У вогні - Коллінз Сюзанна (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
Ми трохи посиділи мовчки, а потім я випалила те, що не давало спокою нам обом:
— Піто, як ми збираємося вбивати всіх оцих людей?
— Не знаю.
Він поклав голову на наші сплетені руки.
— Я не хочу нікого з них за союзника. Навіщо Геймітч примусив нас познайомитися з ними ближче? — промовила я. — Цього разу все буде набагато складніше. Якщо не рахувати Рути... Не думаю, що в мене піднялася б на неї рука. Вона була так схожа на Прим!
Піта звів на мене очі, замислено наморщивши чоло.
— Її смерть була найстрашнішою, еге ж?
— Красивих смертей не буває, — відповіла я, згадуючи про Глорію та Катона.
Піту покликали, а я залишилася чекати на самоті. Минуло п’ятнадцять хвилин. Потім півгодини. Коли мене нарешті покликами, минуло щонайменше сорок хвилин.
Коли я увійшла, то відчула різкий запах миючого засобу і помітила, що один із гімнастичних матів пересунули в центр спортзалу. Атмосфера вельми відрізнялася від минулорічної, коли продюсери були напівп’яні й захоплені тільки делікатесами з бенкетного столу. Сьогодні вони перешіптувались і здавалися трохи роздратованими. Що Піта утнув? Це він їх засмутив?
Я відчула гострий напад хвилювання. Це не добре. Я не хотіла, щоб Піта ставав мішенню для гніву продюсерів. Це моя роль. Прийняти вогонь на себе. Але яким чином він їх засмутив? Хочу взяти собі на озброєння його метод. Зірвати захисну машкару з цих самовдоволених чваньків, які використовують свої мізки тільки для того, щоб вигадати найцікавіший спосіб нас убити. Примусити продюсерів зрозуміти, що вони такі ж вразливі перед жорстокістю Капітолія, як і ми.
«Ви хоч уявляєте, як я вас ненавиджу? — думала я. — За те, що марнуєте свої таланти на Іграх?»
Я спробувала впіймати погляд Плутарха Гевенсбі, але, мабуть, він навмисне ігнорував мене, як робив протягом усього тренувального періоду. Я згадала, як він запросив мене на танок на вечірці в Капітолії та з яким задоволенням показав переспівницю на своєму годиннику. Але в Тренувальному центрі не було місця для його привітності. Та й звідки їй узятися, коли я — звичайний трибут, а він — старший продюсер? Такий могутній, такий далекий, такий неприступний...
І раптом я зрозуміла, що показуватиму. Після цього Пітина вистава здаватиметься дитячими забавками. Я попрямувала до зони, де навчали в’язати вузли, та взяла довгу мотузку. І почала її закручувати. Це було важко, оскільки я ніколи не зав’язувала цього вузла власноруч, а тільки бачила, як це роблять спритні пальці Фінея, а вони в нього занадто меткі. Але за десять хвилин у мене вийшов чудовий зашморг. Я витягла в центр зали один із манекенів, призначених для стрільби, і підвісила за шию на перекладині для підтягувань. Ще було б непогано зв’язати йому руки за спиною, але я побоювалася, що не вкладусь у відведений час. Потім я побігла на камуфляжну зону, де інші трибути, безсумнівно морфліністи, наробили страшенного безладу. Але все одно мені вдалося знайти відерце з кривавочервоним ягідним соком, який годиться мені якнайкраще. Тканина на опудалі була тілесного кольору, тому вона стала чудовим полотном для мого шедевру. Я швидко пальцем написала на грудях манекена два слова, до часу затуляючи їх власним тілом. Потім я відступила на крок назад і швидко глянула на продюсерів, щоб побачити їхні обличчя, коли вони прочитають ім’я на опудалі.
СЕНЕКА КРЕЙН.
РОЗДІЛ 8
Моя витівка приголомшила продюсерів. Хтось навіть тихо скрикнув. Хтось випустив із рук бокал з вином, і він із дзенькотом розлетівся на друзки. Ще двоє, здавалося, зараз просто знепритомніють. Я однозначно вразила всіх.
Отеперечки я привернула увагу Плутарха Гевенсбі. Він пильно дивився на мене, а крізь його пальці сочився сік персика, що його він розчавив просто у руці. Нарешті Плутарх прочистив горло та промовив:
— Ви вільні, міс Евердін.
Я шанобливо вклонилась і розвернулася, щоб іти, але останньої миті не змогла здолати бажання пожбурити відерце з ягідним соком через плече. Не обертаючись, я почула, як уміст відерця заляпав манекен і на підлогу гримнуло ще кілька бокалів із вином. Переді мною вже відчинилися двері ліфта, а ніхто з продюсерів так і не поворухнувся.
«Ото я їх здивувала», — подумалось мені. Витівка була необачною та небезпечною, і, без сумніву, мені доведеться дорого, дуже дорого за неї заплатити. Але в ту мить я перебувала в такому піднесеному гуморі, що мені було байдуже — я просто дозволила собі насолоджуватися цим станом.
Я хотіла негайно розшукати Геймітча й розповісти йому про свій виступ, але його ніде не було. Мабуть, усі вже готуються до вечері, тож я вирішила прийняти душ, оскільки руки і досі були брудні від соку. Ставши під воду, я знову згадала свою витівку. Чи мудро я вчинила?
Зараз я маю повсякчас відповідати на єдине запитання: «Чи допоможе це зберегти Піті життя?» Моя сьогоднішня витівка, може, й не допоможе. Показові виступи засекречені, отже зараз немає сенсу мене карати, адже ніхто не знатиме, чим я завинила. Власне, минулого року за свою зухвалість я була, навпаки, винагороджена. Але цього року все по-іншому. Якщо продюсери розлютяться на мене й вирішать покарати на арені, під гарячу руку може потрапити Піта. Либонь, я діяла занадто імпульсивно. Але все одно... не можу сказати, що я про це жалкую.
Коли ми всі зібрались на вечерю, я помітила, що руки Піти і досі в різнобарвних плямах від фарби, хоча волосся в нього мокре: він нещодавно купався. Мабуть, зрештою він вирішив знову показати себе в камуфляжі. Коли подали суп, Геймітч одразу ж перейшов до справи:
— Отже, як минули показові виступи?
Ми з Пітою обмінялись поглядами. Чомусь мені не дуже хотілося розповідати про те, що сталося. В атмосфері спокою, що царював у кімнаті, моя витівка здавалася занадто екстремальною.
— Ти перший, — звернулась я до Піти. — Ти їм щось таки показав. Я чекала своєї черги сорок хвилин.
— Ну, я... Я продемонстрував навички камуфляжу, як ти і порадила, Катніс... — Піта завагався. — Ну, не зовсім камуфляжу. Але я скористався фарбами.
— Для чого? — спитала Порція.
Я згадала, якими збентеженими були продюсери, коли я увійшла в спортзал. Запах миючих засобів. Мат, яким затулили пляму в центрі зали. Невже під ним сховали щось, чого не змогли відмити?
— Ти щось намалював, так? Картину.
— Ти її бачила? — спитав Піта.
— Ні. Її сховали дуже старанно, — промовила я.
— Ну, це стандартна процедура. Трибутам не дозволяється бачити виступи інших, — безтурботно пояснила Еффі. — То що ти намалював, Піто? — поцікавилася вона. — Це був портрет Катніс?
— Еффі, чого б це він малював мій портрет? — роздратовано спитала я в неї.
— Щоб показати, що він зробить усе, аби тебе захистити. До речі, всі в Капітолії саме цього й очікують. Хіба він не зголосився добровольцем замість Геймітча, щоб бути з тобою поряд? — пояснила Еффі, ніби то була найочевидніша річ на світі.
— Взагалі-то я намалював Руту, — промовив Піта. — Пам’ятаєте, як Катніс уквітчала її тіло?
Повисла довга пауза — всі перетравлювали почуте.
— І що ти хотів цим довести? — стримано спитав Геймітч.
— Я не впевнений. Але в ту мить мені хотілося, щоб вони відчули свою відповідальність, — пояснив Піта. — Відповідальність за вбивство маленької дівчинки.
— Це жахливо, — промовила Еффі, наче готова розплакатися. — Так думати... заборонено, Піто. Абсолютно. Вам із Катніс від того тільки гірше буде.
— В цьому я змушений погодитися з Еффі, — сказав Геймітч.
Ні Порція, ці Цинна не зронили ні слова, але обличчя їхні були дуже серйозні. Звісно, всі вони мали рацію. Але попри те, що й мене ситуація дуже непокоїла, я була приємно вражена вчинком Піти.
— Думаю, зараз не найкращий момент розповідати вам про те, як я повісила манекен, підписавши його іменем Сенеки Крейна, — мовила я.
Моя репліка справила бажане враження. Хвилька недовірливого мовчання — і на мене, як тонна цегли, звалилась одностайна огуда.
