Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович (книги хорошего качества .TXT) 📗
Метелиця йшов на повен зріст, прокладаючи шаблею дорогу. За ним дрібуляв сухенькими ніжками дід Шевчик. Вищиривши свого єдиного зуба, підохочував побратима-велетня:
— Бий дужче, Корнію! Заганяй на той світ, щоб і духу нашого боялися! І не оглядайся, надійся на мене. Коли що — я допоможу… Хай тільки спробує котрий напасти ззаду — тут йому і гапликі Моя шабля ще ого-го!
— Ну, коли ого-го, тоді мені нема чого боятися! — зареготав Метелиця, завдаючи супротивникові удару.
Шевчик не відповів.
Метелиця оглянувся — і отетерів. Турецьке ядро, мов ножем, знесло Шевчикові голову. Маленький, безголовий тулуб старого запорожця мов сніп упав на закривавлений труп яничара.
— Шевчику! Брате! Як же це так?.. Ех! — Метелиця в розпачі махнув рукою. Його товсті, обвислі щоки затремтіли, а з очей бризнули сльози і покотилися по довгих сивих вусах…
Зразу ж після бою, попрощавшись із друзями — Романом, Палієм, Спихальським, Метелицею, з пораненим Іваником, постоявши над тілами Сікача і Шевчика, Арсен вирядився в одяг яничарського аги, скочив на коня.
— Прощайте, браття! Вам дорога додому, а мені — в інший бік. Вітайте моїх і не згадуйте лихом!
— Повертайся скоріше. Арсене! — обняв його на прощання Роман.
— Тільки із Златкою! — твердо відповів Арсен і, вдаривши коня, помчав берегом Дунаю на південь…
Того ж дня до королівського намету прийшли козацькі полковники — Палій, Самусь, Іскра, Абазин. У короля сидів гетьман Яблоновський.
— Ваша ясновельможність, — сказав Семен Палій, — ми чесно виконали свій обов'язок. Турок розгромлений, і завтра королівське військо повертається додому. Козаки хотіли б сьогодні одержати ратними трудами і кров'ю зароблену винагороду, а ми — при-повідні листи на міста Фастів, Немирів, Корсунь і Богуслав, як обіцяв нам від імені вашої ясновельможності королівський комісар полковник Менжинський…
— Спасибі, панове! Дякую, пане Семен! — Король підійшов до Палія і, поклавши йому на плечі свої важкі руки, подивився прямо у вічі полковникові. — Козацьке військо воювало звитяжно, не шкодуючи ні сил, ні крові… Я написав своїй дружині королеві Марисеньці, як твої козаки, пане Семене, допомогли нам у найтяжчу хвилину… Але ж я не вожу з собою таких грошей! Прибуду до Варшави — пришлю скарбника, і він виплатить усе що належить.
А приповідні листи…
— Приповідні листи теж можна вислати із Варшави, — втрутився гетьман Станіслав Яблоновський, холодно поглядаючи від столу на полковників. — Для чого такий поспіх? Сейм обміркує, розбереться…
— Ні пане гетьмане, — заперечив Палій, — відкладений, тільки сир добрий…
— Но, но, пане полковнику, не забувай, з ким говориш! — спалахнув гоноровитий Яблоновський. — Я не потребую, щоб мене повчали хлопськими прислів'ями!
— А ми, пане гетьмане, не потребуємо посередника у нашій розмові з його ясновельможністю! — відрубав Палій. — Приповідні листи нам обіцяв не сейм, а король!
— Аде ж… — Яблоновський схопився на ноги, а його рука потяглася до шаблі.
— Панове! Панове! — Король підвищив голос. — Ця суперечка ні до чого! Пане Станіславе, ти ставиш мене в незручне становище… Я справді обіцяв козацьким полковникам, що дам приповідні листи на ті міста і землі, де вони живуть зі своїми козаками… Я людина слова. І приповідні листи, панове, уже підписані мною. Ось вони. — З цими словами Собеський відчинив скриньку, що стояла біля узголів'я його похідного ліжка, вийняв цупкі аркуші в сап'яновій оправі і вручив їх полковникам. — А гроші одержите відразу як повернетесь додому… За це не турбуйтеся!
Полковники були розчаровані і зовсім не приховували цього.
— Що щи скажемо війську, ваша ясновельможність? Козаки сподіваються, що ми принесемо гроші! — вигукнув Іскра. — У розподілі трофеїв нас теж обійшли… Що краще — забрали австрійці, гірше — поляки, а нам, вибачте на слові, — дуля з маком!
— Слово гонору, я не стерплю такого тону, яким пани полковники розмовляють з королем Речі Посполитої! — знову зага-рячкував Яблоновський.
Але Собеський був настроєний добродушно.
— Ха-ха-ха! — гучно зареготав він. — Пан полковник влучно висловився, пане Станіслав! Бо цісар Леопольд і віденський двір справді всім нам піднесли дулю з маком! І коли б я не був зацікавлений у тому, щоб до кінця розгромити турків, то плюнув би на всю цю кампанію і ще з-під Відня повернувся б додому!
Полковники відкланялись і вийшли з намету.
— Підведуть нас пани, — буркнув сердито Абазин. — А козаки намилять нам чуба!
— Казав пан — кожух дам, та тільки слово його тепле! — підтримав товариша Іскра. — Не бачити нам грошей, як торішнього снігу!
— Я теж так думаю, — сказав Палій. — Оце дав нам король папірці, тобто заплатив за нашу кров нашою ж землею, — та й бувайте здорові!
— Друзі, боюсь, коли б знову не потрапили ми в лядську кабалу! — вигукнув Самусь. — Обіцяють пани гроші, приповідні листи дають, а коли відчують силу — на шию сядуть!
— Розірвав клятий Юрась Україну на дві частини — з того часу всі наші біди! Звичайно, король м'яко стеле, та спати нам буде твердо, — погодився Палій. — Панство вже зараз приміряє ярмо до нашої шиї. Бачили, як розприндився Яблоновський? Мало з- шаблею не накинувся!
— Треба щось нам думати-гадати, хлопці! — нетерпеливився Самусь.
— А що гадати? Передусім — збирати сили, заселяти пусті землі, лаштувати військо! — відповів упевнено Палій. — А тим часом засилати таємних послів до гетьмана… Щоб узяв Правобережжя під свою руку… Бо від хана — погибель, від султана — каторга, а від короля — довічне ярмо! Так я думаю-гадаю, товариство…
— Ми всі так думаємо, Семене! — гаряче вигукнув Абазин, зупиняючись.
— Всі! — одностайно підтримали його Самусь та Іскра. Палій пильно подивився на кожного, подумав, а потім, карбуючи кожне слово, сказав:
— Тоді й стоятимем на цьому!
Польське військо поспішало додому. Окремою валкою їхали козаки.
Помирав Іваник. Помирав тяжко, у страшних муках.
Десь глибоко у животі залишився шматок зламаної татарської стріли і пік його пекельним вогнем. Козак зчорнів на виду, як головешка, тільки очі блищали. І безперервно просив пити. Тоді Спихальський, який віз Іваника на своєму возі, намостивши йому перин і подушок, прикладав до його запечених уст череп'яну пляшку, і той робив з неї ковток або два і на якийсь час замовкав. А коли біль ставав нестерпним, він волав слабким голосом, як дитина:
— Зінької Зінько-о люба-а!.. Ой, порятуй, бо загибаю, знаєш-маєш!..
Спихальський скрушно хитав головою і, щоб не відстати од валки, поганяв коней. Віз торохтів по нерівній, розмитій осінніми дощами дорозі, підскакував на вибоях, витрясаючи з нещасного Іваника всю душу.
— Ой! — кричав тоді помираючий. — Тихше їдь, пане Мартине, бо всі тельбухи розгублю, хай йому чорт! Немає вже сили терпіти… Або забий, благаю тебе! Забий… Щоб не мучився…
Спихальський натягнув віжки, стишуючи коней, хоча ризикував відірватися од своїх і стати здобиччю любителів легкої наживи, яких багато вешталося побіля дороги. А крадькома змахував з вусів непрохану сльозу, бо йому було боляче дивитися, як мучиться цей чоловічок, що швидше скидався на хлоп'я, ніж на дорослу людину.
Надвечір козаки зупинилися на високому березі бистроплинної Тиси на нічліг. Спихальський свого воза поставив над самим урвищем, під розлогим кущем калини, рясно всіяної яскраво-червоними кетягами ягід.
За далекі гори заходило сонце, і в долині поволі згущалися вечірні сутінки.
І тоді, задивившись на Тису, на гори і на густі ліси по узгір'ях, Іваник раптом відчув, що біль, який мучив його впродовж кількох днів, зник, а все тіло стало легким, майже невагомим.
Він холонучими руками лапнув себе за живіт, за груди і відчув, що немає у нього ні живота, ні грудей. Одна голова, що лежала на високо збитих подушках.
— Пане Мартине! — несподівано гукнув він.
— Ного тобі? — перелякався Спихальський. — Що трапилося?
