Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (библиотека книг TXT) 📗
Я здивовано поглянув на неї: про який такий день мова? — але вона опустила голову до своїх паперів, і лише якийсь натяк па усмішку мигнув на її сухих вустах. Надвечір вона подивилась па мене уважно і сказала:
— Вам, здається, пора, чи не так?
— До сьомої ще п'ятнадцять хвилин.
— Хто в такі моменти звертає увагу на хвилини? Ідіть. І не забудьте свого кашкета.
Я отетерів, раптом усвідомивши, що насправді жодного кашкета не маю, бо влітку його не ношу, о сьомій двадцять я мав уже бути на Стрийській, якщо метнуся на Клепарівську, то не встигну, а купити нового не вдасться, бо в кишені лише кілька грошів. Водночас я відчув тривогу від слів пані Конопельки: відкіля їй щось відомо про кашкет? Та за мить вона мене приголомшила ще дужче, коли вийняла з шухляди полотняного картатого кашкета і простягла мені, усміхаючись. Я не знав, що й казати, подякував і позадкував до дверей. А коли пані Конопелька подивилася на мене теплим поглядом і перехрестила, у мене на очах проступили сльози, я вилетів притьма з бібліотеки і рушив у бік Стрийської. Поведінка пані Конопельки залишилася загадкою, а я навіть не здогадувався, наскільки довго.
Піднімаючись вгору Стрийською, я минав дівчат і хлопців, яких бачив на Фіялковій, та лише ковзав по них поглядом, ми не віталися і не звертали уваги одне на одного. З парку долинав запах розквітлих лип, властиво вони вже доквітали і в ці останні дні свого цвітіння вихлюпували з якоюсь самовдоволеною приреченістю весь свій букет, наче прощальні слова перед смертю… Перехожі зустрічалися мало коли, лише по одному-двоє крутилося біля дерев'яних будок із лимонадою, порівнявшись із входом на цвинтар, я зупинився, тут була моя стійка. Там далі, вгорі я побачив Люцію біля будки з лимонадою, вона порпалася у торбинці, шукаючи дрібні, мала на собі білу в квіточки сукню, мешти на низьких підборах, очевидно, щоб легше було давати драчки, а волосся заправлене в беретку. Я не курив, але дорогою купив пачку найдешевших папіросок і встромив одну до вуст, хоч і не припалював, мені здавалося, що я так природніше виглядаю — стовбичачи на одному місці, принаймні скидався більше на батяра, аніж на учасника атентату. Я відчував, як калатає моє серце, воно закалатало ще дужче, коли я побачив, що дівчина унизу вулиці нахилилася і застебнула пряжку на сандалях, а тим часом її проминув чоловік з папкою під пахвою, він навіть обернувся за дівчиною, яка нахилилася так, що випнулися усі її приваби, і усміхнувся, я черкнув сірниками і припалив папіросу, але не затягувався, потім глянув у бік Люції, вона, не кваплячись, пила лимонаду й милувалася квітучими липами, з цвинтаря вийшло двоє стареньких жінок у чорному, в капелюшках з чорними вуальками, які сягали їм до рота, тримаючи одна одну попід руки, вони звернули праворуч та пішли вгору, якщо вони будуть шкандибати так само повільно, то неодмінно стануть свідками атентату, я подумав, що треба їх затримати, надто, що інспектор уже мене минав, я скинув кашкет і витер чоло, а тоді оббіг бабусь і заговорив до них польською, бо чув, що й вони по-польському розмовляли, я запитав, чи не бачили вони на цвинтарі нічого підозрілого, бо я таємний агент поліції, і ми зараз висліджуємо небезпечного маніяка, який нападає на стареньких людей і грабує їх. Бабусі зупинилися і враз стали дуже статечними, вони спочатку одна одну перепитали, чи хтось із них чогось не помітив, опісля запевнили мене, що на цвинтарі усе спокійно, хоча…
— Так-так… — перейшла на шепіт одна з бабусь. — Щось мені здалося… там у кущах… о, видите?.. там… у тих кущах букшпану… біля того-о білого хреста… щось там шурхотіло… я подумала вітер, правда, Адельцю, я ще тобі сказала: вітер… а то, кажете, міг бути він?.. Але як то добре, що ви за нас дбаєте і пильнуєте… нам буде спокійніше… а скажіть, чи завтра ви теж тутка будете, бо ми прийдемо пополудні… тут наші чоловіки поховані, ветерани, у неділю тут буде грати оркестра, мусимо довести до ладу могилки…
Я не встиг відповісти, бо побачив, як Люція ставить склянку з недопитою водою на прилавок, потім спокійно виймає револьвера з торбинки і трьома пострілами кладе поліцая на землю, він ще пробує добути свою зброю, але вже не має сил і завмирає. Люція миттєво перебігає дорогу і зникає у парку, бабусі верещать, як недорізані, кричать щось до мене, як до поліційного агента, але я вже їх не слухаю, а теж біжу в парк, ніби навздогін за убивцею, у спину мені лунає: «Швидше, пане! Швидше!»
15
Ярош зі Стамбула вилетів раніше за Куркова, але ще встиг із ним побувати на знаменитому стамбульському критому базарі, який ошелешив його своєю безмежністю. Коли ж Курков, якого ще було запрошено до Анкари, повертався додому, у літаку поруч із ним сів невисокий тип, що все мружився, мовби йому хтось в очі світив, у кожному разі щось не сподобалося у його зовнішності письменникові, і він не став виймати з течки ноутбука, як то робив завше, щоб попрацювати над черговим романом, уявивши собі ці примружені очі збоку. Коли літак злетів, набрав висоту і з'явилися стюардеси з візком, пропонуючи обід і напої, незнайомець поцікавився у Андрія, чи той щось буде пити. Курков, який відзначався м'яким характером і звик ввічливо спілкуватися з будь-ким, навіть вислуховувати пияка, відчув якусь дивну відразу до цього чоловіка, йому зовсім не хотілося входити з ним у контакт, і він заперечливо хитнув головою, а незнайомцеві, видно, якраз цього найбільше й хотілося, бо він одразу попросив, щоб Андрій узяв ще одне віскі, ніби для себе, бо він сьогодні, мовляв, мав надто багато емоцій, мусить розслабитися, а отримавши дві склянки віскі, чоловік вихилив їх одним махом і захрумтів салатою. «Тепер він щоразу, коли стюардеси розвозитимуть напої, буде просити мене взяти йому ще одну склянку», — подумалося Андрію, і тут-таки виникла здорова ідея поспати, — бо не буде ж він його будити. Та тільки письменник умостився у кріслі зручніше, як незнайомець, який уже завершив своє хрумкання і чвакання, промовив:
— А я вас упізнав. Ви ж Андрій Курков, правда? — і, не чекаючи на ствердну відповідь, продовжив: — Ні, не скажу, що я вас читав, але за пресою стежу. Будьмо знайомі: підполковник СБУ Книш.
Довелося потиснути йому руку і пробурмотіти звичні у таких випадках слова. Стюардеси з'явилися знову, цього разу вони забирали сміття і недоїдки й наливали напої, і знову Курков змушений був обслужити свого сусіда, подумки вирішивши, що це буде востаннє. Та він помилився, бо той, перехиливши одну склянку і смакуючи другою, сказав:
— Я, бачите, був у відрядженні… по службі… Не буду завивати в папери… я маю до вас кілька питань як до людини… е-е, як би це сказати… близької нам…
— Що ви маєте на увазі? Я в КГБ не служив.
— Ви повинні були служити в КГБ, але викрутилися. Це нам відомо. Однак ви перебували на пенітенціарній службі… охоронцем у в'язниці. Отже, ви наш.
— Більше я вам віскі не візьму, бо ви починаєте молоти нісенітниці.
— Ну, вибачте, якщо я некоректно висловився. Віскі, звичайно, свою справу зробило. Але я все ж таки маю надію, що ви нам допоможете. Зараз ми з вами по один бік барикад.
— Яких барикад? Не бачу жодних.
— Ну, я читав якесь ваше інтерв'ю, де ви сказали, що вважаєте себе патріотом України, а до Росії не відчуваєте жодних сентиментів. Тому я й звертаюся до вас винятково як до патріота України. Бо і я патріот.
— А коли ви служили в КГБ, теж були патріотом України?
— Ціню ваш гумор. Але ближче до діла. Нас цікавить професор Ярош. Зокрема його дослідження Аркануму і певної книги, яка викликає у нас інтерес. Не знаю, чи ви помітили в читальному залі національної бібліотеки скромного чоловіка з лупою…
Курков з подивом зирнув на супутника, здається, він був одним із тих трьох читачів, що студіювали якісь старі видання.
— То були ви?
— Так, — кокетливо опустивши очі, проказав Книш, — я переглядав турецький атлас України Евлії Челебі. Дуже цікавий мандрівник. У нас його частково переклали. Але, звичайно, мене не атлас цікавив, а те, що говорилося у мене за спиною. Турецьку я ні бум-бум, а з англійською у мене, знаєте, як і у всіх випускників радянських шкіл, теж не найкращі стосунки. Я, як та собачка, усе розумію, але сказати не можу. Тобто на побутовому рівні — нема питань… як то кажуть, гавмач, гавдуюду, мейаспік, сенкюверімач і т. д. Отже, те, про що ви говорили в залі, я второпав. Але мене цікавить те, що було говорене в захристії…
