Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

— Не вмію я на старосвітській бандурі грати, — казав гетьман, віддаючи струмент бандуристові, — на ній так мало струн і самі кишкові, я привик до метальових.

— У Мотрі, — казав Кочубей, — є нова бандура, з метальовими струнами, принеси її, Мотре, пану гетьманові!

— Принести? — спитала дівчина, повертаючись до гетьмана.

— Будь ласка! — спробуємо, яка. Може, мої руки краще

підійдуть до неї, а може, вона, привикши до тонких пальчиків дівоцьких, під моїми і грати не захоче. Побачимо.

Мотрин покоєвий зі свічником біг скоро по сходах, Мотря ішла за ним. Знімалася угору… Гетьман мав грати на її бандурі…

Вбігла до свого покою, зняла зі стіни бандуру, обтерла її чистим рушником, порох зі струн здмухнула і несла не за ручку, а піддоживши обі долоні під сігідняк, як святощ яку… Гетьман мав грати на її бандурі.

Не знала, чому кров ударила їй до голови, чому по висках ніби хтось молотком стукав. Сходи скрипіли під її чобітками, всі дивилися, як сходила згори, гарна, зарум'янена, ніби якесь невідоме сонце на неї світило.

Ще два сходи, ще один — і ступила на кам'яну долівку.

Всі розступилися. Між нею і гетьманом не було тепера нікого.

Які ж ті сіни довгі! Нащо батько такі великі поклав? Чиї то очі так дивно дивляться на неї, такі дивні, очі…?

Ще крок, ще два — і гетьман простяг руки, щоб прийняти від Мотрі бандуру.

Задрижали під Мотрею ноги, захитався спідняк на дрібних дівочих долонях… якийсь жалібний стон, якийсь сумний бреньк — і розбита бандура лежала між Мотрею і гетьманом на твердих зимних плитах.

Мотрі світ закрутився в очах, затанцювали стіни, задрижала земля, і вона, як сокирою підрубана ялиця, повалилася на землю. Кинулися до неї батько, мати, Чуйкевич прибіг з холодною водою, тітка принесла цілюще зілля.

Її підняли й понесли на горище, з котрого вона перед хвилиною сходила, ніби з хмар на землю.

Гетьман стояв і дивився на порвані струни розбитої бандури. Потім схилився, прикляк і хотів їх збирати, та старшини не дали.

Позбирали…

ЄВА

Вечерю їли тихо і на скору руку.

По вечері мала бути «огнена потіха», але на рішуче бажання гетьмана її відлежено до другого разу. І завтра буде ніч.

Козакам приказали зараз по вечері йти спати, щоб у дворі не робили криків. І дійсно, ще й Великий Віз не викотився на небо, як над Ковалівкою воцарилася тишина. Кочубеїв двір подобав на зачарований замок, в котрім завмерло всяке життя.

Гетьман попрощав товариство й пішов до своїх покоїв. Казав, що притомився.

Тільки в одній з бокових кімнат спущено грубі занавіски, зачинено двері на ключ, і кількох полковників засіло до карт. Кочубей приніс їм спорий збанок меду, великий півмисок вуджених гусячих ніг, кошелик сушених сливок, начинюваних тертими мігдалами, побажав веселої забави і пішов на горище подивитися, що робить Мотря.

Ідучи по сходах, зітхав, бо не від того був генеральний суддя, щоб і собі побавитися картами. Забава була, мабуть, гарна. Поки в гаманці є червінці і таляри, поти гратимуть і гроші, а потім прийде черга на мисливських собак соколів, на коней зі збруєю і без збруї, на дорогі, суто, золотом перетикані пояси, що мали таку саму вартість, як і дзвінкий гріш. Тихо, як тільки міг, відчинив генеральний суддя двері від Мотриної спальні й увійшов туди. Горіла тільки лампада під образом Богоматері, — її тускле сяєво мерехтіло кругом, як крізь сон. Кочубеєві треба було дуже уважно ступати, щоб не потрутити чого по дорозі. Занавіски при ліжку були розсунені. Крізь той розсув побачив Кочубей Мотрю. Лежала горілиць з розпущеним волоссям, котрого не було як і коли на сон згорнути. Віддихала рівно й глибоко, як віддихають здорові люди в сні. З лампади падало на її обличчя скупе синяво-золотаве світло, і, коли б не віддих, можна б було гадати, що це статуя з мармору лежить у ліжку.

Кочубей нахилився, і здавалося йому, що бачив на устах своєї доньки не згірдливо-гордий усміх, як звичайно, а якийсь ласкавий і покірний, ніби вислів щастя, котре вона бачила в сні.

Біля ліжка сиділа Марія Федорівна. Кочубей узяв її за руку і повів під вікно.

— Як же там? — питався шепотом, щоби не розбудити сплячої.

— Богові слава, — пройде.

— А Любов Федорівна була?

— Ні, знаєте, що вона на горище не ходить.

— Нині могла потрудитися її милість, пані генеральна судеїха. Знала, що в мене такі гості… — І Кочубей спохмурнів. — Крута жінка тая Любов Федорівна, дуже крута, аж безсердечна. Це, — показав рукою на ліжко, — її діло. Дратує дівчину і доводить до недуги. Коли б мені скорше віддати тую Мотрю, бо двох їх забагато в моїй хаті.

— Трафила коса на камінь, — відповіла Марія Федорівна.

— Не на камінь, а коса на косу, бо й Мотрина вдача непокірлива навіть для матері, А за хірургом післали? — спитав нараз Кочубей.

— Не посилали. Любов Федорівна не веліла, а Мотря теж лікарів не любить.

— Хорих не питаються, що вони люблять. Зле, що не післали. Людям дивно буде. Ще, чого доброго, гетьман спитається, що лікар повів, і який же я йому дам отвіт? Біда мені з тими жінками, ой, біда! Жаль мені дитини, що їй в батьківській хаті не так, як треба і як могло би б при моїх багатствах. Та що я тепер пораджу? Не буде зранку, не буде й до останку.

Марія Федорівна мовчки слухала жалів свого швагра. Знала, що перед нею одною, як перед сестрою своєї жінки.! він міг розкрити своє серце. Говорити не було що. Годі було виправдувати Любов Федорівну, але й не годилося також доливати сливи до огня.

— Як же ви гадаєте, Маріє, що таке Мотрі? Видужає вона?

— В Бозі надія, що завтра встане. Вона вже від самого ранку була якась незвичайна. Бентежилася не знати чого — приступало до неї, — знаєте, як-то з нею деколи буває. Бідна дівчина.

— Nihil sine causa [18]. Якась і тому є причина, не лише мати одна. — Причин, може, й багато. Вона начитана, їй треба іншого товариства. Дівчата, — що для неї дівчата? Заспівають, казку розкажуть, та й тільки. Я стара, вона любить мене, але я їй не товаришка. Мотрі душно в хаті, її душа рветься до великого діла, вона небуденна дівчина. Подумайте, вона журиться долею України, розуміє тую небезпеку, що грозить нам. Вона все добре бачить, може, краще, ніж не один, що пірнач носить.

— В тім-то й біда, бо жінці веретено, а мужчині меч, так було перше, і так повинно лишитися.

— Бог святий знає, як воно повинно лишитися. Може б, воно й не завадило було, коли б у Богдана та в Дорошенка були політичні жінки, хоч би такі, як Виговська, пошли їй, Боже, царство небесне, чесна й хоробра була паня. А Регіна Жовківська, тямите?

— Чому б то ні. І про Гальшку з Острога знаю, та яка її доля? Не бажав би я такої для своєї Мотрі. І тому, скажу вам щире, рад би я її за Чуйкевича віддати.

— А я, гадаєте, ні? Кращого мужа годі собі й подумати.

— І Любов Федорівна за ним. Все складається як слід. Тільки щоб Мотря хотіла.

— Не треба їй того казати. Нехай воно між нею і Чуйкевичем виясниться. Це найкраще.

— Мотря нині якась така покірна була, така лагідна, як голубка. Як ви гадаєте, чому?

Не знаю і не питаюся її. На мою гадку, вона так тішилася, що приїхав гетьман.

— Гетьман? — мало не крикнув Кочубей.

— Так, гетьман, Іван Степанович.

— Чому ж би то?

— Бо він для неї чоловік з тамтого століття, з великих часів, котрі вона так любить.

— Ага, — і генеральний суддя заспокоївся. — Можливо, можливо, що так.

Мотря ворохнулася в ліжку. Марія Федорівна підійшла до неї і наслухувала, чи спить.

— Спить, — сказала, вертаючи до швагра.

За вікном зривався вітер. Місяць викочувався з-поза хмар. На дуплавім дереві гукав пугач.

— Тю! Не мав коли верещати, аж нині! Не люблю я тієї птиці. Скажу їх винищити до лаби. Ще мені гетьмана збудить або Мотрю.