Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
Засвідчена страшна дикість майбутніх московитів наприкінці XIII століття. Навіть на тлі татарських племен Золотої Орди це дуже впадає у вічі.
Послухаймо російського професора XIX століття
І. М. Березіна: «За словами Плано Карпіні, між Монголами не було сварок, бійок і вбивств, один до одного вони ставилися приязно, і тому судових суперечок між ними майже не водилося, жінки їхні були цнотливими, розбійників і злодіїв між ними теж не було. Такий блаженний стан народної моральності пояснюється жорстокими законами, за якими, як ми бачили, за перелюб, крадіжку і грабіж карали на смерть. Ібн–Батута прямо каже, що у Татар не було конокрадства через строгість законів проти крадіжок» [40, с. 33–34].
На такому рівні розвитку перебувало населення Золотої Орди в 1272 році, перед третім переписом населення. Принагідно зауважу, що до складу населення
Орди у ті роки входили також Волзька Булгарія та слов’янські князівства. А їхній рівень розвитку і культури, принаймні, не поступався татарському. За багатьма показниками навіть значно перевершував. Не стану цитувати того ж Плано Карпіні.
Що мав робити в такому разі мудрий правитель країни? А Менгу–Тимур був саме таким. З воєнного походу на Константинополь ми мали змогу в цьому пересвідчитися.
Ви, шановні читачі, правильно подумали. Саме так! Щоб закріпити населення дикої країни Моксель у складі держави, треба було підтягти її до рівня розвитку інших, приділяти їй більше часу, створювати в ній нові поселення (міста), підтримувати Церкву, даючи їй певні пільги, наповнювати цю землю своїм, татарським, населенням. Все це не викликає сумніву, якщо вважати, що у Золотій Орді правили державні мужі, а не тимчасові виконавці. Бо московська історіографія завжди вела мову про «татаро–монгольських» дикунів і варварів.
Але:
1. Ми цитували ярлик Менгу–Тимура про пільги Православної Церкви. Абсолютно достовірний документ (1267 рік)!
2. Ми розглянули воєнний похід Менгу–Тимура на Константинополь (1269–1271 роки) і знаємо його результати.
3. Ми вказали на перепис населення 1272 року. І знаємо, що він відбувся.
Один захід іде за іншим, і всі дії вказують на цілеспрямовану роботу хана Менгу–Тимура зі зміцнення держави. Тобто, ми справді бачимо видатного державного діяча Золотої Орди і Московії.
Торкнемося мотивацій перепису 1272 року.
Перша. Надання Менгу–Тимуром пільг Православній Церкві держави дещо знизило надходження прибутків до ханської казни. Звичайно, це не сподобалося ханові та його двору. Немає сумніву, що тема збільшення надходжень до державної казни неодноразово була на порядку денному зустрічей хана та митрополита. Митрополит Кирило був своєю людиною в столиці й користувався повною довірою ханів. Знаючи стан справ з обліком населення в дикій, лісистій місцевості і будучи зацікавленими у церковних пільгах, швидше за все, митрополит з єпископами повинні були вказати ханові та його двору на можливі джерела покриття збитків. Поза всяким сумнівом, головними з цих джерел були: всеохопний облік населення — з одного боку, і проникнення ханської влади і Церкви в глибину тайгових масивів — з іншого. Саме туди, під тиском влади та Церкви, відбувався відплив населення.
Як бачимо, в обліку населення була зацікавлена і Православна Церква, і ханська влада.
Тому, коли в першому томі нашої книги ми описували різні походи московських князів у «черемиські землі» для захоплення здобичі, читачі повинні знати, що всі подібні «походи і подвиги доблесних московитів» відбувалися з відома ханської влади та Православної Церкви. Відбувалося звичайне прирощення території і населення у складі Золотої Орди. «Збирання землі російської» не відбувалося, бо та земля і те населення були «споконвічно фінськими», і відбувалося те приєднання і ті набіги з відома золотоординських ханів.
Звичайний ханський захід із надання Православній Церкві пільг у 1267 році (ярлик хана Менгу–Тимура) став на сотні років наріжним каменем, що заклав у пам’яті московитів та їхньої Церкви інстинкт до експансії та обернення в рабство сусідів. Чим більше Московська церква отримувала доходів і пільг, тим більше вона надавала послуг своєму ханові (цареві) і державі. Ось звідки походить чимало інстинктів Московської держави та її Церкви: від прародички — Золотої Орди.
Друга причина перепису 1272 року — різке збільшення кількості Чингісидів, тобто принців по крові, у Золотій
Орді за останні 50 років. До 1272 року в Золотій Орді набралося більше сотні принців по крові. Не забувайте: всі вони були нащадками по батьківській лінії від старшого сина Чингісхана — Джучі.
Як ми пам’ятаємо, Джучі–улус займав величезну територію: від Іртиша й Алтаю до Дунаю і Карпат. Золота Орда, хоч і була на той час відокремленою, проте становила лише західну частину Джучі–улусу. А господарем усього Джучі–улусу до самої своєї смерті був Бату–хан. Саме його в 1226 році, після несподіваної смерті Джучі, Чингісхан особисто посадив на престол Джучі–улусу, незважаючи на те, що Бату–хан був другим сином Джучі, а старшим сином був Орда.
Не забувайте: у державі одночасно було дуже багато привілейованих людей в особі ханських доньок, їхніх родин, великих полководців та їхніх нащадків, друзів дитинства хана, знатних чиновників тощо. Як свідчить у своїх працях російський професор І. М. Березін, ніхто з цих людей не платив податків до казни, а утримували їх усіх за рахунок держави.
На державному забезпеченні перебувала також армія, що теж слід взяти до уваги.
Не будемо говорити, бо це саме по собі зрозуміло, про паразитарну масу ханських чиновників. Усю цю численну громаду привілейованих осіб хан Менгу–Тимур зобов’язаний був забезпечити життєвими благами і посадами. А носієм благ завжди виступав звичайний трудівник. Ось чому за ним постійно полювали, вели облік, перераховували, закабаляли.
І ця поведінка властива кожній владі — від далекої Золотої Орди до брехливого Радянського Союзу.
Для загального обізнання читачів наведу, бодай частково, початковий родовід Чингісидів по лінії його старшого сина Джучі. Отже, у старшого сина Чингісхана Джучі було від усіх дружин чотирнадцять синів. Ось їхні імена:
перший син — Орда,
другий син — Бату,
третій син — Берке,
четвертий син — Беркечар,
п’ятий син — Шейбан,
шостий син — Тангут,
сьомий син — Бувал,
восьмий син — Чилаукун,
дев’ятий син — Шингкур,
десятий син — Чимпай,
одинадцятий син — Мухаммед,
дванадцятий син — Удур,
тринадцятий син — Тука–Тимур,
чотирнадцятий син — Шингкум.
Список наведено за книгою Рашид–ад–діна «Збірник літописів» (том І, кн. 2, с. 66.)
Щоб не перевантажувати читачів цією темою, скажу, що у хана Берке «зовсім не було дітей», а у хана Батия «було чотири сини в такому переліку і порядку: Сартак, Тукан, Ебуген, Улакчі» [48, том І, кн. 2, с. 72].
6
Але головною причиною перепису 1272 року стала очевидна необхідність докорінного закріплення підкорених земель за нащадками роду Чингісхана через побудову власних поселень та наповнення їх, бодай частково, татарськими мешканцями, тобто корінним золотоординським етносом. Особливо це стосувалося земель, зайнятих ханами під перекочування Ставки, і сусідніх з ними. Там існувала необхідність мати постійні поселення. І це не вигадки автора.
Погляньте, для корінного закріплення земель Ірану та Іраку Хулагу–хан не просто скерував свої війська в ті землі. Ні! Він протягом 1254–1256 років переселив у ті землі понад сто тисяч цивільного населення. До речі, не менше як двадцять тисяч — з країни Моксель. Саме в такий спосіб відбувалося захоплення землі та її закріплення.
Це стало очевидним не тільки для Менгу–Тимура та його уряду. Про це було відомо ханові Батию і Берке–ханові. Ще з тих часів відомі такі великі поселення:
— «Сарай–Бату, Старий Сарай (за літописом — Сараї Великі; суч(асне) с. Селітрене Харабалинського р–ну Астраханської обл(асті), місто, споруджене ханом Батиєм в 1254 (за Рубруком)» [18, том 22, с. 588].
