Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

Ліда зблідла, аж по­по­лотніла. Взяв­ши в ру­ки лис­та й од­тяті но­жи­ця­ми два клап­ти­ки, во­на шви­денько пе­ребігла їх очи­ма й пок­ла­ла на стіл.

- Цей лист пи­сав не бо­ро­дань і не пат­лач, а безп­ремінно пи­са­ла ду­хов­на осо­ба, тільки не бо­ро­да­та, хоч і куд­ла­та: пи­са­ла йо­го На­деж­да Мокіївна Лад­ковська, бо во­на має який­сь свій інте­рес, чимсь са­ма приш­пи­ля­на й при­ту­ле­на до цієї спра­ви… - обізва­лась Ліда якимсь приг­ноб­ле­ним го­ло­сом, не­на­че во­на ше­потіла ниш­ком, а не го­во­ри­ла.

- Але ж чи во­на пи­са­ла, чи хтось інший, а то, ма­буть, та­ки прав­да, що ти змо­ви­лась з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем ба­читься в Ма­русі й їздить ту­ди на одвіди­ни не до Ма­русі, а до Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча? - спи­тав батько. - Це тобі, як мо­лодій панні, не ли­чить! Неч­ля!

- Та хоч би бу­ла й прав­да. А що ж ро­бить, ко­ли ви сли­ве ви­пи­хаєте йо­го а сво­го до­му? А мені тільки й ра­дощів, що по­ба­читься з ним та по­ба­ла­кать про щось пу­тя­ще, за наші гро­ма­дянські спра­ви, - ска­за­ла Ліда, вже опам'ятав­шись.

- Я не про­ти то­го, щоб ти ба­ла­ка­ла з ним за ваші усякі просвітні та гро­ма­дянські спра­ви. Про ме­не! Але навіщо тобі бу­ло змов­ляться та зу­мис­не їздить на одвіди­ни буцімби­то до Ма­русі, але й справді зад­ля то­го, щоб ба­читься з Яко­вом Ки­ри­ко­ви­чем? - ска­за­ла ма­ти.

- Якби ж пак ви вдвох ба­ла­ка­ли там в Ма­русі тільки про гро­мадські спра­ви, то за це бу­ло б бай­ду­же нам усім, - вста­ви­ла своє слівце Ме­ла­ся.

- А ко­му яке діло до то­го, за що ми вдвох ба­ла­ка­ли? Ви на­тяк­ну­ли йо­му ду­же ви­раз­но, щоб він не їздив до нас. От він і їзде до Ма­русі, щоб пе­ре­ки­нуться в цій глу­шині жи­ви­ми сло­ва­ми з просвіче­ни­ми людьми. А мені завж­ди ціка­во пос­лу­хать їх ро­зум­ну роз­мо­ву, - ска­за­ла Ліда, сівши на стільці. - От Ма­ру­ся за­ду­мує на жни­ва за­вес­ти денні прис­та­но­ви­ща для ма­лих дітей і в се­бе в ху­торі, і в нас на селі, щоб мо­ло­диці не но­си­лись з дітьми в по­ле. Ми й ра­ди­лись за це.

- І охо­та ж тобі мо­ро­читься з чу­жи­ми дітьми! Он в ме­не од­но пи­щить в флігелі, та я й то­му не дам ра­ди. На­си­лу те писк­ля оце уко­лош­ка­ла! - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Та він за­ли­цяється до те­бе! Але що вий­де з то­го за­ли­цян­ня, ко­ли він те­пер тобі не чу­жий. Поб­ра­тись вам не мож­на! - обізвав­ся батько.

- Хіба ж я знаю, що вий­де? Пев­но, нічо­го не вий­де, - ска­за­ла Ліда смут­ним, ніби роз­би­тим з од­чаю го­ло­сом.

- А як нічо­го не вий­де, то ти йо­го за­ли­ши. Не бач­ся з ним, не стрічай­ся з ним, не єднай­ся, то те єднан­ня й роз'єднається са­мо; а далі й за­бу­деш за йо­го, як усе на світі за­бу­вається, - ска­за­ла ма­ти.

- Я мо­жу не стрічаться й не ба­читься з ним, але до­ки й мо­го жи­вот­тя, я йо­го не за­бу­ду. Ми поєдна­лись дум­ка­ми. Не моя во­ля, не моя си­ла йо­го навік за­бу­ти. І не кажіть, і не радьте мені нічо­го, бо ва­ша ра­да нічо­го не вдіє і не нап­ра­ве ме­не ку­дись по ва­шо­му ба­жан­ню.

Сльози зда­ви­ли її в гру­дях. Во­на тро­хи не за­ри­да­ла, схо­пи­лась з місця, хап­ком вибігла з кабіне­ту й схо­ва­лась в своєму по­коїку. Очі од­ра­зу зай­шли слізьми, і во­на зап­ла­ка­ла й зах­ли­па­ла, як ма­ла ди­ти­на, за­ту­лив­ши до­ло­нею свій вид.

В кабінеті всі за­мовк­ли, не­на­че дух за­таїли. Щи­ре ко­хан­ня й сльози щи­рої лю­бові взру­ши­ли сер­це в усіх. Ма­ти зга­да­ла свої літа мо­лоді, свою дав­ню мо­ло­ду щи­ру лю­бов, як во­на ко­лись ко­ха­ла, як во­на си­ломіць зла­ма­ла во­лю своєї ма­тері, щоб вво­лить свою во­лю й пос­та­но­ви­ти на своєму. Ме­ла­ся уяв­ки по­ба­чи­ла, яка бу­ває в лю­дей щи­ра лю­бов, та­ка пал­ка та щи­ра, якої во­на й досі не заз­на­ла. Усіпо­чу­ва­ли, що в по­ко­ях не­на­че пішов по­дих чо­гось пиш­но­го, на­че по по­ко­ях повіяло па­хо­ща­ми за­паш­них квітів. Усіза­ду­ма­лись. На всіх най­шов сму­ток.

Мати зітхну­ла й вий­шла з кімна­ти, щоб втіши­ти Ліду і вга­му­вать її го­ре. Батько сидів за­жу­ре­ний та зас­му­че­ний. Навіть на очах лег­ко­дум­но­го Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча з'явив­ся який­сь ле­генький сутінок жа­лю та за­ду­ми.

Мати впійшла в тем­ний Лідин по­коїк. Ліди­на пос­тать лед­ве мріла од сіро­го одлис­ку з вікна. Мо­ло­да дівчи­на пла­ка­ла, аж хли­па­ла, аж по­би­ва­лась.

- Не жу­рись, до­ню! не вда­вай­ся в ту­гу. Я знаю твоє сер­це й спо­чу­ваю твоєму без­та­лан­ню, бо ко­лись і зо мною бу­ло сли­винь те са­ме, що з то­бою. Заз­на­ла й я та­ко­го го­ря. Чи так, чи інак во­но вий­де, а я тобі не во­рог, а ма­ти, і всто­юва­ти­му за те­бе й за Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. Про це так і по­дай йо­му лис­том звістку, ко­ли не ма­ти­меш си­ли пе­ре­мог­ти своє сер­це й роз'єднаться з ним, - ска­за­ла ма­ти, засвічу­ючи світло на столі. - Не плач, не жу­ри­ся. Мо­же, во­но й вий­де на доб­ре.

Од то­го ча­су Ліда пе­рес­та­ла їздить до Ма­русі на по­ра­ду й для роз­мо­ви з ми­лим. Ма­ру­ся жда­ла її який­сь час, а далі са­ма одвіда­ла Гу­ко­вичів. Ліда, по­сидівши з нею в залі, пішла з нею в парк і на са­моті роз­ка­за­ла Ма­русі про свою при­го­ду, про чийсь по­таємний лист до батька.

Вернулись во­ни з пар­ку й сіли пи­ти чай на ве­ранді. Ве­се­ла й го­во­рю­ча Ма­ру­ся сиділа, не­на­че при­шиб­ле­на, і тільки прис­тав­ля­лась не­ве­се­ло. Во­на роз­ка­зу­ва­ла, що на час жнив має на думці вкупі з сест­рою та вчи­телькою за­вес­ти в се­бе на ху­торі ди­тя­че ден­не прис­та­но­ви­ще.

- От і ви, Лідо, за­ведіть вкупі з Ме­ла­сею та вчи­телькою в се­бе в селі при­най­мні на жни­ва та­ке прис­та­но­ви­ще для дітей. Мен­ше бу­ло б каліцтва й по­жежі на селі, а для вас бу­де якесь діло, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Он в ме­не пи­щить од­но ди­тин­ча, та й те мені ос­то­гид­ло. Цур тим писк­ля­там! - обізва­лась щи­ро ле­пет­ли­ва Ме­ла­ся. - Це ви­хо­де, що «не ма­ла ба­ба кло­по­ту, та ку­пи­ла по­ро­ся!» Діло це доб­ре; не­ма що й ка­зать. Хоч я й люб­лю дітво­ру, але я не здат­на пильну­вать та дог­ля­да­ти цих писк­лят та опеньків. Ко­ли вже хо­диться про доб­родіяння та філант­ропію, то я виб­ра­ла б собі щось інше, а не це.

- Ти бо все ви­би­раєш щось інше і ніяк не спро­мо­жеш­ся виб­рать і спи­ниться на чо­мусь! А я бу­ла б здат­на дог­ля­дать дітей, як­би ма­ла засіб для цього діла, - ска­за­ла Ліда.

- Про ме­не, й за­ход­жуй­ся. Але на які гроші? Я не маю нічогісінько зай­во­го з сво­го над­бан­ня, то й нічо­го не пос­та­чу. Не­хай гро­ма­да розс­та­рається гро­шей. Тре­ба ж бу­де най­нять ха­ту та дві бабі за няньок та дог­ля­да­чок; тре­ба нас­та­чать гро­шей і на харч, - го­во­рив Андріян Кирилович.

- Як не спро­мо­же­тесь, Лідо, за­вес­ти в се­бе це прис­та­но­ви­ще, то при­бу­вай­те до ме­не на жни­ва й станьте на який­сь час за дог­ля­дач­ку нам на зміну, бо для вас не­ма тут ніякісінької ро­бо­ти. А після жнив ми при­че­пи­мось до земців: поїде­мо в Пол­та­ву, по­ве­зе­мо свої верс­та­ти­ки й зап­ро­си­мо на на­уку охо­чих мо­ло­диць, щоб вив­чи­ти їх ви­роб­лю­вать по­лот­на, ще й за­охо­тить їх, щоб во­ни роз­пов­сюд­жу­ва­ли це ре­мест­во по всій око­лиці й по всіх усю­дах на Ук­раїні.

- Про ме­не, Лідо, за­водь і тут вкупі з вчи­телькою та­ке прис­та­но­ви­ще, - ска­за­ла ма­ти. - В нас мо­ло­ка до­волі. Я не шко­дую й не бо­ро­ни­ти­му тобі: бра­ти­меш, скільки схо­чеш. На який­сь там місяць най­му за свої гроші дві бабі.

- А ви, Лідо Андріянівно, та­ки заїдьте до ме­не зго­дом, по­ба­чи­те, заціка­ви­тесь і нам ста­не­те на підмо­гу, - го­во­ри­ла Ма­ру­ся на розс­та­ванні. - Сподіва­юсь вас до се­бе до­ко­неч­но!

Ліда мов­ча­ла, пох­ню­пив­шись, і ле­генько зітхну­ла: во­на на­пев­но зна­ла, що упер­тий батько не пус­те її до Ма­русі ніза­що в світі, ко­ли він раз ска­зав це.

Минуло чи­ма­ло ча­су. Ліда пе­ре­ну­ди­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась, по­марніла й зблідла на ви­ду. І за­су­му­ва­ла. Ма­ру­ся аж влітку якось не­на­ро­ком за­вер­ну­ла до Гу­ко­вичів і знов зап­ро­шу­ва­ла Ліду до се­бе на який­сь час або хоч на ча­сок, щоб во­на по­ди­ви­лась на прис­та­но­ви­ще й при­ди­ви­лась до по­рядків. Ліда поп­ро­си­лась в батька, але батько грим­нув на неї сер­ди­то й не доз­во­лив їхать.