Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Музика, яку чули мої вуха, народжувалась живим світом живих рослин. Усе, що росло на обійсті, на городі, в саду, випромінювало музику, дихало музикою в цю ніч. Хай то буряки чи картопля, кріп чи петрушка, квасоля чи пасльон, калачик чи березка, лобода чи щирій — кожна рослина світилась гармонійними звуками, які викликали в пам’яті старовинний чи сучасний інструмент, духовий чи смичковий. Море звуків, якими насичене вогке повітря, складалось у повільні урочисті ряди хвиль, котрі не те що злегка прокочувались, а наче зависали над землею й сяяли, як ото сяяло місячне проміння, і в сяянні їхньому чулась неоглядна глибина вічної загадки буття.
Все ще зачудований, я сів у саду під яблунею. Опустивши очі долу, помітив, наче двоє грубих стебел, у яких вгадувались мальви, обнизані широкопелюстковими квітками, здригаються. Ні ногою не зачепив, ні вітер не віяв, то чого б їм здригатись? Приглянувшись пильніше, застеріг, що стебла не просто здригаються, а рухаються в дивній осмисленій злагоді, то відступаючи одне перед одним, то наступаючи, то начебто кружляючи... Так, немов танцюють?! А може, й справді танцюють, бо ж музика й досі живе в повітрі, бо рухи стебел вкладаються в її ритм. Я вщипнув себе за щоку, відчув біль, отже, не сплю, отже, не сниться ніч, не мариться рослинна музика, не ввижається танець мальв, а все відбувається насправді на колишнії! знахарчиній садибі... Лишенько, але ж не тільки мальви танцюють, а й калачики неподалік од них теж ворушаться в гармонійній злагоді, химерно поводячи кругленькими голівками, а довкола тих голівок листячко здригається так, наче долоньки в аплодисментах. Ставши на коліна, за гуртом калачиків помітив кілька кошиків деревію на тонких граційних стеблах, ці кошики з гордовитою самоповагою також віддавались ритмові танцю, а за деревієм два-три кущики полину погойдувались... Холодіючи душею, усвідомив я, що мальви, калачики, деревій, полин не тільки танцюють, а й творять ту музику, під яку танцюють!
І танець не якийсь, а павана, такого тепер ніхто не тільки не грає, а й не танцює. Авжеж, ніхто не танцює цього старовинного й повільного, по-лебединому плавного, по- лебединому урочисто-величного танцю, уже, либонь, і нот не згадають і не знайдуть, а живий світ яблунівської природи — нате! Зберіг у своїй всеосяжній зеленій пам’яті, грає всіма музичними інструментами, які тільки можуть вичаруватись у царстві його магічної сили, грає й танцює світ, грає й танцює!
Тремтячи від збудження, вийшов із садка на моріжок — тут також линули хвилі нової музики, тут також звершувалось таїнство танцю: ромашки танцювали, конюшина,
стоколос безостий, тонконіг бульбистий. Ще трохи пройшовши, я надибав на нетребу й осот, на нечуй-вітер і череду, на мати-й-мачуху і романець, які, звісно, також у повільному та плавному, у велично-урочистому танці старовинному павана відкривали зараз моїм очам таку таємницю, якої раніше звідувати не доводилось.
Осяяння, мов спалах блискавки, пронизало свідомість: світ природи влаштував прощальну учту на честь Хоми!
Пригадується, як у «Слові о полку Ігоревім» журилась уся природа, коли було полонено князя київського?.. Журилась тоді вона у язичницькі часи, а тепер, у нові часи, раділа природа й печалилась водночас, прощаючись не з князем київським, а зі звичайнісіньким яблунівським колгоспником, укотре дозвольте нагадати вам — зі старшим куди пошлють із артілі «Барвінок». Змінились часи, то, звісно, змінились і герої журби!
Й мені, враженому монументальною величчю осягнутої картини, внутрішнім зором пощастило побачити її в багатьох подробицях. Бо уявилось, як усі обійстя й городи в Яблунівці, сади й левади, вулиці й завулки, ставки та болітця, ярочки та байраки зараз усім рослинним розмаїттям танцюють старовинну павану!
Жимолость, гіркоштап, живокіст, очиток, перстач, біла глуха кропива, воловик, люцерна, подорожник, шавлія, чебрець, мак, гірчак, портулак, свербіжниця, розрив-трава, буркун, гірчиця, звіробій, материнка, дягель, еспарцет, волошки, верес, цикорій, шафран, вовчі ягоди, брусниця, чебрець, дудник, чистець, комонник, золотушник!.. Хто б зумів зібрати такий оркестр народних інструментів, кому до снаги звести докупи стільки індивідуальностей, щоб вони водночас склали танцювальний ансамбль! Оркестровка! Пластика рухів! Чи здогадується Хома, котрий зараз летить у небі, що твориться на землі яблунівській на його честь? А либонь, і знає, і чує, ще й приспівує в літаку: «Нуте, хлопці, нуте всі! Нуте погуляйте! Одні скачте, другі плачте, а треті співайте. Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. Мене жінка у дорогу нарядила паном: сорочечка по коліна, підв’язана валом. Ду-ду-ду, ДУ-ДУ-ДУ, уродивсь я на біду!.. Ти отам, я отут, а хто ж із нас дома? А хто у нас порубає солому на дрова? Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!.. Оженюся в Америці, буду панувати, жінка стане свиней пасти, а я заганяти.
Ду-ду-ду, ду-ду-ду, уродивсь я на біду!..»
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ,
де оповідається про першу зустріч Мартохи я лебедем і про той чорний людський поговір, що приписав жінці любов до красивого птаха, а також висловлюється підозра, що яблунівська молодиця здатна восени полетіти до вирію разом із лебедями
Бачили б ви Мартоху другодні, коли Хома з великої охоти і з дурного розуму загримів до Америки!
Всує не станемо знову згадувати «Слово о полку Ігоревім», та куди тій княгині Ярославні з її княжою журбою проти сучасної яблунівської молодиці та її великої журби! Коли вранці плентала по селу, то здавалось, що то якась похмура журба теліпається за іншою журбою, що вже й зникла за околицею. Ноги не йшли, а дибцяли, як могли б дибцяти двоє сиріт без роду, без племені, без привіту та без совіту. Очі були такі сумні й самотні, немов із хмари повипадали, і в них — тільки й рідні, що постоли одні, тільки й рідні, що в Києві Химка. Звісно, що брови над такими запечаленими очима теж не грали радістю, а наче згадували отих предків, що померли з редьки.
При живому Хомі, котрий у цю годину чи то навздогін за сонцем іще летів, чи то сонце навздогін за Хомою квапилося, стала Мартоха на вдовицю схожа. Зосталась у Яблунівці, як у полі вітер. Боячись, що тепер у неї пла- кана доля, що тепер її і кури заклюють, і не треба умиватись, бо нема з ким цілуватись, Мартоха таки надумала хоч як-небудь порятуватись у своєму горі.
Понад ставом ішла вранці, по росі зернистій, мов горох, аж глядь — білий лебідь дибає назустріч із-поміж шелюги. Ледь переставляє лапи, шию гордо вигинає дудкою, ось-ось, здається, задуднить-заграє та дудка, тільки ж не грає, й очі в лебедя сумні. Такі сумні, мовби він теж сам душею. Мартоха — вітер осиротілий!—до лебедя білого — билинки в лузі! — а той і не думає тікати, й дивиться ж на неї достеменно так, як мала дитина, що своєї матері ніяк не може з могили дочекатись.
— Та тобі хтось крило перебив! — забринів сльозою голос Мартохи, що простягла руку до птаха.— Тому й не тікаєш. Давай занесу до хати, полікую, очуняєш та оклигаєш, а мені розрада...
Пригорнула до грудей лебедя, шепчучи йому слова ласкаві, а птах не виривався, довгою шиєю горнувся до жіночої голови вродливої, де волосся вже де-не-де було посічене зорями сивини. А Мартоха шепотіла й шепотіла, й з того шепоту можна було втямити: «Чорт тридцять пар постолів стоптав, поки таку пару підібрав... Ой за мостом, попід мостом трава зеленіїє, за лебедиком біленьким жінка молодіє... Я лебедем затулюсь, затулюсь і нікого не збоюсь, не збоюсь!..»
У хаті змастила поранене крило гусячим смальцем та перев’язала м’якеньким перкалем, щоб загоювалось хутчій, а потім і нагодувати надумала. Нарізала дрібними шматочками м’яса свинячого, кинула перед лебедем — їсть! Дала йому картоплі вареної — розтуляє гарного дзьоба і їсть усмак.
— Ти, видать, поїсти мастак, як і мін Хома! — зраділа Мартоха, ледь відмерзаючи зажуреною душею.— Він ото їсть мою накипчасту і насипчасту страву, боїться, щоб собакам не викинула.
