Темна вода - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
П’ята двадцять. П’ята двадцять п’ять. П’ята...
Ось воно!
З боку затону почувся плескіт. Чути його було явно — до того тишу та спокій темної води не порушували сторонні звуки. Чоловіки обережно виповзли зі свого вкриття, аби краще бачити невеличкий пологий шматок берега, запримічений Мельником як найбільш зручне місце, єдине зручне для заходу в воду.
Тому, власне, тайник обладнано на такий пристойній відстані звідси. Наткнутися на нього тут дуже просто. Мельник навіть підозрював, що перший рибалка, який став жертвою примари, наткнувся на сховок саме неподалік від цього місця. Звідси найкраще спускати човна на воду, і випадково знайти щось, приховане поруч, було досить легко.
Плескіт повторився. Тепер ані Мельник, ані Скрипник не сумнівалися — в темній воді плаває щось велике.
Вони напружили очі. Сонце світило все впевненіше, зі свого пункту спостереження вони прекрасно бачили, як поверхня води в кількох метрах від берега почала пузиритися і булькотіти.
А потім просто в них на очах з води та з туману почало підніматися щось чорне. Спочатку виринула голова — без обличчя! Потім показалися плечі, далі — тулуб, нарешті примара стала в воду по пояс, просто біля самого берега.
Тепер вони ясно бачили чоловіка у чорному облягаючому водолазному костюмі та масці, забраний склом. Від рота тягнувся шланг трубки, який з’єднувався з балонами аквалангів.
Це їх кілька днів тому Мельник у тумані з нетверезих очей прийняв за величезні плавці гігантської потойбічної чудо-рибини.
Він поклав руку на плече Скрипнику. Це був сигнал виходити з засідки. Вони випросталися синхронно, Олексій відразу взяв помповика напереваги, пересмикнув затвор.
— Давай, давай, вилазь! Лапи перед собою, тварюко!
Водолаз вкляк від несподіванки. Скрипник повів стволом рушниці вгору і, не чекаючи, поки аквалангіст вийде сам, ступив кілька кроків до нього. Мельник лишився на місці.
Він надто пізно відчув рух за спиною, тому не встиг повернутися — хтось спритний на важкий накинувся на нього ззаду, міцно стиснувши руками-лещатими шию. Скрипник рвучко повернувся. Скориставшись цим, водолаз зі свого місця шубовснув у воду спиною вперед і зник, лиш кола пішли по поверхні.
Мельник упав на коліна і різко нахилився вперед, кидаючи напасника через себе. Прийом удався — супротивник послабив хватку, Віталій спритно вивернувся, розвернувся обличчям до ворога і вони, зчепившись, покотилися по траві.
Скрипник, повернувшись до затону і наставивши дуло рушниці на воду, стрельнув у неї один раз. Потім другий, потім — знову і знову. На п’ятому пострілі над поверхнею показався втікач— водолаз. Він тримався обома руками за голову в тих місцях, де під костюмом ховалися вуха, трясся і щось вигукував. Дославши в ствола ще один патрон, Скрипник голосно крикнув:
— Вилазь, вилазь! Тетеря глуха! Я не промахнуся, почув мене!
Трусячи головою, аквалангіст поплив до берега, підгрібаючи однією рукою. Іншу далі тримав на вусі — видно, таки добряче оглушило. Оцінивши його стан і зрозумівши — нікуди не дінеться, Скрипник поспішив на допомогу Мельнику.
А Віталій, опинившись під супротивником і відчувши його фізичну силу, пустив у хід зуби, стиснувши їх на нижній губі ворога — той буквально торкався його обличчя своїм. Лісову тишу порушив принизливий крик, хватка знову ослабла, і Віталій без особливих зусиль скинув ворога із себе.
— Наручники! — закричав він, спльовуючи солону кров із чужої прокушеної губи.
Скрипник витягнув із кишені заготовлену пару кайданок. Перевернувши свого напасника на живіт і придавивши коліном хребет, Мельник звичним жестом заломив йому руку за спину і застебнув браслети на обох зап’ястях.
Тим часом оглушений аквалангіст вибрався на берег і, далі тримаючись за вуха, опустився на коліна. Підвівшись, Мельник підбіг до нього, на ходу беручи в Скрипника другу пару наручників, і перш, ніж закувати руки і цьому, скинув з нього водолазну маску.
— Знайомся, куме, — важко дихаючи, промовив він. — Це — Михайло Моруга. А он там, — кивок за спину, — такий собі Микола Чабан. Хтось із них убив п’ятьох чоловік тут, на Тихому Затоні. А може, вони робили це по черзі.
— Закрий рота, — прохрипів Чабан, крутячись на траві вужем. — Досить уже, ти самий сильний! Відпускай нас і поговоримо!
— А як же, мужики! Звичайно, поговоримо, — погодився Мельник. — Тільки відпустити вас поки що не вийде. То як, Мишко? — легенько штовхнув він у плече Моругу. — Є там німецький літак із золотом чи дуже глибоко в мул засмоктало?
— Пішов ти..., — видихнув Моруга.
— Ми, Мишко, разом підемо. Всі. І якщо самі все не розкажете, будьте спокійні: ніхто не знає, що ми сюди приїхали. Зате вас із цієї бездонної затоки точно ніколи не виловлять.
— Нічого ти не зробив, — вигукнув Чабан.
— Хто тобі це сказав, потворо? — повернувся до нього Мельник усім корпусом. — Ми з Сашком не любимо, коли просто так топлять у воді людей і протикають їхні трупи ножами. Я дуже злий, і це — серйозно. Тому краще давайте, аби в нас розмова вийшла...
Була половина дев’ятої ранку, коли Мельник відчинив двері своєї квартири. Попри його передчуття, Ольга тихо і спокійно спала. Підійшовши до дивна, він нахилився і поторсав її за плече.
— Ну? — сонно запитала вона, не розтуляючи очей.
— Підйом. На нас чекають великі справи.
— Які? — очі її нарешті розплющилися, подивилися на Віталія знизу вгору. — О, ти вже одягнений. І знову брудний. Де ти вічно лазиш?
— Я для цього тебе й розбудив, аби пояснити. Збирайся, збирайся. На нас дехто чекає.
— Ти такий втаємничений...
— Це ще не всі таємниці на сьогоднішній ранок. Збирайся, кажу. Справи серйозні.
За двадцять хвилин здивована Ольга, вдягнена в джинси та футболку, але без косметики, яку не встигла накласти, сідала в машину до Олексія Скрипника.
Уже в салоні вона здивувалася ще більше.
25. Примари Тихого Затону (продовження)
— Якого чорта, Мельник?
Зайшовши до кабінету, звідки все почалося два тижні тому, Віталій буквально вколовся об погляд, яким його зустрів Заруба.
— Чортів не буває, — спокійно відповів Віталій. — Хоча ви не так уже й давно намагалися переконати мене в зворотному.
— Я питаю — ви дзвоните мені з самого ранку і навіть не просите, а вимагаєте про негайну зустріч для того, аби дурнувато посміхатися і говорити загадками?
— Навпаки, щоб заспокоїти вас — загадок уже нема.
Тим часом до кабінету зайшли Скрипник і Ольга. Від Мельника не сховався короткий погляд, яким Заруба буквально обпік білявку — вона навіть сахнулася і, не чекаючи дозволу, присіла в куточку обтягнутого шкірою дивана.
— А це що означає? Вам не здається, Віталію...
— Не здається, — перебив його Мельник. — Знайомтеся — майор Скрипник, відповідальний працівник обласного міліцейського управління. Олексію Вікторовичу, покажіть, будь ласка, Павлу Павловичу ваше службове посвідчення.
Заруба мазнув по „корочці” поглядом і знову переключив увагу на Віталія.
— Припустімо. Для чого він тут?
— Я — приватна особа. Зараз склалася така ситуація, коли присутність офіційного представника закону, причому — не рядового опера, а керівника, нехай і середньої ланки, нам знадобиться. Молоду красиву жінку звуть Ольга. Поки що цього досить.
— Слухайте, Мельник, мені не подобається ані манера вашої поведінки, ані ваш тон. Так поводять себе п’яні.
— Тверезий, як скло. Можете потім відправити мене на експертизу. Ви ж у змозі організувати будь-яку складну експертизу?
— Я викликаю охорону, — Заруба потягнувся рукою під стіл, до вмонтованого дзвінка.
— Ага, і ваші сек’юріті з приватної охоронної фірми дозволять собі витягти звідси за шкірку майора міліції, який знаходиться при виконанні службових обов’язків?
— Ви тут на службі? — виплюнув запитання Заруба.
— У мене почався робочий день, — Скрипник обмежився цією відповіддю.
