24:33:42 - Денисенко Лариса (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Далi почалося пекло. Моє власне. Я його, наче вогнище, сам розпалив у своїй хатi. Що я мiг? Спостерiгати та чекати. Прислуховуватися, принюхуватися. Придивлятися до себе й до iнших. Я почав збiгати та пiдiйматися на свiй поверх сходами, щоб помiтити, коли мене скрутить вiд знесилення. Щоразу менi здавалося, що я бiльш спiтнiв, бiльш захекався нiж ранiше. Це - старiсть. Коли я кохався з нею (а я продовжував кохатися з нею, бо хотiв її надзвичайно), поводився бiльш агресивно, кусав її плечi, вона кричала, вона була майстринею видавати звуки, i менi це подобалося. Я згадував, що Вiолетта привчала себе бути стриманою, використовуючи будь-яку нагоду, в тому числi й секс. Шу гомонiла, стогнала, викрикувала щось незрозумiле, навiть плакала, схлипувала беззахисно, як дитина, а я цiлував її у макiвку чи в сiдницю. Зараз я прислуховувався до кожного її звуку, i коли вона стогнала "ммма", я чекав, дотискував її, входив рiзкiше, щоб вона викрила себе, злочинниця, щоб закричала на всю горлянку: "Макс"… Менi здавалося, що мене вiдразу вiдпустить. Краще знати, нiж мучитися пiдозрами, але бути переконаним, що все так, як ти пiдозрюєш, але не мати певних доказiв. Я божеволiв. Iнколи я уявляв, як вона уявляє, що мої руки, яки блукають її тiлом, це руки Максима.
Звiсно, що я спробував все з'ясувати в неї. Звiсно, що вона вiджартувалася, але я наполягав, вимальовував приклади, згадував її чоловiкiв, на яких на мою думку бiльше був схожий Макс, нiж я, тиснув на неї, скавульчав, розповiдав про довiчну чоловiчу конкуренцiю, а тодi вона запитала серйозно: "А що тебе бiльше хвилює - те, що вiн в цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?" Я вiдчув холодок в районi своєї шиї, натомiсть серце моє палало, всi нутрощi також. Я вибачився, сказав, що наговорив дурниць, а що ще говорити в таких випадках? Вона сказала, що ми можемо повернутися до цiєї розмови ввечерi. Я уявив, як я хутко пiдводжуся та починаю бити посуд на кухнi, кулаком перевiряю на мiцнiсть вiкно, скло летить на мене, на неї, сусiди починають колотити по батареях, щоб ми припинили цей безлад, а потiм я починаю трясти її, намагаючись дiзнатися, що вона приховує, i як вона могла таке зi мною зробити, - як раптом обм'як. Видався собi смiшним та безпорадним.
Вона пiшла на свою роботу, а я сидiв, палив чужi цигарки (залишив хтось з гостей) та уявляв, що вона, можливо, написала йому листа. "Старий щось про нас знає. Надалi треба бути обережнiшими". I його, Максову, нахабну посмiшку переможця… Я вирiшив поїхати на цвинтар, до батька. Потрiбна була його присутнiсть, нехай умовна. Можна було поговорити з батьком i не залишаючи квартиру, але я вийшов надвiр. Навпроти нашого будинку був старий дитячий майданчик - кiлька гойдалок, на яких я нiколи не бачив дiтей, лавка, на якiй в теплу пору сидiв бомж, що читав покети, а ще дерев'янi боввани, однаковi та жахливi на вигляд, яких було врито у пiсок, щоб вони бавили дiтей - це вигадав явний манiяк. На бовванiв пiдiймали лапки дворовi кобелi, хрестилися старенькi, а ввечерi когось i з них обов'язково кликали бути третiм мiсцевi п'яницi. Двох i з них хтось знiс. Вони валялися п'янi в багнюцi. Один вклав голову на груди iншому. Однаковi, як брати-близнюки зi спитими пиками. Груди того, хто пiдтримував голову iншого, були в червонiй фарбi. Поруч i з ними валялася "розочка" з горiлчаної пляшки. "Тут вiдбулося братовбивство", - подумав я. Перед очима, втiм, з'явився Макс. Вiн простягував до мене руки, а я стояв бiля вiкна на кухнi та тримав нiж. "Геть!", - заволав я. "Трррр", - поважно вiдповiла менi ворона. "Я не тобi, панi вороно", - вибачився. "Трррр", - повторила вона. "Може, вона панянка або взагалi пан?", - подумав я, щiльнiше закутався в шалик та пiшов шукати таксi.
На цвинтарi було не дуже тихо. Снували люди. Я поклав цукерки та маленького коника на могилу поруч iз батьковою. Там було поховано малюка. Його ще не встигли назвати, до нього нiхто нiколи не приходив, могила була захаращена, я сам виривав будяки щоразу, коли приходив до батька. Я назвав малого Кирилком. "Привiт, Кирилко", - сказав я, i менi закортiло притиснути до грудей це маленьке тiльце, яке, можливо, так i не притиснула до себе його мати. Я уявив собi лiкаря, руку якого мати Кирилка вiдчула на своєму тiлi i розгубилася, тому що розраховувала вiдчути на собi свого синочка. "Менi шкода, менi дуже шкода, ми зробили усе можливе…" Вiд її вiдчайдушного крику я прийшов до тями та хитнув головою у бiк батька: "Тату, чекай, я… зараз". Батько любив дiтлахiв, вiн мене розумiв. Аж тут я подумав, що Кирилко вирiс. Звiсно, що вiн вирiс, вже скiльки минуло рокiв… матiр Божа… а я весь цей час продовжую тягати йому цi дитячi забавки, з нього, мабуть, глузують всi товаришi, дiвчатка. Але що ж тодi принести? Я наче збожеволiв, почав рахувати, скiльки йому рокiв, ого, майже однолiток Макса. То що тобi принести, Кирилко? Iншим разом я до тебе приведу Шу. "Шу - це те, що потрiбно парубкам твого вiку". Злiсть масажувала моє серце.
"Навiщо ти це робиш?", - спитав я у власної злостi. "Треба трохи прибратися на лiто, можливо, ще рано, але краще приїду двiчi", - промовив до мене хтось. Я озирнувся. До мене промовляла старенька Софiя Аркадiївна. Семена Франсевича, її чоловiка та товариша батька, було поховано поруч з ним, але з iншого, некирилчиного, боку. Я закляк. "Я бачу, i ти пам'ятаєш про батька, Женю. Прийшов, доглядаєш, молодець. А мої - Мiша та Нiнель - не ходять. Не подобається їм тут. Сумно. А от менi з Семеном нiколи не буває сумно. З iншого боку, що вони хочуть вiд цвинтаря - щоб вiн був схожим на балаган?" - "Доброго дня, Софiє Аркадiївно, радий вас бачити, ви у чудовiй формi. Все милуюся вашим волоссям, вiдкрийте менi таємницю, що ви з ним робите? Щороку воно густiшає - я от страшенно боюся облисiти". Софiя засмiялася срiбним голосом акторок тридцятих рокiв: "Женя-Женя, пiдлабузник ви мiй дорогий". Я посмiхнувся.
Софiя Аркадiївна облишила вiник. Вирiшила перепочити та побалакати, подумав я. Вона була симпатичною старенькою. "Як Вiолетта, як Максик?" - "Вiолетта наче непогано, вже доктор наук, невгамовна i гарна. Ви ж знаєте, що ми розлучилися?" - "Хлопчику, я розумiю, що виглядаю як несповна розуму, але ми бачилися з тобою восени, i ще восени я знала, що ви розлучилися дванадцять рокiв тому, якщо я не помиляюся. Чи ви ще раз розлучилися? Зараз шлюбне законодавство так змiнюється, не можна вiдслiдкувати, що та як, i стiльки дурощiв - хто все це розробляє, сказитися можна". Семен Франсевич був вiдомим адвокатом. "А ви стежите за змiнами законодавства?" "Звiсно. Хоча Михайлику це нецiкаво. Дивуюся, як вiн спромогається практикувати, бо був та залишається ледачою дитиною. Хоча, кажуть, на нього є попит. Я нiчого не розумiю в сучасному життi, так… Я розповiдаю про це Семенку. Семенковi завжди було цiкаво, що я думаю про те чи iнше, ми говорили з ним до свiтанку, але я й зараз вiдчуваю, що не все йому сказала… Вибач, Женю, але менi здаааавна здавалося, що Вiолцi нецiкаво з тобою спiлкуватися, їй нi з ким не було цiкаво спiлкуватися, хоча вона завжди була надзвичайно уважна до людей. Дослiджувала нашi реакцiї, чи що? Ти один зараз?" - "Дослiджувала, так. Вона i зараз дослiджує, хоча, може i спинилася, академiка їй i так дадуть. За видатнi заслуги. Не один". Я замовчав. Софiя Аркадiївна теж виявила делiкатнiсть.
"А Максик все аналiзує фiнансовий ринок? Не одружився ще? Як я хотiла, щоб вiн одружився з нашою Юлькою. Але Юлька така дзига. Вже двiчi встигла розлучитися. I це порядна єврейська дiвчинка? Сором. Живе зараз в Нiмеччинi. Знаєш, чим займається? Робить ляльок. З рiзного лайна. Лазить по смiтниках, знаходить гудзики, тканину, старе мереживо, попiльницi, ложки, хутро, пластик, бляшанки, корки вiд вина, гiлки та камiння збирає. I з цього всього майструє цих ляльок. Вже й виставка була. В Берлiнi. Я побоялася летiти. Мiшка зледацюжився, а ще зветься батьком, Карина його якраз вiдпочивала в Iзраїлi, а от Нiнелька поїхала, думала, що причарує якогось нiмця. Не причарувала, але каже, успiх у цiєї дзиги там феноменальний, а ляльки схожi на виродкiв та дуреп.
