Робінзон Крузо - Дефо Даниэль (бесплатные серии книг TXT) 📗

Від цих роздумів я, природно, перейшов до спогаду про те, на яку небезпеку я наражався на моєму острові протягом стількох років, безтурботно розгулюючи по своїх володіннях, коли часом, може, тільки завдяки горбку, стовбуру дерева, пітьмі чи ще якійсь іншій випадковості я врятовувався від найгіршої смерті — смерті від дикунів-людожерів, для яких я був би такою самою дичиною, як для мене коза або черепаха. Вони вбили б мене і з’їли мене так само просто, зовсім не вважаючи, що вони чинять злочин, як я вбив би голуба чи кулика. Я був би несправедливий до себе, коли б не сказав, що моє серце на цю думку сповнилось почуттям найглибшої вдячності до мого великого захисника; з великою покорою визнав я, що своєю безпекою завдячую виключно його опіці, що без нього я неминуче потрапив би до рук безжальних дикунів.

Трохи згодом мої думки пішли іншим шляхом. Я замислився над людожерством, стараючись пояснити собі це явище. Я запитував себе, як міг премудрий керівник усього світу припустити, щоб його створіння дійшли до такої нелюдяності, вірніше, до такого спотворення людської природа, багато гіршого від нелюдяності, бо треба бути гіршим за звірів, щоб пожирати подібних до себе. Але це були марні питання, на які я не міг тоді відповісти. І я почав питати себе, в якій частині світу живуть ці дикуни, як далеко від острова їхня земля, заради чого вони вирушають у таку далечінь та які в них човни; і, нарешті, чи не можу я якимось способом переправитись до них, як вони переправляються до мене.

Я ніколи не замислювався над тим, що робитиму, коли переправлюсь на материк, що станеться зі мною, коли дикуни піймають мене, і чи зможу я сподіватись на порятунок, якщо вони нападуть на мене. Я не запитував себе навіть про те, чи є в мене можливість добратись до материка непомітно для них. Не думав я і про те, як я буду харчуватись і куди мені прямувати, коли мені пощастить утекти від ворогів. Жодне з цих питань не спадало мені на думку, так я хотів будь-що-будь добратись човном до материка. Моє тодішнє становище здавалось мені найзлиденнішим у світі, і гіршим за нього була хіба що смерть. Мені здавалось, що коли я пройду суходолом або пропливу човном уздовж берега, як це я зробив у Африці, до якоїсь залюдненої країни, то, може, знайду допомогу; а може, я зустріну християнський корабель, що підбере мене. А в найгіршому разі я помру, і тоді скінчаться всі мої лиха. Певна річ, усі мої думки були виплодом розладнаного розуму і збентеженої душі, змученої нетерпінням, доведеної до розпачу довгими стражданнями і розчаруваннями після відвідин загиблого корабля. А я ж був тоді так близько від здійснення свого найглибшого бажання, тобто від можливості поговорити з ким-небудь та дізнатись, де я і яким способом звідси вибратись. Я був дуже схвильований цими думками. Весь спокій, що я черпав у покорі провидінню, пропав без сліду. Мене захопив план подорожі на материк, і я не міг думати ні про що інше. Цей план опанував мене так владно й непереможно, що я не мав сили опиратись йому.

План цей хвилював мої думки години дві, а може, й більше. Моя кров кипіла, і пульс бився, наче мене трусила пропасниця від самого тільки збудження мого розуму, поки, нарешті, сама природа допомогла мені: знесилений таким довгим напруженням, я заснув міцним сном.

Здавалося б, що мене й уві сні мусили переслідувати такі самі бурхливі думки; але насправді вийшло зовсім інакше, і те, що приснилось мені, не мало ніякого зв’язку з моїм хвилюванням. Мені снилось, ніби я вийшов, як звичайно, вранці зі свого замку і побачив на березі дві піроги, а коло них — одинадцять дикунів. З ними ще був дванадцятий, полонений, якого вони зібрались убити й з’їсти. Аж раптом, в останню хвилину, цей полонений схопився на ноги, вирвався з рук, що тримали його, і побіг скільки духу. І я подумав уві сні, що він біжить у лісок коло фортеці, щоб заховатись там. Побачивши, що він сам і що ніхто за ним не женеться, я вийшов йому назустріч і всміхнувся до нього, щоб підбадьорити його, а він кинувся навколішки переді мною, благаючи врятувати його. Я показав йому на драбину, пропонуючи перелізти через огорожу, повів його в свою печеру, і він став моїм слугою. Ця людина була цілком у моєму розпорядженні, і я сказав собі: «Ось коли я можу нарешті переправитись на материк. Тепер мені нема чого боятись. Ця людина буде мені за провідника. Вона навчить мене, що робити і де роздобувати харчі. Вона знає ту країну і скаже мені, в який бік податися, щоб мене не з’їли дикуни, і які місця слід обминати». З цією думкою я прокинувся під свіжим враженням від сну, що потішив мою душу надією на визволення. Тим гірше було моє розчарування, коли я вернувся до дійсності і зрозумів, що це був лише сон.

І все ж цей сон підказав мені, що єдиним для мене способом вирватися на волю було захопити якогось дикуна, причому, якщо можна, одного з тих нещасних, засуджених на з’їдення, котрих вони привозили з собою як полонених. Але тут я натрапив на велику перешкоду: для того, щоб захопити потрібного мені дикуна, я мусив напасти на всю ватагу людожерів і перебити їх усіх до одного. Такий замір був не тільки відчайдушним кроком, не тільки вселяв мало надії на успіх, але й сама дозволеність його здавалась мені дуже сумнівною. Душа моя здригалась на саму думку про те, що мені доведеться пролити стільки людської крові, нехай і заради власного визволення. Не буду повторювати всіх аргументів, які я наводив проти такого вчинку, бо я перелічив їх уже раніше. Наводив я собі й протилежні докази, кажучи, що це мої смертельні вороги, що вони з’їдять мене при першій пагоді і що спроба визволитись від життя, гіршого за смерть, була б лише самообороною, самозахистом — так, немовби ці люди перші напали на мене. 1 все ж, повторюю, сама думка про те, що доведеться пролити людську кров, так жахала мене, що я ніяк не міг з нею примиритись.

Після довгих суперечок з самим собою, після довгих вагань, — бо всі ці аргументи глибоко бентежили мій розум, — переважило, нарешті, жагуче бажання визволитись. Найближче моє завдання було вигадати, як здійснити цей план. Але скільки я не сушив голови, нічого в мене не виходило. Нарешті я вирішив підстерегти дикунів, коли вони висядуть на острів, поклавшись в усьому іншому па випадок та заходи, підказані мені обставинами: хай буде, що буде.

Відповідно до цього рішення, я почав настільки часто ходити на розвідку, що це мені страшенно надокучило: адже я марно чекав більше ніж півтора року. Весь цей час. я майже щодня ходив на південний та західний край острова дивитись, чи не під’їжджають човни з дикунами, але вони не з’являлись. Ця невдача дуже засмучувала й хвилювала мене, але цього разу моє бажання досягти своєї мети анітрохи не зменшилося, навпаки, чим більше віддалялось його здійснення, тим гострішим воно ставало. Одно слово, наскільки раніше я був обережний, стараючись не потрапити дикунам на очі, настільки тепер я нетерпляче шукав_ зустрічі з ними.

У своїх мріях я уявляв, що впораюсь не тільки з одним дикуном, а з двома чи трьома, і зроблю їх своїми рабами. Вони повинні будуть безсуперечно виконувати всі мої накази, потрапивши у таке становище, що не зможуть заподіяти мені ніякої шкоди. Мене довго тішила ця мрія, але нагоди здійснити її не випадало, бо дикуни дуже довго не показувались.

Минуло вже півтора року, відколи я склав свій план, через те я почав уже вважати йога нездійсненним. Тож уявіть собі мій подив, коли одного ранку я побачив на березі, на моєму боці острова, принаймні п’ять індіанських пірог. Усі вони були порожні: дикуни, що приїхали ними, кудись зникли з моїх очей. Я знав, що звичайно в кожну пірогу сідає четверо-шестеро чоловік, коли не більше, і тому численність непроханих гостей дуже мене бентежила. Я не уявляв, як я один упораюсь з двома чи трьома десятками дикунів. Спантеличений та стурбований, я засів у своєму замку, але приготувався до задуманої раніше атаки і вирішив діяти, якщо трапиться нагода. Я довго чекав, прислухаючись, чи не долине до мене гомін з боку дикунів, і, нарешті, згораючи від нетерпіння якнайшвидше дізнатись, що там діється, поставив свої рушниці під драбиною і виліз па вершину горба, як і звичайно, в два заходи. Вилізши, я став так, щоб моя голова не висувалась над горбом, і почав дивитись у підзорну трубу. Дикунів було не менше тридцяти. Вони розклали на березі вогнище і щось готували на ньому. Я не міг розібрати, як і що саме готували вони, а бачив тільки, як вони танцювали навколо вогню, вигинаючись та вихиляючись за своїм дикунським звичаєм.