Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Чай допила, можна і на вулицю. Гаряча рідина мене відігріла та повернула до життя. Вирішую ще раз пройтися міжряддям. Несподівано відчуваю на своїй спині сполоханий погляд. То не з тих, що вивчають тебе чи просто дивляться пропікаючи. Геть інше відчуття. Роззираюся і… Зустрічаюся очима зі старою знайомою. Маленька дівчинка Майя, закутана в той самий червоний шалик, уважно спостерігає. Мертва дівчинка Майя.
Жену від себе останню думку. Мені ще ніколи не доводилося мати справи з привидами. Але чи привид вона? Чи можуть забуті випадково чи спеціально на землі душі невинних дітей бути привидами? Це геть інше.
Геть інше? Добре-добре, я з цим розберуся згодом.
А зараз мої ноги самі мене ведуть до Майї.
Дівча якусь мить розгублено стоїть, вдивляючись у мене. Тоді раптом кидається мені на шию:
— Ланко, пливіт! Я не хотіла. Вілунька сказала, що так веліла наша нова мама. Я не хотіла.
Сльози дощем заливають маленьке худеньке личко. Я не знаю чи можуть покійники плакати, але Майя здавалася мені абсолютно нормальною переляканою маленькою дівчинкою, яка щойно зробила якусь шкоду і дуже-дуже жалкує. Попробувала її руки. Холодні, наче лід. «А які можуть бути руки у привида?» — пролетіла головою думка. Мала захлюпала ще дужче. Я дістала з кишені пальто носовичок. Звичайний, не паперовий. Не люблю паперових, вони мене своїм шелестінням доводять до сказу. Починаю витирати сльози, а то на морозі неважко й на бурульку перетворитися. Але личко гаряче і сльози справжні, теплі. Беру Майю в оберемок і тягну в кафе, з якого щойно вийшла. Поки ні про що не розпитую — для чого, малій і так нелегко, захоче — сама розповість.
Замовляю гарячого чаю, виймаю з кишені пальто апельсинку. Чищу її, ділю на декілька шматочків і кладу перед малою. Колір та запах помаранчі діє заспокійливо, особливо на дітей. На собі перевірено. Малою мама таким от чином заспокоювала мене, коли мені ввижалися речі, які пояснити здоровим глуздом несила. Мамі навіть радили закрити мене у психлікарні чи віддати в спецшколу. Вона лишень відмахувалася від порад, говорячи про багату дитячу уяву, а з часом я зрозуміла, що не про все, що можу бачити чи відчувати, варто розповідати навіть найріднішим. Але сни… Ті мої барвисті сни… Ти себе у них не контролюєш. Майже правда, бо зараз я й цього навчилася. От тоді мамин чай і запах помаранчі діяв фантастично заспокійливо.
— Їж, — киваю малій на помаранч, — і чай пий, а то застудишся.
Господи, що я верзу? Невже той, хто вже мертвий, може застудитися? Майя продовжує схлипувати, але від помаранчі не відмовляється. Роздивляюся її уважніше і, якби не течка Інни та ті матеріали, які вона нарила, то ніколи в житті не повірила б, що переді мною лишень дурне залякане потерча.
Майя починає говорити:
— Я-я, той… Я хочу додому. Відведеш мене, Ланко, добле? Я дологу знаю, але сама йти не хочу, боюся. Я ж маленька і можу боятися, плавда?
Киваю ствердно головою. Авжеж, можеш. Навіть дорослі можуть боятися. Сльози з очей уже не течуть, однак Майя ще час від часу шморгає носом.
— Я тебе відведу. Ти тільки зігрійся. І я тебе відведу до Вірки чи до мами.
— Ні. Мами немає. Але є Вілка і хатинка, де нас ждуть.
— Що? Хатинка, де ждуть? — запитую автоматично. Пригадую свій сон і всередині все холоне. Мала запихає до рота шматок апельсинки. Сік помаранчі тече підборіддям і вона витирається рукавом, як то роблять всі діти її віку, ігноруючи хустинку, котру жмакає у руці.
— Ага, нас. Мене і моїх блатиків та сестличок.
Їх багато?
— Вас багато?
Майя наче не чує мого запитання.
— Там тепло і там нас люблять. Вілунька каже, що якщо ми будемо чемними, то у нас будуть і мама, і тато. І то Вілунька поплосила це злобити. То гла така.
Так і сказала. На мить здалося, що Майя знову заплаче. Переді мною жива дівчинка з плоті та крові, котра мало нагадує привида. Он барменша їй щиро посміхається, підморгує навіть. А папка Інни? Злий жарт?
Стоп. Чому ж мій внутрішній голос параноїчки, як любить казати Тетяся, мене сюди привів? А з чого ти, дурепочко, взяла, що маєш допомагати неживій Майї, може, саме цій малій, такій схожій на покійницю з Інчиної течки з таким самим ім’ям, мусиш допомогти? Хіба мало дівчаток з таким йменнячком. Але зовнішня схожість! Заплуталася. Я відведу її до тої хатки, на курячих чи не курячих, ніжках і мусять там бути дорослі, які мені все пояснять.
Майя доїдає апельсинку, допиває чай. Я її розважаю якимись пустими балачками про те, що всі ми робимо вчинки, які не завжди є хорошими, але важливо зрозуміти, що ми вчинили неправильно і тоді… Що тоді — не встигла договорити, бо Майя різко обриває мене:
— А якшо я вбила?
Ошелешено дивлюся на малу. Кого вона вбила, коли?
Мала не спускає з мене очей.
— З чого ти взяла, що ти… той?
Майя дивиться серйозно і в очі:
— Ми глали лова і я мала її наздогнати. І я наздогнала, а вона посковзнулася і впала.
Мені це вже набридло:
— Ну і що з цього. Мало хто падає. Через це ж не помирають, — пригадую недавно почуту історію про сина директора ринку. Боже мій, от вже ж співпадіння. Беру себе в руки: — Вона просто впала, а ти перелякалася і втекла.
Майя перестала шморгати носом і навіть просвітліла на личку.
— Ти бачила, як вона лежала та не ворушилася, коли ти її випадково штовхнула?
Майя заперечливо хитає головою.
— Тоді з чого ти, сонечко, взяла, що вона мертва? Давай ліпше я відведу тебе додому.
Майя вже веселіше гойдає головою.
Пілікає мій мобільний. Витягую його з кишені. Есемеска від Тетясі: «Як справи? Телефонуватиму о восьмій, постарайся бути на зв’язку. Не як завжди. Чула?» Набрид той контроль. Глипаю на годинник — «16:16». Беру малу за руку:
— Показуй дорогу, мала. Сутеніє. Доведу тебе додому.
Майя майже весело бере мене за руку. І ми виходимо на вулицю, на засніжену та холодну. З неба сипле дрібний сніг, сутінки падають на місто. Сутінки, які я ненавиджу. Жінка, що з протилежного боку ринку на вулиці торгує гарячими напоями (кава-чай) та пиріжками, посміхається нам, як старим знайомим. Це вона минулого разу відпоювала Майю чаєм.
— От і мої старі знайомі, лисички-сестрички! Пиріжки будете? У мене є особливі, сонячні! — вона весело підморгує Майї. Мала весело плескає у долоні:
— Хочу-хочу сонячних пиліжків. Можна, Ланко?
Звісно, можна. Беру два. Майя відразу починає їсти. Я розплачуюся, сумно посміхаючись продавчині, привітній, ще молодій жінці. Вона говорить безупинно про те, що їй так приємно бачити, коли старші сестри так дбають про менших, що у неї самої дві донечки, але вони так часто між собою сваряться, може, тому, що майже однолітки, тільки рік різниці. Майя мовчки жує. З’їдає і перший, і другий пиріжок. Вже коли прощаємося з продавчинею та йдемо, Майя сумно говорить:
— Такі, як у мами, з пельсинками. Уселедині сонечко.
— Сонечка для сонечка, — чомусь промовляю вголос.
Виходимо за місто. Пустир, майже такий самий чи, може, навіть той самий, що у моєму сні. Не здивуюся, якщо метрів за двадцять наткнуся на знайомий паркан. Зупиняємося на пішохідному переході. Майя показує на той бік вулиці.
— Там мої сестлички та блатики.
Пильно вдивляюся перед собою у сутінки. Там і справді обриси будинку. Десь за пустирем посміхаються світлом вікна.
Майя шарпає мене за руку:
— Пішли вже.
Я несподівано слизькаюся і ледве не падаю. Майя усміхається:
— Ти, Лусланко, як та тьотя на даху?
— На якому даху, яка тьотя? — говорю на автоматі. Будиночок за пустирем забирає всю увагу.
— Ну тьотя, та шо впала вниз, коли ми лова глали. Вона впала з даху і мене налякала!
Я нічого не розумію:
— Вона впала з даху? А скільки поверхів має будинок?
— Я вмію лахувати до п’яти, — хвалиться Майя. — Там п’ять.
Мої ноги стають ватяними. Як це на даху? Тобто п’ять поверхів.
Далі все відбувається наче в уповільненому кіно. На тому боці вулиці нізвідки з’являється маленька дитяча фігурка. Майя радісно махає їй:
