Я, робот - Азимов Айзек (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
— Можу собі уявити. Ніби ніхто не знає, що ви стоїте за цією кампанією. Принаймні ніхто офіційно не знає, а неофіційно знають усі. На вашому місці я б не хвилювався з цього приводу. Отже, я ношу захисний екран? Гадаю, ви здогадалися про це тоді, коли побачили, що рентгенівський знімок, зроблений отим вашим жевжиком, перетриманий?
— А знаєте, Бейєрлі, для всіх буде очевидно, що ви боїтесь рентгенівського просвічування.
— А також і те, що ви чи ваші люди знехтували моїми правами.
— Це нікого не обходить.
— Можливо. Це досить-таки символічно для наших передвиборних кампаній, правда ж? Вас мало обходять права громадян. А для мене це основне. Я не дозволю себе просвічувати рентгенівськими променями, бо принципово оберігаю свої права. Так само оберігатиму і права інших, коли мене оберуть.
— Поза сумнівом, з таких обіцянок може вийти цікава промова, але ніхто їй не повірить. Надто пишномовно, щоб скидатись на правду. I ще одне, — голос його став твердим. — Вчора у вашому домі не всі мешканці були на місцях.
— Що ви маєте на увазі?
— Мене повідомили, — Квінн став перебирати папери, розкладені перед ним, які було видно на екрані, — що один чоловік був відсутній… Каліка.
— Саме так, — спокійно сказав Байєрлі, — відсутній був, як ви висловилися, каліка. Мій старий учитель, який живе зі мною, а зараз перебуває на дачі — вже два місяці, як він там. “Заслужений відпочинок”, як кажуть у таких випадках. Ви ж не заперечуєте?
— Ваш учитель? Який-небудь учений?
— Колись був юристом, до того, як став калікою. У нього є офіційний дозвіл провадити біофізичні дослідження і мати власну лабораторію. Повний опис його робіт належно запатентований у відповідних органах, куди я можу порадити вам звернутись. Особливого значення ці дослідження не мають, але вони нікому й не шкодять. Просто хобі бідолашного каліки. Я йому допомагаю, чим можу.
— Зрозуміло. А що цей… учитель… знає про виробництво роботів?
— Не можу судити про його знання в галузі, з якою я незнайомий.
— Він може мати доступ до позитронного мозку?
— Запитайте про це в своїх друзів з “Ю. С. Роботс”. Їм про це краще знати.
— Я говоритиму коротко, Байєрлі. Ваш інвалід-учитель і є справжній Стівен Байєрлі. Ви — створений ним робот. Ми можемо це довести. Саме він потрапив в автомобільну аварію, а не ви. Це також можна перевірити.
— Невже? Перевіряйте. Хай вам щастить.
— Ми можемо обшукати “дачу” вашого вчителя. I побачите, що ми там знайдемо.
— Ну, не забігайте наперед, Квінне. — Байєрлі посміхнувся. — На превеликий жаль, мій учитель — хвора людина. Його заміська дача — це місце відпочинку. А за таких обставин його право на особисту недоторканість стає ще більше. Ви не одержите дозволу на обшук без достатніх на те підстав. Однак я не утримуватиму вас від цього.
Запала мовчанка. Квінн нахилився вперед, і його обличчя зайняло весь екран. Було видно навіть тоненькі зморшки на його чолі.
— Байєрлі, чому ви так затялися? Вас все одно не оберуть.
— Ви так гадаєте?
— А ви ні? Чи, по-вашому, відмова спростувати звинувачення, — що ви легко зробили б, порушивши один з трьох законів робототехніки, — не переконує людей, що ви — робот?
— Я бачу тільки те, що з маловідомого, непримітного юриста я став всесвітньовідомою постаттю. Ви чудовий популяризатор.
— Але ж ви робот.
— Це тільки слова.
— Доказів достатньо для того, щоб вас не обрали.
— Тоді заспокойтесь, ви перемогли.
— До побачення, — сказав Квінн, і в його голосі вперше прозвучала злість. Візіфон вимкнувся.
— На все добре, — незворушно промовив Байєрлі перед порожнім екраном.
Байєрлі привіз свого “вчителя” за тиждень до виборів. Вертоліт швидко опустився в малоосвітленій частині міста.
— Ти залишишся тут до кінця виборів, — сказав йому Байєрлі. — Якщо справи підуть на гірше, тобі слід бути подалі звідси.
— А що, є загроза насильства? — У хрипкому голосі, що вихоплювався з перекошеного рота, вчувалася стурбованість.
— Ортодокси погрожують; отже, я гадаю, що теоретично така загроза існує, хоч насправді сподіваюсь, що цього не станеться. Вони не мають реальної сили, лише сіють розбрат, що з часом може викликати невдоволення. Ти не проти залишитися тут? Прошу тебе. Я здурію, якщо переживатиму ще й за тебе.
— О-о, я залишусь. Ти й далі думаєш, що все обійдеться?
— Я в цьому впевнений. Тебе ніхто там не тривожив?
— Ніхто. Це точно.
— Вдалася тобі твоя роль?
— Цілком. Тож не хвилюйся.
— Тоді потурбуйся про себе, Джоне. I завтра дивись телевізор. — Байєрлі потис скалічену руку, що лежала на його долоні.
На чолі Лентона пролягли глибокі зморшки від важких дум. Йому випала незавидна роль уповноваженого Байєрлі в передвиборній кампанії, яка, власне, і не була кампанією для людини, що не розкривала своєї стратегії і виконувала поради свого уповноваженого.
— Так не годиться! — Це була його коронна фраза. I, до речі, єдина. — Кажу вам, Стіве, так не можна!
Він різко сів у крісло перед прокурором, який у цей час гортав віддруковану на машинці промову.
— Киньте це, Стіве! Подивіться, який натовп організували ортодокси. Вас не будуть слухати. Скоріш вас закидають камінням. Навіщо виступати з промовою перед публікою? Чим гірше запис на магнітній стрічці або на відеострічці?
— То ви хочете, щоб я переміг на виборах? — лагідно запитав Байєрлі.
— Перемогли! Ви не переможете, Стіве. Я хочу врятувати вам життя.
— Ет! Мені нічого не загрожує.
— Нічого не загрожує! Нічого не загрожує! — З горла Лентона вихопився чудернацький звук. — Ви хочете сказати, що вийдете перед п’ятдесятьма тисячами напівбожевільних і спробуєте їм що-небудь довести — з балкона, як середньовічний диктатор?
Байєрлі глянув на годинник.
— Через п’ять хвилин, як тільки буде готове телебачення.
Лентон тільки й того, що буркнув щось.
Натовп заповнив міський майдан. Здавалося, дерева й будинки ростуть із суцільного людського тлуму. А ультрахвилі дали можливість спостерігати за тим, що відбувалося тут, решті людства. Це були місцеві вибори, але за ними стежив увесь світ. Байєрлі подумав про це й усміхнувся.
Однак сам по собі натовп не викликав усмішки. Звідусіль їжачилися гасла, прапори, які звинувачували його в тому, що він робот. Ворожість наростала, ставала відчутною.
З самого початку його промова не мала успіху. Її перекривало ревище натовпу і ритмічні вигуки ортодоксів, яких у натовпі були цілі острівці. Байєрлі говорив повільно і спокійно…
У кімнаті Лентон обхопив голову й застогнав — він чекав кровопролиття.
Передні шеренги зім’ялися. Вперед пробивався худорлявий громадянин з витрішкуватими очима, у надто короткому, як на його кощаву постать, костюмі. Поліцейський, що кинувся за ним, ледве пробивав собі дорогу крізь натовп. Байєрлі сердитим порухом зупинив його.
Худорлявий чоловік уже був під балконом. Його слова потонули у ревінні натовпу.
Байєрлі нахилився вперед.
— Що ви кажете? Якщо ваше запитання доречне, я відповім на нього. — Він повернувся до поліцейського, що стояв поруч. — Проведіть того чоловіка сюди.
Натовп напружився. Залунали вигуки: “Тихіше!”, які злилися у загальний гамір, а тоді поступово вщухли. Задиханий, з розчервонілим обличчям худорлявий чоловік стояв перед Байєрлі.
— У вас є запитання до мене? — поцікавився Байєрлі.
Худорлявий чоловік витріщив на нього очі і хрипко мовив:
— Ударте мене!
Чоловік рвучко викинув підборіддя.
— Вдарте мене! Ви казали, що ви не робот. Доведіть це. Ви не можете вдарити людину, ви, чудовисько!
Запала дивна, мертва тиша. Її порушив Байєрлі.
— У мене немає причин вас бити. Худорлявий дико зареготав.
— Ви не можете вдарити мене! Ви не вдарите мене! Ви не людина! Ви чудовисько, яке вдає людину.
