку, даючи знак бійцям, що нерухомо приткнулися на невеличких виступах скель.
