Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид (бесплатные книги полный формат txt) 📗
Мене ця ідея страшенно захопила, їй-богу. Я знав, що отой план прикинутися глухонімим і т. ін. — просто маячня, і все ж мені подобалося мріяти про це. Але поїхати на Захід я поклав собі твердо. Хотілось тільки спершу попрощатися з каналією Фібі. Тож я раптом скочив на ноги, кинувся, мов божевільний, через вулицю, — признатися щиро, ледве під машину не попав! — забіг до крамниці письмового приладдя і купив блокнота й олівця. Напишу, думаю, Фібі записку, поясню, де її ждатиму, щоб попрощатися й віддати оті гроші на різдвяні подарунки, а тоді піду до школи й попрошу кого-небудь з учителів передати записку. А поки що я сховав блокнота й олівця в кишеню й стрімголов помчав до школи — надто я був схвильований, щоб писати просто в крамниці. Я дуже поспішав — хотілося ж передати Фібі записку ще до того, як вона піде на обід, а часу залишалося обмаль.
Дорогу до школи я добре знав, бо сам ходив туди, як був малий. Коли я ввійшов, мене охопило якесь дивне почуття. Я, не думав, що пам'ятаю, як там усе всередині, а виявляється — пам'ятаю! Все було точнісінько таке саме, як при мені. Той самий широкий, завжди напівтемний двір, ті самі дротяні сітки на ліхтарях, щоб не побити м'ячем лампочки, на майданчику — ті самі білі кола для всіляких ігор і т. ін. І ті самі баскетбольні кільця без сіточок — тільки щити з голими кільцями.
У коридорах не видно було жодної живої душі — певно, велика перерва скінчилася, а обідня ще не настала. Мені трапилося лише невеличке негреня — воно бігло до вбиральні. З кишені штанів у нього виглядав дерев'яний номерок, нам теж такі давали — на знак того, що ти вийшов до вбиральні з дозволу вчителя.
З мене все ще лив піт, хоч уже й не так. Я сів у коридорі внизу на сходах і дістав блокнот та олівець. Пахло на сходах так само, як і колись. Ніби там хтось зробив калюжу. В усіх школах на сходах пахне однаково. Сів я, отже, і написав записку:
Люба Фібі!
Я не можу чекати до середи і сьогодні ввечері, мабуть, вирушу на Захід. Якщо зможеш, жди мене о чверть на першу перед Музеєм мистецтв, біля входу. Я віддам тобі твої різдвяні гроші. Я не багато витратив.
Цілую.
Голден.
Школа була, по суті, поруч з музеєм, і Фібі однаково мала йти повз нього на обід додому, отож я знав, що вона зможе зустрітися зі мною.
Потім я рушив сходами нагору до вчительської — попрошу, думаю, кого-небудь віднести записку Фібі в клас. Я склав аркуш щонайменше вдесятеро, щоб ніхто не прочитав. У цих клятих школах нікому не можна вірити. Та я знав, що записку від брата їй передадуть.
Поки йшов нагору, мене знов так занудило, що, думав, виблюю. Слава богу, все обійшлося. Я на хвилинку сів на сходах, і мені стало краще. Не встиг устати, як на очі трапило таке, що я мало не збожеволів. Якийсь кретин написав на стіні матюка! Я просто осатанів від люті. Уявляєте, якщо Фібі і вся ота дітлашня прочитає і почне розпитувати, що це в біса таке, а тоді кінець кінцем знайдеться якась мала паскуда й візьметься їм пояснювати — та ще все поперекручує, звісно, — що воно означає, і діти сушитимуть собі голови, а ложе, навіть кілька днів ходитимуть самі не свої… Слухайте, я ладен був убити того гада, що це написав. Мабуть, якийсь шизонутий псих заліз уночі до школи, щоб справити нужду абощо, а тоді взяв і написав на стіні оте паскудство. Я вже уявляв собі, як ловлю його на цьому ділі і б'ю головою об кам'яні сходи доти, доки він уже обливається кров'ю і здихає. Але я відразу й збагнув, що не стане в мене на це духу. Я знав напевно. І від цього на серці зробилося ще тяжче. У мене навіть забракло сміливості стерти рукою оту бридоту з стіни, коли вже казати правду. Я злякався: гляди, думаю, хтось з учителів побачить, як я стираю, і подумає, що то я сам і написав! Але потім усе ж таки стер. А тоді пішов далі до вчительської.
Самого директора ніде не було, однак за друкарською машинкою сиділа бабця — років сто. Я сказав, що я — брат Фібі Колфілд з класу 4Б-1 і дуже прошу її передати сестричці записку. Це, кажу, дуже важливо, бо наша мама, мовляв, занедужала й не зварила Фібі їсти, а я мушу зустріти її й повести на обід до кафе. Бабця поставилась до мене дуже чуйно. Взяла записку, покликала з сусідньої кімнати якусь жінку, і та понесла записку Фібі. Потім ми з тією сторічною бабцею ще трохи потеревенили. Вона була дуже мила, і я їй розповів, що до цієї школи ходив і я, і мої брати. Вона поцікавилась, де ж я вчуся тепер, а я відповів, що в Пенсі, а вона сказала, що Пенсі — дуже гарна школа. Я б не зміг пояснити їй, що й до чого, навіть якби хотів. А крім того, якщо їй так хочеться думати, що Пенсі — гарна школа, нехай думає. Я взагалі не люблю пояснювати отаким сторічним щось нове. Та й самі вони цього не люблять. Побалакали ми, і я пішов. От комедія! Бабця ще закричала мені навздогін: «Щасти тобі!» — точнісінько, як ото каналія Спенсер, коли я їхав з Пенсі. Господи, як же я ненавиджу, коли навздогін мені кричать: «Щасти тобі!» Це мене просто вбиває.
Спускався я вже іншими сходами, проте й там побачив на стіні ті самі слова. Я знову спробував стерти їх рукою, але тут вони були надряпані ножем або чимось гострим. Чорта з два зітреш. Шкода й пробувати. Хоч мільйон років стирай — однаково всіх матюків на всіх стінах у світі не зітреш. Марна праця.
Я глянув на годинник у дворі — було ще тільки двадцять хвилин до дванадцятої. До зустрічі з Фібі лишалося ще вагон часу. І все ж я вирушив до музею. Однаково йти мені більш не було куди. Може, думаю, дорогою ще дзенькну з автомата каналії Джейн Галлахер — перед тим, як виїхати на Захід. Але й дзвонити не хотілося. Крім того, я не був певен, чи вже приїхала Джейн на канікули. Отож я зайшов до музею і вирішив почекати там.
Поки ждав Фібі — біля самого входу всередині,— підійшли два малюки і спитали, чи я не знаю, де тут мумії. В одного з них — у того, що питав, — штани були розстебнуті. Я сказав йому про це. І він просто переді мною почав їх застібати — навіть не зайшов за колону абощо. Луснути можна! Я б, мабуть, зареготав, але побоявся, що мене знов занудить, і стримався.
— Чуєш, старий, то ти знаєш, де ті мумії? — ще раз запитав малий.
Зараз я з ними, думаю, трохи подрочуся.
— Мумії? А що це таке? — питаю одного.
— Ніби сам не знаєш! Мумії — це покійники. їх ще ховають у пірамідонах.
У пірамідонах! Я мало не впав. Це він про піраміди.
— А чого це ви, діди, не в школі? — питаю.
— Сьогодні немає уроків, — каже той, котрий весь час розмовляв. Бреше, малий паскуда, щоб я так жив: Але, поки не прийшла каналія Фібі, мені однаково нічого було робити, і я взявся допомогти їм знайти оті мумії. Колись я добре знав, де вони лежать, але ж я не був у музеї стільки років!
— А ви що — обидва так цікавитесь муміями? — питаю.
— Угу.
— А в твого товариша, видко, язика немає?
— Він мені не товариш. Він мій брат.
— То в нього є язик? — кажу я й дивлюсь на того, котрий усю дорогу мовчав. — Ти вмієш розмовляти? — питаю його.
— Умію, — каже. — Тільки не хочу. Нарешті ми знайшли залу з тими муміями.
— А ти знаєш, як єгиптяни ховали своїх мерців? — питаю в того, котрий балакучіший.
— Ні-і.
— А дарма. Це дуже цікаво. Закутували їм голови в матерію, змочену таким секретним розчином. Після цього мерці могли лежати в своїх пірамідах хоч мільйон років, і голови в них однаково не псувалися. Ніхто не вмів цього робити, крім єгиптян. Навіть учені й досі не вміють цього робити.
Щоб побачити мумії, треба пройти дуже вузенького галереєю, викладеною плитами, взятими просто з могил фараонів. Місце досить моторошне, і в обох моїх героїв на лобі було написано, що вони вже не дуже й раді своїй затії. Одно туляться до мене, мов чортенята, а той, котрий небалакучий, навіть учепився за мій рукав.
— Чешімо звідси! — каже братові. — Я вже все побачив. Чуєш, гайда! — А тоді круть — і подався геть.
— Він у мене такий боягуз! — озвався другий. — Бувай! — І теж кинувся за братом.
