Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Повечерявши маленькою антилопою, яку вполювали дорогою, вони зупинилися недалеко од річки. Вибрали густий кущ, залізли у нього, наперед пересвідчившись, чи немає там зміїв, і, притулившись один до одного, відразу ж заснули.
А-ку прокинувся од того, що його мов би штовхнув хто в груди. Подумав, що то Йо-га, але товариш міцно спав. Тоді А-ку звівся, виставив з куща голову, сторожко оглянувся.
І майже одразу побачив вогонь.
Вогонь горів унизу, біля річки. Світлий язичок зблимував у темряві, він то виростав, то осідав, і було в ньому щось незвичне й тривожне — плем’я А-ку ніколи не палило вогонь поза печерою: вночі видно далеко-далеко, й лихе око може одразу його помітити.
Отже, це багаття розклали не мисливці його племені. Якісь невідомі, які не побоялися, що їх помітять. І це вселяло найбільшу тривогу.
Й А-ку, повагавшись, вирішив еходити до того вогню. Підкрастися й роздивитись, хто його палить.
Оглянувся на Йо-га: той міцно спав. Й А-ку пішов сам.
Трохи згодом уже жалкував, що не розбудив товариша: А-ку йшов і йшов, а вогонь не наближався, він мов одсувався все далі й далі.
А-ку спустився у видолинок, перейшов заболочену низину, видерся на сухий косогір. І аж звідси чітко побачив вогонь.
Багаття горіло над водою, на піщаній косі. Сухо потріскуючи, звивалися вогняні язики. Вони танцювали на місці, переплітаючись ясними, прозорими тілами, відбивалися в чорній воді. Пісок довкола здававсь аж червоним, на ньому непорушно чорніли тіла. Тих, що спали, було дуже багато, А-ку не зумів би їх і порахувати, вони густо лежали, тулячись один до одного, і кожен обіймав якщо не бойову палицю, то списа, — А-ку відразу зрозумів, що перед ним мисливці чужого племені, які вдерлися в їхню долину.
Кров бухнула йому в голову, серце наповнилось гнівом. Хотів уже вдарити себе кулаками в груди, вигукнути, що долина належить мисливцям його племені, але вчасно втримався: чужинців було багато. Дуже багато.
Повагавшись, А-ку опустився на землю й поповз. Повз безшумно і швидко, наче змія, все ближче й ближче до вогню: хотів як слід роздивитися чужинців. Зупинився лишень тоді, коли добрався до освітленого кола: міг би рукою дістати крайнього мисливця, який солодко спав.
В ніс йому вдарив чужий і бридкий запах — А-ку аж поморщився. Повільно звів голову, подивився в бік багаття.
По той бік вогню сиділа людина.
Могутній тулуб, волохаті руки з короткими дужими пальцями. Плескате обличчя з широкими ніздрями, важке надбрів’я над глибоко втопленими очима, велика щелепа над товстою короткою шиєю. Величезна бойова палиця, притулена до коліна. Дикою нещадною силою віяло від незнайомця, що сидів, втупившись поглядом у вогонь.
А-ку вже збирався одповзти назад, але тут налетів вітер. Він повіяв А-ку прямо в спину, помчав на багаття, вогняні язики хилитнулися, лизнули мисливця, і той враз стрепенувся. Скочив на ноги, став вдивлятися в бік А-ку, щосили принюхуючись. І А-ку, відчуваючи, що його от-от викриють, схопився на ноги й щодуху помчав у темряву.
В спину йому одразу ж ударив вигук. А-ку побіг ще швидше, він майже летів над землею, а позаду вже вибухнув лемент, затупотіло багато ніг.
Почалася погоня. Чужинці були мисливцями, дичиною — А-ку.
Ще ніколи не біг так А-ку. Ноги його ледь торкалися землі, повітря свистіло у вухах, серце гупало, лунко і дужо. Ось він скотився у видолинок — зачавкотіла під ногами мокра земля, ось винісся на косогір, он уже й кущ, у якому він спав: темніє на освітленій місяцем рівнині. І Йо-га вже стоїть біля куща — чорна напружена постать з бойовою палицею в руці. А-ку вигукнув, попереджаючи товариша, а позаду залунало люте виття.
Добігши до куща, А-ку на мить зупинився, оглянувсь: чужі мисливці вже наздоганяли. Темні постаті з палицями й списами густо мелькали на рівнині, вони на бігу шикувалися у велике півколо, як ото роблять мисливці, женучи дичину, щоб відрізати їй дорогу до втечі, вони аж завивали од збудження, а од їхнього тупоту аж двигтіла земля.
І товариші, вже удвох, побігли щодуху вперед.
А-ку і Йо-га бігли, як антилопи, їх могли обігнати хіба що собаки. Але в дичини, за якою полюють, ноги слабнуть не стільки од втоми, скільки од страху: вони обоє згодом стали бігти все повільніше. Піт заливав їм очі, в горлі пекло і хрипіло, в грудях бракувало повітря. Задихаючись, вони добігли до найближчого дерева, пірнули в тінь. Привалилися до стовбура спинами, і ноги в обох аж підгиналися, а в груди мов хто молотив кулаками.
А погоня наближалася, невмолимо й грізно: уже чутно було важке сопіння мисливців. І А-ку зрозумів, що їм не втекти. Він випростався, щосили ударив себе кулаком у груди, гнів одразу ж заклекотів йому в горлі.
— А-ку не боїться нікого! — вигукнув він, потрясаючи палицею.
Мисливці завили ще дужче — вони були вже поруч: чорні дужі тіла, повні нещадної сили.
— А-ку розтрощить вам черепи! — закричав щосили А-ку і кинувся на найближчого ворога.
Сутичка була короткою й лютою. А-ку встиг ударити лише раз, як його збили з ніг, повалили на землю, стали в’язати ліанами. А-ку дряпався й кусався, видираючись, але що він міг вдіяти проти багатьох дужих рук? І він із зв’язаними руками й ногами, згодом завмер.
Зв’язаний був і Йо-га.
Мисливці, про щось порадившись, повернули одразу ж назад. Руки Йо-га і А-ку були прив’язані до ніг, і чужинці, продівши їм поза спинами дрюки, підняли обох і понесли.
Вони швидко йшли, майже бігли, тіла бранців гойдалися на дрюках, й А-ку було дуже боляче. Тонкі ліани врізалися в руки й ноги, м’язи в плечах аж розривалися, а від того, що земля увесь час гойдалася перед очима, його стало канудити. Та він не проронив жодного звуку.
Мовчав і Йо-га.
Коло багаття чужинці жбурнули бранців на пісок. Хтось підкинув хмизу, і вогонь, який уже був задрімав, посичав-посичав невдоволено і заходився коло їжі. Ясне коло розтікалося по косі, висвітлюючи кремезні низькорослі постаті з довгими, аж за коліна руками й кривими ногами, двох бранців, які, зв’язані, лежали один коло одного. Чужинці підтягнули їх поближче до вогню, стали роздивлятися, про щось перегукуючись та кривляючись. Обмацували юнаків і обнюхували, як ото роблять з дичиною перед тим, як її з’їсти.
Вхопили потім Йо-га, підняли до багаття.
— Йо-га не боїться нічого, — встиг пробурмотіти Йо-га. — Йо-га дужий і сміливий. — Весь вид його був у крові: йому таки добре дісталося в сутичці.
Біля вогню чужинці так густо обступили Йо-га, що А-ку вже не було видно товариша. Побачив лише, як один із мисливців замахнувся палицею, почув болісний стогін Йога — зрозумів, що того вбивають. А-ку шарпонувся щосили, щоб кинутись на допомогу товаришеві, і знову застиг, безпорадний.
За якийсь час все було скінчено: чужинці вже сиділи довкола багаття і в кожного був шматок свіжого м’яса. Вони його чомусь не стали їсти одразу, а клали на вугілля, мов хотіли спершу нагодувати вогонь. Й А-ку знов аж заканудило, коли він побачив, як чужинці жадібно ковтають підгорілі шматки.
З’ївши Йо-га, чужинці звелися й підійшли до А-ку. А-ку подумав, що його зараз уб’ють, але не відчув страху: страх виснув над ним, коли він утікав, тепер же ним володіла тупа байдужість істоти, яка скоряється неминучому.
— А-ку нічого не боїться, — пробурмотів він, дивлячись на своїх ворогів.
Вони ж чомусь не поспішали його вбивати. Посперечавшись поміж собою, одтягнули А-ку подалі од вогнища, стали вмощуватись спати. Всі одразу ж і поснули, не спав лише один: він сидів по той бік багаття, навпроти А-ку, й пильнував, щоб вогонь не лишався без їжі. Та ось і його став морити сон: все частіше й частіше важка голова опускалася на груди, а руки безвольно повиснули вздовж тулуба. І тоді вогонь, доївши останні стеблини, теж починав дрімати: ледь-ледь витикався гостренькими язичками з купи розжареного вугілля.
Не спав один А-ку: руки й ноги боліли все дужче. Лежав уже за світлим колом, що стиснулося довкола багаття. Покірно чекав, поки чужинці, проснувшись, з’їдять його, як з’їли Йо-га.
