Макар - Дашвар Люко (книги онлайн полностью бесплатно txt) 📗
– Дай вогню!
Алкаш мовчки дістав запальничку.
– А тобі, бачу, бабки по цимбалах? – обережно запитав Макар.
– Я нефартовий, – сказав алкаш. – Мені в таких мутках ніколи не щастило. За все життя тільки один приз виграв.
– Який?
– За сто гривень на мітингу годину мерз. Та воно того вартувало. Потім на ту сотню тиждень грівся…
– Ну… Тоді ходімо, – раптом сказав Макар.
– Куди?
– Працювати.
– А ти…
– Я, я! – Макар нервово роззирнувся, перейшов на шепіт: – Мені таке кодло не треба. Декілька… надійних…
– Я надійний! Тільки в мене ці… умови…
– Розберемося! – занервував Макар. – Ходімо. Не хочу, щоби ці охочі…
– Пане! – почув за спиною тремтячий хриплий голос. – Візьміть мене!
Обернувся. Перед ним стояв худий літній чоловік з довгим сивим волоссям, – але не воно грало першу скрипку в трагічному образі. Очі. Пронизливі чорні очі, рухливі і перелякані, як зайці, затьмарювали і дивакуватий пафосний одяг, і хворобливу худорлявість. Чи – підкреслювали.
– Ви… помилилися!
– Я все чув. Дозвольте представитися – Пустовоєв Геракл Генрихович.
Очі… Якщо ці очі викликали співчуття механіка, отже, й «сігмівці» клюнуть. Макар зацьковано зиркнув у бік юрби.
– Мовчіть, Геракле!
– Я можу все! – клятвено запевнив Геракл Генрихович.
– Йдіть за мною!
Макар рвучко посунув геть від юрби. За ним спішили алкаш і літератор. Косили один на одного.
– Пустовоєв! Геракл Генрихович, – перелякано сказав Пустовоєв алкашу.
Кроків за сто, коли гомін юрби уже не дратував слуху, Макар зупинився, щоби уважніше роздивитися «обраних», і з подивом побачив трьох чоловіків. Компанію алкашу і Пустовоєву складав білявий хлопчина, Макарів одноліток, – спортивна куртка, бейсболка на бровах, погляд іронічний. Небитий? Геть небитий. Він йшов за ними на відстані десяти кроків, але точно йшов услід.
– Що треба? – грубо вишкірився Макар.
– Візьміть мене. Я без грошей згодний. Безплатно.
– А я за гроші! За гроші! – захвилювався Геракл.
– Без грошей? Чому? – насупився Макар.
– Адреналін!
– Не всцишся?
– Ні.
– Добре, ти хто?
– Людина, – сказав хлопчина, наступив на Макарів мозоль.
– Людина? Ну, добре. Поговоримо.
– А це ще не все? Ми ще не отримали роботу? Ще буде співбесіда? – запанікував Пустовоєв.
– Обов'язково, – суворо відповів механік. – Ходімо, найманці.
Ех, бачив би Фома, яка компанія по його подвір'ю шастає. Макар завів «обраних» у двір, указав на лавку під засніженою голою вишнею.
– Отут чекатимете. До мене – по черзі. Зрозуміло? – сказав жорстко. Із подивом відзначив: у голосі з'явився метал. Всередині завівся двигун. Торохтів: фабрика, фабрика! Механік не зважав, підливав бензину: фабрика, фабрика! Сьогодні! Сьогодні ж!
Першим до кухоньки, де біля столу по-хазяйськи розсівся Макар, увійшов алкаш. Сів на стілець навпроти роботодавця.
Макар примружив око, уважніше обдивився претендента. Неголений, светр брудний, спортивні штани, мабуть, ніколи не знімає. І спить у тих штанях. Спортсмен, мать твою… Очі. Хіба що очі розумні. Не йолоп.
– У мене є вимоги, – сказав алкаш спокійно.
Макар сіпнувся.
– А! Так ти в терористи прийшов записуватися. А я заручників набираю. Різницю відчуваєш?
– У мене є вимоги… до терористів, – сформулював претендент.
– Серйозно? Ну, це позиція. У мене теж є… вимоги… до терористів. Добре… Як звати?
– Костянтин. Шнуровський. Можна просто – Костя. Автобіографія: зловживаю, бо ненавиджу. Крапка. Можна висувати вимоги?
– Ми їх з тобою разом сформулюємо. Пізніше, – пообіцяв Макар.
…Другим на кухню обережно зазирнув сивий літератор, увесь на нервах від багаторічної творчої вагітності без пологів.
– Проходьте, сідайте, – наказав Макар.
Пустовоєв примостився на краєчку стільця, гірко зітхнув, раптом вибухнув гарячковою промовою.
– Так, молодий чоловіче! Так! Бути заручником… Це вам не у шахи на гроші грати! Тільки інтелігент… Тільки людина тонкої душевної організації… Тільки справжній письменник…
– Ви письменник? – здивувався Макар.
Геракл підвівся, гордо випнув уперед грудну клітку.
– Геракл Генрихович Пустовоєв! Літератор!
– Літератор? А ви, часом, адресою не помилилися? Тут не видавництво. Ви би…
Не договорив. Літератор раптом кинувся до роботодавця, учепився в його руку.
– Благаю! Благаю… Ось! Промацайте мій пульс! Це пульс драми! Трагедії… Пульс зламаної долі. Тільки письменник зможе відчути усю апокаліптичність моменту! Побачити в очах біль… за Батьківщину… паскуду… яка… не цінує…
Геракл схлипнув, відпустив Макарову руку… Безпорадно озирнувся і побачив тільки стілець, як фундамент свого подальшого скніння. Опустився утомлено.
– Що, не друкують? – без співчуття запитав механік.
Літератор зіщулився, зиркнув на хлопця зацьковано.
– Та як ви тільки смієте! Друку… вали! Ви на той час ще й читати не вміли. Журнал «Жовтень»… Я тоді так захопився сільгосптематикою… Усі ці трактори… Доярки…
– Ясно, – сказав Макар.
Геракл глянув на хлопця благально.
– Може… На вашій роботі я побачу жахливий виворіт життя і на мене зійде осяяння невідворотного натхнення…
Макар зупинив погляд на благенькому піджаку пана літератора…
– А досі вас життя тільки балувало? – запитав приголомшено.
…Третім до вітальні зайшов хлопчина в бейсболці. Нічого так, жвавий. Макар аж осміхнувся іронічно.
– Ну! Давай. Колися. Хто такий? Як звати? І на який ляд тобі ця морока?
– Вова звати.
– Просто Вова?
– Нормально… – сказав Вова. – Ну… Нудно… Розумієш?
Макар кивнув. Дістав із сумки точну копію «Макарова», поклав на стіл перед хлопчиною.
– Уже веселіше?
– Банк грабонемо? – запитав той.
Макар вишкірився.
– А… То ти з відморозів, Вово! Ні. Банк ні до чого.
– А зброя…
– А це для тебе, Вово. Ти ж заручником працюватимеш. Не передумав?
– Я що, хворий? – образився Вова.
Макар стояв біля вікна, дивився на голу вишню, біля якої жваво перемовлялися найманці. Віри не йняв – вийшло! Найняв собі армію, але тепер відчував не задоволення і радість реваншу – тільки гидливу відразу й презирство. «Блін, ідіоти! Продалися за копійки! Раптом щось станеться – мене винитимуть. А за що? Чому людям так до вподоби перекладати відповідальність за власні вчинки на когось? – думав. – Оці троє… А чи Марта… Хіба я її зґвалтував? Сама на шию вішалася! А чи Нані… Хіба я примушував її до почуттів? Сама… Ні, ні! Немає питань до життя. Ясно, як жити! Усе, на що людина йде добровільно, суспільство не повинне карати презирством. А я так і жив: що б не робив – тільки за доброю волею інших людей. Планка суспільної моралі – як на тій гойдалці – внизу, якщо на висоті ступінь узгодженої добровільної продажності, – хіба я ті правила встановлював? Нічір. Щодня тисячі, ні – мільйони громадян добровільно погоджуються на всілякі паскудства – несправедливу зарплатню, побиті шляхи, начальників-ідіотів, зіпсовані продукти, отруєні воду й повітря, гнилі перспективи і ще більш гниле існування… І відчайдушно ненавидять собі подібних за ту згоду жити в багні. То чим я гірший за них? Тим, що не бажав скніти у злиднях? Продався задорого? Ні, карати інше треба. Коли ти повертаєшся до свого дому, а дім уже не твій. Коли обманом і підлістю забирають твою власність. Коли ти навіть не знаєш, хто те падло, бо воно нічого з тобою… не узгоджувало!»
Вийшов на поріг до трійці претендентів, глянув недобро.
– Костю, Геракле, Вово… – сказав глухо. – Вітаю. Прийняті. Сьогодні о десятій вечора…
– Перепрошую, пане… – Геракл знітився. – А як нам до вас звертатися? Може, пан Інкогніто?
– Макар, – сказав механік. – Я – Макар.
– Шановний пане Макаре. – Геракл подався до роботодавця, благально зазирнув у вічі. – Одне невеличке уточнення… Перш ніж ви… ми…
