Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (книги полностью .TXT) 📗
Кількоро кавалерів упало на коліна перед своїми кралями серця і зі сльозами на очах благали їх теж цюркнути на підлогу, але панії чомусь не зважили на їхні прохання.
Баль продовжувався. Пані генералова виплила з зали, щоб поміняти панталони. Мокрий генерал пурхав, наче сухий метелик, щедро роздаровуючи запах своєї дружини.
Тим часом королевич ішов на штурм ще не здобутої ним фортеці, намовляючи пані К. на нічну зустріч. Пані К. була вдовицею на виданні. На сторожі її цноти стояв брат – мордатий бузувір з параноїдальною психікою. Вдова червоніла, закочувала очі, закушувала пухкі вуста і виділяла густий піт, але відповіді не давала.
– Якщо я не побачу зрозуміння моїх почуттів, – сказав королевич, – то кину вам за пазуху не якусь там гусеницю, а велику пулькату жабу.
Вдова охнула і, пробелькотівши, «мені зле», відкотилася під стіну. Але королевич облоги не знімав. Він продовжував атакувати усе новими й новими зразками зброї, аж поки вдова не процідила крізь усміхнені зуби:
– Опівночі я спущу з балькону драбинку.
І якраз вчасно, бо саме підлетів її брат і повідомив, що їм уже пора додому.
Вночі королевич сидів у кущах розквітлого жасмину і пильнував балькон. Рівно опівночі зашелестіла мотузяна драбинка, а за хвилю він уже щосили стискав свою кралю в покою.
– Я вам хочу сказати… я вас хочу попередити… – муркотіла вдова, розімліло обороняючи рештки свого гардеробу, які королевич зривав, наче лушпайки цибулі.
– Так-так, звичайно, – відповідав королевич, розкладаючи її на ліжку.
А коли і він роздягнувся і хотів уже, було, перейти до урочистої частини, вдова сказала:
– Ах, ви нічого не зрозуміли. Подивіться спочатку, яка пастка на вас чекає, – і розкинула ніжки.
Королевич глянув і скрипнув од люті зубами. З-поміж стегон визирав механізм, що нагадував млинок. Коли вдова розводила ноги, він сам вмикався і тоді лунав легенький скрегіт металу. Ніжне хурчання млинка не віщувало ані краплі задоволення.
– Чорт би його побрав, вашого брата! Таке вигадати, га? Королевич узяв зі столу олівця і всадив до млинка. Олівцем
закрутило і за мить з піхви посипалося саме порохно.
– Чому ж ви мені одразу про це не сказали?
– Я говорила, та ви не слухали. А, зрештою, чи повірили б ви мені?
– Звичайно, що ні. Але врахував би і відповідно б наготовився. А то, що ж тепер робити? Мені зовсім не хочеться свого чудового розпашілого від бажання прутня перетворювати на фарш для шницлів!
– Ох, не кажіть! Він так апетитно виглядає!
– Правда? Ну, то пригостіться.
– Ах, що ви говорите! Хіба я якась… Ап… Ав… Ay… A-A… Мнц… Мнц… Мнц… Мнц… Мнц…
Потім, як це пишеться у відповідних романах, вони лежали і глибоко дихали.
– Добре, що у вас бодай у роті нема млинка.
– Хі-хі-хі… – відповіла вдова і розкинула ніжки. В повітрі поплив тихий скрегіт металу, але тепер він звучав, як музика.
– А знаєте, це навіть цікаво, – сказав королевич. – А, може, навіть і практично. Завше згодиться на господарці.
– Ах, не кажіть, – зітхнула вдова. – Насправді це муки. Мені так хочеться, щоб хтось по мені гецкав… Ненавиджу цю кляту машинку!
– А так між нами, скільки ви вже шницлів наготували для своїх кавалерів?
– Ви маєте на увазі, скількох я змолола?… Я вам скажу… Вісім.
– Мабуть, вони неймовірно верещали?
– Ще й як! Але саме цього очікував мій брат. Він прибігав і надавав першу медичну допомогу.
– Ви хочете сказати, що він і зараз чекає?
– А це вас не розгніває?
– То ви йому все розповіли? – обурився королевич.
– Якби я йому не розповіла, він би не дав мені драбинки і замкнув би двері на балькон.
– Прокляття! Це якийсь садиста!
– Що поробиш… Але він мій брат.
– Чому ж ви зі мною цього не вчинили?
– Бо… бо ви мені найбільше сподобалися. До того ж ви королевич… Єдиний син… А король ще чекає онуків.
– Гм… Я бачу, ви не позбавлена патріотичних почуттів. Це похвально… У вас нема якоїсь залізяки?
– Навіщо вам?
– А я запхаю її в цей чортів млинок, нехай там усе потрощиться.
– Ой, не можна! Це нічого не дасть. Брат зробить нову машинку і ще, можливо, хитрішу. Він ніколи не заспокоїться.
– Ну, тоді вибирайте: або я, або ваш брат.
– Якщо я маю вибирати між коханцем а братом, то виберу брата.
– До чого тут коханець? Я пропоную вам руку і серце. Жінка патріот – це моя мрія.
– Як? Ви збираєтесь на мені одружитися?… Не дивлячись… не дивлячись на те, що…
– Ну, не думайте, що я вже зовсім лопух. Я збираюся женитися на вас, а не на цій машинерії. І мусите її позбутися.
– Ви не знаєте мого брата. Він ніколи на це не згодиться, адже весь цей маєток дістався мені у спадок від мого чоловіка і, коли я вийду заміж, брат втратить усе.
– К бісу вашого брата. Я вам дав вибір, чи ні?
– Ну… ну, якщо я маю вибирати між нареченим а братом, то волію нареченого.
– Тоді, моя люба, мусите робити лише те, що я вам звелю.
– Я на все згодна заради вас.
у ту ж мить королевич упав на підлогу, почав корчитися і несамовито верещати, затискаючи в жмені низ живота. Брат не примусив себе довго чекати і примчався до покою сестри, аж трусячись від задоволення. В руці він тримав скриньку з медикаментами.
– Ага! Попався горобчику! Хе-хе-хе!
Та тільки він нагнувся над своєю жертвою, як королевич збив його з ніг, заломив руки і з вигуком «Згинь, потворо!» – штовхнув головою просто межи ноги своїй нареченій. Млинок бадьоро завищав і з подиву гідним апетитом схрумав голову нещасного брата.
– Ах, може, досить? – спитала вдова.
– Не відволікайся! – звелів Боніфацій.
Млишок хурчав і викидав криваве мливо на килим. Запах свіжого м'яса разом з теплою парою клубочився у повітрі. Королевич тримав винахідника пекельної машини за ноги і легенько попихав вперед доти, доки в руках не зосталися лише пантофлі.
– Ну от і все, моя люба, – усміхнувся він. – Зосталася ще тільки маленька процедура… Ага, ось цей свічник мені підійде, – і з цими словами встромив важкого мідного свічника в машинку. Млинок жадібно застогнав, хруснув, і з живота вдови висипалися жалюгідні залізячки, гвинтики і шруби.
– Хай живе свобода! – вигукнула вдова і, все ще не вірячи в неї, обережно поколупала пальчиком, чи не зостався там ще якийсь таємничий механізм.
– Катайте в лазничку і сполочіться, заки я тут позбираю оцю гору кривавих шницлів.
Він згорнув килим з тлінними останками, зав'язав мотузкою і спустив з балькона на подвір'я. Вранці треба буде це кудись вивезти. Потім зайшов у кабінет винахідника, що виглядав на справжню майстерню, і заходився переглядати папери.
– Так, весь цей смітник завтра спалимо, – сказав Боніфацій, коли до кабінету зайшла вдова. – А от креслення залишимо собі.
– Які креслення?
– Креслення млинка.
– Навіщо вам? – здивувалася вдова.
– Як то навіщо? Не забувайте, моя люба, що мені часто доводиться вирушати у військові походи і винахід вашого брата забезпечить мене від зайвих переживань.
1985
