Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (серия книг txt) 📗
Так про храм «Преображения Господня» говорить «Справочный Энциклопедический словарь» К. Крайя. А тепер давайте розберемось, що повідомляють і що приховують російські проромановські джерела.
Перше. За О. Ратшиним, на 1285рік батько Беклемиша(Михайла) Великий Володимирський Князь, по-золотоординському — улусний хан Чилаукун (Бахмет), уже помер. Чилаукун, найімовірніше, народився у 1220 році, бо, згідно з історичними джерелами, його немає серед керівників військових походів 1236—1242 років, хоча «Мещеру воевал, и засел ее», тобто на 1238 рік йому виповнилось 18 років і він мав право на власний улус.
Отже, вікміфоствореного Олександра, так званого Невського, підігнаний під вік Чингісида-оглана Чилаукуна. Хоча Бахмет був Великим Володимирським Князем з першого дня завоювання Мещери до смерті, тобто з 1238 до 1271 року, бо в іншому разі Беклемиш (Михайло) походив би не від самого «Бахмета Усейнова сына».
Друге. Твер на початку свого існування називалась «Домом святого Спаса» — «Андреевым городком». Тобто у XIII столітті поняття «Тверське князівство» існувати не могло. Цього і не було. Бо коли звернемось до книги В. В. Руммеля, В. В. Голубцова «Родословный сборник русских дворянских фамилий» (СПб., 1887, ч. 2, с. 29), то дізнаємось, що «Беклемиш Бахметович во святом крещении Михаил назван “владетельным князем Мещерским”» [31, с. 29]. До того ж Твер, вона ж «Андреев городок», розташована на річці Тьмака при впадінні її у Волгу. А слово «тьма» — татарського походження і означає військову потугу в 10 тисяч осіб.
Професори М. Г. Сафаргалієв, Г. В. Вернадський та інші наголошували, що міста, у назвах яких є слово «тьма», завжди означали місце стояння золотоординського військового з’єднання. Тож Твер, або «Андреев городок», одночасно була місцем дислокації татарської тьми. Твер з часів її завоювання належала до «Мещерської землі хана Бахмета», будучи її північним форпостом, де дислокувалась північна тьма Золотої Орди.
Третє. Церква, заснована ханом Беклемишем, простояла 350 років і була перебудована у 1663 році. Вона теж мала стояти не менше 200—300 років, але раптом була розібрана та знову збудована за якихось 20—25 років.
У чому справа? Розмови про «ветхость» та про те, що «время требовало более величественного храма» для напівдикої Московії кінця XVII століття — звичайна маячня, як кажуть московити — «бред». На початку правління московського царя Олексія Михайловича (1645—1676), який у 1663 році дав гроші на перебудову храму, ще не воювали з церквами «старих царів».
«Старими царями» у Московії називали ханів Золотої Орди, які видавали ярлики на посади єпископам і митрополиту з 1238 до 1448 року. А боротьба з храмами «старих царів» у Московії розпочалась наприкінці 70-х років XVII століття. Справа в тому, що кожен хан Чингісид, споруджуючи церкву, наносив на її стінах, колонах та банях свою родову тамгу, яка засвідчувала її тюркське (ханське) походження. Ось чому нова Московська династія князів і царів Романових упродовж XVII (починаючи з сімдесятих років) та XVIII століть повністю винищила або перебудувала церкви «старих царів». Це особливо наочно видно на московських кремлівських храмах: Успенському, Архангельському та Благовіщенському, які не стали руйнувати, а веліли «писати церкву… наново стінним письмом, а старе — збити» [33, с. 8].
Те саме було вчинено з храмом «Преображения Господня» хана Чингісида Беклемиша у Твері 1689 року, що засвідчив член шведського посольства до Москви Пальмквіст своїм історичним малюнком.
Четверте. «Бархатная книга» російського дворянства цілком конкретно визначила належність хана Бахмета до тюркського роду ширинів. Раніше уже зазначалось, що разом із ханом «засів Мещеру» і його рід. Цьому є досить цікаві свідчення у листуванні між кримськими ханами та московськими князями у XVI столітті.
Ось що писав кримський хан Мухаммед-Гірей московському князю Василю III: «А что наши люди Мещеру воевали, то я не ручаюсь, что вперед этого не будет, хотя я с братом своим великим князем буду в дружбе и братстве: людей мне своих не унять: пришли ко мне всею землею, говорят, что не будут меня в том слушаться; а Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру, потому что ныне на Мещере наш недруг, а из старины этот юрт наш. Нынче брат мой, князь великий, зачем не просил у меня на Мещеру брата или сына. Когда наш род был на Мещере, то смел ли кто из наших смотреть на нее. И только то по старине не будет, то Мещере всегда быть воеванной» [34, с. 377].
Саме в ті роки, як кримські «Ширины мимо меня вздумали воевать Мещеру», Василь III знищив мещерського князя
I. М. Берсень-Беклемишева — нащадка хана Бахмета. Про що повідомляє навіть ВРЕ:
«В 1525 за выступление против политики великого князя был казнен И. Н. Берсень-Беклемишев» [2, т. 4, с. 322].
Російські професори-більшовики у ВРЕ як завжди збрехали, аби не виставляти свого князя Василя III звичайним бандитом. Російський православний філософ Г. П. Федотов цей історичний епізод подав по-іншому: «В деле Шемячича вероломство московской политики компрометирует и достоинство церкви… когда его вызвали вторично, он, обеспокоенный, потребовал гарантий, “опасной грамоты”. Такие “опасные грамоты”, обещающие ему беспрепятственное возвращение, были выданы Василием (III.—В.Б.) и Даниилом. Несмотря на это, Шемячич был арестован в Москве и заключен в одну из башен Кремля, где и умер… Но те, кто стоял за кулисами московской политики и сохранил еще старинные предрассудки о святости крестоцелования, не могли не быть оскорблены, особенно соучастием в этом нечистом деле (московського.—В.Б.) Митрополита (про що і нагадав йому згодом Іван Берсень-Беклемишев.—В.Б.)… “А сам позабыл, как Шемячичу грамоту писал за своею подписью и печатью, клялся ему образом Пречистыя и Чудотворца, да на свою душу”» [35, с. 10—11].
Ці слова правди про московський бандитизм і були причиною страти великого нащадка Чингісидів — Івана Берсеня-Беклемишева.
Московські митрополити були такими ж продажними, як і московські князі…
Немає жодного сумніву, що татарський рід ширинів «засів Мещеру» ще 1238 року. Російський історик XIX століття В. В. Вельямінов-Зернов досить чітко зазначив: «Я… думаю, что в первые времена в Касимове не только три (Аргын, Кипчак и Мангыт), но и все четыре главных рода были те же, что в Крыму и Казани, т. е. Джалаиры возвысились только в последующую эпоху существования ханства, а что прежде до них были Ширины» [36, с. 471].
Навіщо ми говоримо про всі ці тюркські племена, які після
1238 року «засіли Мещеру»? Річ у тім, що і в це питання російська наука закинула надзвичайно багато брехні. Так, сучасні московські історики XXI століття стверджують, що мещера (плем’я) мешкала на «середній течії Оки» з початку І тис. н. е. і розмовляла спорідненою з мордвою і мерею фінською мовою. Витяг про це твердження наводився на початку книги. Однак, працюючи зі старими енциклопедіями, вдалося знайти зовсім інші твердження російських академіків і професорів. Виявляється, мещеряки, що здавна мешкають у Мещері і які саме від неї отримали свою назву, носять ще й інше ім’я. Тобто вони не аборигени, а прийшлі люди.
«Мишары, или мещеряки, одна из этнографических групп поволжских татар', расселены отдельными группами… в Воронежской, Горьковской, Куйбышевской, Саратовской и Оренбургской областях, в Татарской и Башкирской АССР» [37, с. 541].
Московські історики на пекучі питання своєї історії подавали такі відповіді, щоб якомога більше заплутати. Отож, пояснюючи, де мешкають мещеряки (мішари), жодним словом не пов’язали їх із самою Мещерою. Хоча кожному зрозуміло, що мішари мешкали і мешкають сьогодні у Мещері.
Не станемо вдаватись до вивчення питання: яку частку серед мішарів становлять волзькі татари (булгари), а яку прийшлі племена так званих татаро-монголів. Це неважливо, бо як прийшлі племена, так і булгарські, були спорідненого тюркського кореня. А те, що Мещерську землю після 1238 року наповнили прийшлі племена ханів-завойовників, ми вже переконались із свідчень тих же російських істориків.
