Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан (электронные книги бесплатно txt) 📗
Стрілами й дугами луків-арбалетів падали з неба в крону дерева ластівки. Частіше по одній, ніж парами. Витончені, граційні акорди високих емоцій і почуттів. Їхнім був простір поміж хмарами й дахами, вони його розкреслювали фігурами своїх дивовижних польотів. Ластівки добре розуміли художників та інших служителів муз, людей творчих. Розуміли вихор почуттів і станів, що був двигуном їхніх запаморочливих польотів, а для людей мистецтва – двигуном життя. Ластівки тільки їх і помічали на землі, тих, хто живе у хмарі, зітканій з емоцій. Ходить по землі, як маленька репліка великої планети зі своїми грозами, проваллями, океанами, небесами, вітрами і квітами.
Одна маленька й особливо вразлива ластівка розповіла про піаністку… Про людину, заплутану в перепадах власного настрою, доведену до знемоги пошуком досконалості й неможливістю її знайти. Про людину, котра ніяк не може вирватись із хмари-пастки власної планетки і подивитись на цей маленький світик збоку: на всі його таємничі мерехтіння і незагоєні рани, на талант, на музику, на знахідки і втрати, на сльози й аплодисменти. Маленька ластівка розповіла, що так багато вона бачила добрих і талановитих людей і що так часто вони засліплені й нещасливі… Іноді жорстокі, й, попри всі обдарування своєї натури, не знаходять вони єдиної віри, яка окрилила б їх для вільного і впевненого польоту понад власним маленьким світиком… Такі й подібні сюжети були ластів’їними.
Десь у ногах-стовбурі велетня копирсались приземлені запилюжені горобці. Їх були сотні й тисячі. Своєю численністю і своєю сірістю вони могли одурманити навіть орла. Горобчики вицвірінькували тисячі історій, та всі їхні розповіді були хоч і різні, але й дуже схожі водночас. У них не було затишку, як у голубиній зграї, була якась дрібність і гріховність, без-початок і без-кінець. Щойно прибулий з далекого польоту орел необачно й важко опустився на одну з нижніх гілок, щоб перевести дух, а мимоволі потрапив у горобину колотнечу. Спершу сірі грудочки підстрибували до його рівня і відбивались від орлиної аури, як сухий горох, доки один зухвалий горобець не підлетів аж надто близько і не зацвірінькав аж надто голосно. Кутиком ока птах просторів і висот помітив його, але не завдав собі клопоту через таку мізерність, він просто давав мить спокою своїм стомленим могутнім крилам.
Однак зухвалий горобець надоумив другого, тоді третього, вони увірвались шквалом в орлову самотність. Своїм горобиним белькотом дрібні птахи тривожили орла, розпитували про щось, розказували свої запилюжені історії і дуже хотіли б, щоб орел став великим горобцем і приєднався до їхньої толоки. Тоді «великий горобець» став би героєм їхніх безкінечних розповідей… І орел на хвильку піддався, розпорошився, завагався, забув на мить, що він – велетень! Але крила його вже відпочили, і він, струснувши втому і блиснувши обуреним оком, шелеснувши усіма своїми загартованими перами – перепурхнув на самий вершечок дуба. Звідти було видно і обрій, і рогач молодого місяця, а торохкотіння натовпу тануло очеретяним колисковим звуком.
Дерево гуло й стогнало, кричало і корчилось. Весь світ умістився в ньому. Мільйони голосів і життів, сотні катастроф і народжень в одній миті. Буря наступала важезним кроком. Буря захоплювала всіх – горобців і художників, орлів і гвинтиків. Вона вирівнювала всіх і змалювала. Кожен будинок, птах, дерево були піщинкою в її ревищі. Міра ваги перестала існувати. Міра творчості також. Серед хаосу, серед виру залишились тільки буря і Бог. Вони були однаково байдужі й однаково милосердні. Вони зупиняли час, перемішували народи й епохи, рятували й дарували. Вони вивихрювали до небес багатих і бідних, птахів і людей, очищували свідомості й душі, а тоді знов опускали їх на землю – ліпи, піщинко, весь цей світ знову! Кожен птах міг вибирати, ким йому бути. Один із горобців став фламінго, маленька ластівка перетворилась на летючу тропічну рибку. А дятел, стомившись за свій вік, полетів у казку, щоб стати жар-птицею і створювати диво.
На гребені хвилі
Ізабелла розсміялась. Їй було так тепло і затишно в товаристві сивочолого Археолога, так його шанобливо, з великої літери називали колеги. Старенький джип поборював сто шосту милю бразильських ґрунтових доріг.
– Нам ще півлісу попереду… – мовила задумливо молода жінка.
– А хоч би й півпланети, – безтурботне у відповідь.
– Правда, втечемо від цивілізації… – підхопила Ізабелла.
– Та вже давно втекли… – трохи із смутком.
Так вони їхали більше шести годин, проте ще досі не набридли одне одному. Експедиція виявилась повною несподіванок, але всі були задоволені, бо знаходили те, що шукали. Археологія наука така – одного дня перед тобою розчахнеться цілий світ, а в інших – рутина і сірість. Ситуація потребувала постійних змін, несподівано склалось так, що керівник експедиції вирушив зранку в дорогу до одного віддаленого містечка вдвох з Ізабеллою. Він радів, бо бачив у цій веселій аспірантці власну десь загублену молодість… Ще вони були зв’язані тільки простотою і затишністю у спілкуванні.
Так-таки і незв’язані нічим іншим? Була ще спільна робота, ця довгождана експедиція, яку так вимріювали довгими зимовими вечорами. Чомусь цих двох, таких різних за віком, непоборно тягнуло одне до одного. І не те, щоб раніше такого не траплялось. «Невідповідними» романами були списані томи, половина світової літератури. То було більшим, ніж альянс спільних інтересів. Це був не той роман, що виникає з випадкової сутички, коли двоє опиняються в одному місці в той самий час, день за днем. Це не був курортний роман.
Кожен із них, незважаючи на всю неможливість цього, коли опинявся поруч – переживав дивне непояснюване піднесення. Якесь натхнення любити самих себе з більшою гармонією й розумінням. Піднесення, що розворушувало їхнє захоплення таємницями світу. «Some things lead to realms beyond words…» (Дещо веде нас до реалій поза словами…) – мудрі слова, мудрої людини.
Тропічні хащі навкруги, піщана вузька дорога, вихор пилюки з-під коліс і кілька пляшок пива на задньому сидінні – атмосфера безтурботна. Відпустити себе і свою фантазію в сонячні, щасливі моменти.
– Нас мчить щасливий випадок по країні диких мрій, і голос сам не свій? Ой, не буде з мене поета…
– Нічого, сонечко, будь вільною, вигадуй усе, що спаде на думку. Це мені – бальзам на старечі рани. А щодо поезії – «я застарий, щоб просто гратись, замолодий, щоб жити без бажань…»
– Доведеться засісти за німецьку літературу ще раз, бо ви цитуєте Гете, а я ніяковію…
Ліс навколо хижів первозданністю, хоч іноді проглядали з хащі очеретяні хатки і клаптики відвойованого у джунглів зеленого поля. Та ось джип викотився із заростей у сонячний простір і покотив попід прямовисною скелею. Раптом налетіла тропічна злива, але безтурботний настрій лишився. Лобове скло стало схожим на спітніле чоло мандрівника. Археолог майстерно кермував крізь багнюку й дощову завісу.
– Сині гори і провалля інтелекту…
Дощ припинився так само раптово, як і почався. На обрії й справді засяяли сині гори понад смарагдом лісу. Далеко в долині з’явилось містечко, до якого їхали, щоб розшукати щоденники одного антрополога.
– А ти вигадуй далі, сонечко, свої фантастичні історії.
– Ну то хай буде так:
…наш шлях, притрушений пилом древніх народів, веде нас, як струна до бою. Як руки храмів, простяглись до неба наші руки – це дерева. Наш ліс, наш сад здіймає крила і мчить до неба Синій Птах.
Цей ліс – це Птах, і серце в його кулястих грудях – це ми. Нас звів неспокій ненадовго, на час одного потемніння в очах у Птаха. Тоді, засліплений любов’ю, той Птах забуде своє серце, заплющить очі, похитнеться, і нам дозволить глянути собі у вічі, ніби ми – не ми, а вільні в щасті люди…
Усі звірі битимуть нам браво, а сонце заспіває гімн. Та Птах нам дав лише три лічені хвилини для того, щоб сказати правду собі і світові і ось – він повертається до своєї величі, вмикає розум і в шаленій люті на свій сон клює залізним дзьобом власні груди.
