Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Він обняв її, й вона всміхнулася крізь сльози.

— Вибач мені, — шепотіла вона. — Вибач. Ти мене любиш, а більшого мені знати й не треба. Решта не важливо. Ти не зобов’язаний розповідати мені про маму. Чи про пістолет...

Вона відчула, як його тіло застигло в її обіймах, і прошепотіла в саме вухо:

— Я бачила пістолет, але я не хочу нічого знати. Нічого, чуєш?

Він обережно вивільнився з її рук:

— Я втомився, Єво, але виходу немає. Тепер уже немає.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти маєш дізнатися, хто я.

— Але я знаю, хто ти, коханий.

— Ти не знаєш, чим я займаюся.

— Я не знаю, чи треба мені це знати.

— Треба. — Він узяв у неї коробку і вийняв звідти ланцюжок. — Я займаюся ось цим. — Промінь уранішнього сонця крізь кухонне вікно потрапив на діамант у формі зірки, і камінь грайливо підморгнув. — І цим. — Він дістав із кишені піджака той самий пістолет. Але тепер ствол був довший — через чорну металеву шишку, нагвинчену на дуло.

Єва Марванова не так багато знала про зброю, але знала, що це глушник. По-англійськи він влучно називається «silencer» [16].

Харрі прокинувся від телефонного дзвінка. У роті немов був кляп. Він поскріб піднебіння сухим, немов черствий хліб, язиком. Електронний годинник на нічному столику показував десяту годину сімнадцять хвилин. У голові промайнули обривки якихось образів, спогадів. Він вийшов у вітальню. Телефон дзеленчав уже вшосте.

Він підняв трубку:

— Харрі. Говоріть.

— Я хотіла попросити вибачення. — Цей голос він завжди з трепетом чекав почути у слухавці.

— Ракель?

— Це твоя робота, — вела вона далі. — За це мені не можна на тебе злитися. Я просто втомилась.

Харрі сів на стілець. Із плутанини напівзабутих снів щось намагалося прорватись назовні.

— Тобі можна на мене злитися, — сказав він.

— Ти поліцейський. Хтось мусить про нас піклуватися.

— Я не про роботу, — пояснив Харрі.

Вона не відповіла. Він чекав.

— Я за тобою сумую, — раптом схлипнула вона.

— Ти сумуєш за тим, кого хотіла в мені бачити, — заперечив він. — А я, навпаки, сумую...

— Бувай, — різко мовила вона. Наче пісня обірвалася на середині мелодії.

Харрі сидів і дивився на телефон. Настрій був одночасно піднесеним і пригніченим. Залишок нічного сну востаннє спробував спливти на поверхню свідомості, але вдарився об кірку льоду, яка з кожною секундою ставала все товщою. Пошукавши на столі сигарети, він знайшов тільки недокурок у попільничці. Язик, як і раніше, майже нічого не відчував. З його нечіткого мовлення Ракель, напевно, зробила висновок, що він знову напився. Що загалом недалеко від істини — хіба що отрута тепер інша.

Повернувшись у спальню, він знову поглянув на годинник. Давно пора на роботу. Щось...

Він заплющив очі.

У вухах знову зазвучало відлуння Дюка Еллінгтона. Ні, не те. Слухай далі! І він почув виск трамвая, шум котячих кроків по даху та зловісний свист вітру в отруйно-зеленому листі берези на задньому дворі. Ще далі! Він почув голос будинку, скаргу шпаклівки на віконній засувці та десь глибоко ревіння порожнього підвалу. Почув, як шарудить простирадло по його голому тілу та бурчать нетерплячі черевики в коридорі. Як мама шепоче йому перед сном: «За шафою, за чорною шафою, за чорною шафою його мадам...» [17] І він заснув.

Сон був продовженням його спогадів. Він нічого не бачив. Він не мусив нічого бачити. Тільки чути.

Він чув на задньому плані чиєсь співуче мимрення — немов молитву. Звук був, наче він перебував у соборі. Ось тільки капало щось постійно. З-під високого склепіння — якщо воно було — долинув швидкий шелест крил. Голуби? Здається, священик або проповідник служив обідню, але звучала вона дивно. Мовби російською, а то й зовсім неіснуючою мовою. Глосолалія. Парафіяни на подив злагоджено співали псалом. Ніяких знайомих слів, подібних до «Ісус» або «Марія». Несподівано паства замовкла, і заграв оркестр. Мелодія була знайомою. З телепередачі. Стійте! Він почув, як щось котиться. Куля. Докотилась і зупинилася.

— П’ять, — мовив жіночий голос. — Цифра п’ять.

Ось він.

Код.

Розділ 23. П’ятниця. Число людини

Одкровення спадали на думку Харрі дивним чином. Немов маленькі крижані крапельки, вони капали звідкись згори. Іноді, звичайно, він підводив голову і, прослідкувавши політ краплі, відшукував причинно-наслідкові зв’язки, але цього разу одкровення було іншого штибу. Ніби він отримав його в дар чи навіть украв, підслухавши шепіт ангелів або таку музику, яка доступна тільки геніям на зразок Дюка Еллінгтона, коли почутий уві сні уривок звучить так виразно, що треба тільки сісти за піаніно й зіграти його.

Саме це Харрі й збирався зробити. Концерт було призначено в кабінеті на першу годину дня, і залишалося досить часу, щоб підібрати завершальну частину коду. Але для цього потрібна була провідна зірка. І зоряна мапа.

По дорозі в кабінет він заглянув у канцелярську крамницю та придбав лінійку, транспортир, найтонше перо, яке там знайшлось, і кілька слайдів. У кабінеті він одразу взявся за справу. Дістав із ящика велику мапу Осло. Підклеїв її, розгладив і знову повісив на стіну. Потім накреслив на слайді коло, розділив його на п’ять секторів рівно по 72 градуси кожен і без відриву руки по лінійці з’єднав між собою далекі точки. Коли малюнок був готовий, він підняв його на просвіт. Пентаграма.

Проектора в їх залі для нарад не виявилось, і Харрі вирушив у зал відділу боротьби з пограбуваннями, де начальник відділу Іварссон, проти волі зібравши співробітників, що залишилися на роботі в липні, читав їм лекцію на загальну тему: «Як я став таким чудовим».

— Дуже потрібно, — повідомив Харрі, висмикнув проектор із розетки і відволік його із залу під здивоване кліпання очей Іварссона.

Повернувшись у кабінет, Харрі вставив слайд у проектор, спрямував прямокутник світла на мапу і вимкнув верхню лампу. Деякий час він пихкаючи порпався в темному кабінеті, поправляючи слайд, настроюючи дальність проектора і намагаючись правильно сфокусувати чорну тінь од зірки.

Вийшло. Він подивився на мапу, обвів два будинки колами і зробив два телефонні дзвінки.

Тепер він був готовий.

На початку другої Б’ярне Мьоллер, Беата Льонн, Том Волер і Столе Еуне тихенько сиділи в тісному кабінеті Харрі та Халворсена. Стільців, ясна річ, не вистачило — довелося позичати у сусідів. Сам Харрі примостився на краєчку письмового столу.

— Ось код, — повідомив він. — Дуже простий. Спільне в злочинах треба було відшукати вже давно. Вбивця повідомляв про це мало не відкритим текстом. Це цифра.

Усі подивилися на нього.

— П’ять, — оголосив Харрі.

— П’ять?

— Так, цифра п’ять. — Він обвів поглядом чотири нерозуміючі обличчя.

І тут сталося те, що іноді (а останнім часом усе частіше) траплялося з ним після тривалих пиятик. Без жодного попередження земля пропала з-під ніг — йому здалося, він падає. Дійсність вивернулася. В одну мить зникли четверо колег у його кабінеті, пропала справа про вбивства, не стало жаркого літнього дня в Осло. Мовби ніколи не існувало людей на ім’я Ракель і Олег. Потім дійсність повернулась. Але Харрі знав, що за таким нападом паніки можуть статись інші, й висить він на кінчиках пальців над безоднею.

Він підняв кухоль кави і повільно відпив із нього, по­ступово приходячи до тями. Як тільки кухоль стукнеться об стіл, пора повертатися в реальність, вирішив Харрі. Він поставив його назад. Денце легенько стукнуло.

— Перше питання, — сказав він. — Убивця позначає всі жертви діамантами. Скільки у них кутів?

— П’ять, — відповів Мьоллер.

— Друге питання. У кожної жертви він відрізує по пальцю з лівої руки. Скільки пальців на одній руці? Третє питання. Вбивство і зникнення сталися одне за одним протягом трьох тижнів: відповідно в п’ятницю, середу та понеділок. Скільки днів у кожному проміжку?