Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

— Так, певно, ми всі іноді просимо в молитвах того, чого — якщо тільки відверто зізнатися самим собі — насправді зовсім не хочемо, — просто відказала тітонька Джеймсіна. — Я помічала, що такі молитви — не велика рідкість. Я сама колись просила змоги пробачити одній людині, та потім збагнула, що насправді не хотіла їй пробачати. Коли ж я зрештою щиро цього захотіла, то пробачила їй, навіть не молячись про це.

— Я не вірю, що ви були здатні довго не пробачати, — мовила Стелла.

— Була. Але тримати образи на людей здається такою марною справою, коли постарієш.

— Це дещо мені нагадало, — утрутилася Енн і переповіла історію Джона та Джанет.

— А тепер розкажи нам про ту романтичну сцену, на яку ти так загадково натякала в листі, — мовила Філ.

І Енн виразно розіграла сцену Семюелевого освідчення. Дівчата аж вищали від сміху, усміхалася й тітонька Джеймсіна.

— Негоже глузувати з кавалера, — суворо мовила вона; утім, одразу й незворушно додала: — Хоч я сама завжди так робила.

— Розкажіть нам про ваших кавалерів, тітонько, — попросила Філ. — У вас, напевне, багато їх було.

— Не лише було, — відказала тітонька Джеймсіна, — у мене й зараз вони є. У моєму селі живуть три старих удівці, що вже віддавна ніжно на мене поглядають. Не думайте, дітки, що кохання — це тільки ваша справа.

— Удівці й ніжні погляди — це так неромантично звучить, тітонько.

— Звісно, та й молодь не завжди романтична. Принаймні якщо казати про деяких кавалерів моєї юності. Сердешні хлопці — як безжально я тоді глузувала з них! Був такий Джим Елвуд — завжди мов сновида, нічого не тямив, що діється довкола нього. Він збагнув, що я відмовила йому лише за рік потому, як я це зробила. Потім він одружився, і якось надвечір їхав із жінкою із церкви, а вона раптом випала із саней — то він і цього не помітив. Ще був Ден Вінстон. Знав геть усе — що діється в цьому світі, і що напевне чекатиме нас у прийдешньому. Він міг дати відповідь на будь-яке запитання, навіть на те, коли настане Судний День. Мільтон Едвардс був гарний хлопець, і мені подобався, та за нього я не вийшла. По-перше, йому завжди був потрібен тиждень на те, щоб зрозуміти жарт, а по-друге, він так і не освідчився. Горацій Рів був найцікавіший з усіх моїх кавалерів. Та коли він щось розповідав, то оздоблював свою історію такою незліченною кількістю деталей, що годі було зрозуміти, бреше він чи просто має надто багату уяву.

— А решта кавалерів, тітонько?

— Ідіть і розкладайте речі, — мовила тітонька Джеймсіна, неуважно махаючи дівчатам рукою, в якій тримала не в’язальну спицю, а Джозефа. — Решта були надто гідними юнаками, щоб із них насміхатися. Я шануватиму їхню пам’ять. Енн, у твоїй кімнаті — коробка із квітами. Її доставили годину тому.

Минув тиждень і дівчата з Дому Патті рішуче взялися за втомливе, часом і нудне навчання, оскільки то був їхній останній рік у Редмонді і слід було наполегливо боротися за почесні відзнаки. Енн присвячувала всю увагу англійській мові й літературі, Прісцилла скніла над класичними мовами, Філ поринула в математику. Часом вони втомлювалися, часом зневірювалися, часом жодні відзнаки не здавалися їм вартими таких зусиль. Одного дощового листопадового вечора в цім похмурім настрої Стелла зайшла до блакитної кімнатки, де на підлозі в колі світла від лампи сиділа Енн, а довкола неї росли кучугури зіжмаканих рукописів.

— Що це ти робиш?

— Перечитую старі оповідання часів нашого літературного клубу. Я мусила знайти собі розвагу й забуття, бо сиділа над книжками, доки світ не здався мені нестерпно смутним. Тоді прийшла сюди й повитягала ці оповідання. Вони так просякнуті трагедіями та слізьми, що аж смішно стає.

— Я сама нині смутна й розчарована, — заявила Стелла, впавши на канапу. — Усе здається марним. Навіть думки в мене старі — про все це я вже колись міркувала. Для чого ж тоді жити, Енн?

— Люба, це просто перевтома й погода. Такий дощовий вечір після цілого дня нудної зубрячки не виснажив би хіба що Марка Теплі. [38] Ти ж знаєш, що жити варто.

— Так, напевне. Але зараз я не можу себе в цім переконати.

— Подумай про всіх тих шляхетних, великих людей, що жили й працювали до нас, — замріяно промовила Енн. — Хіба не варто прийти після них і успадкувати те, що вони здобули й чого нас навчили? Хіба не варто знати, що й ми можемо розділити їхні прагнення? А всі ті великі люди, що прийдуть після нас? Хіба не варто попрацювати, прокласти їм шлях і полегшити бодай один-єдиний крок?

— Розумом я згодна з тобою, Енн. Та з душі не йдуть морок і відчай. У такі дощові вечори я завжди почувалася ніякою й розбитою.

— А я часом люблю нічний дощ. Люблю згорнутися під ковдрою й слухати, як він стукає по даху та шурхоче між сосон.

— Добре, коли він стукає тільки по даху, — відповіла Стелла. — Але так не завжди буває. Минулого літа я провела одну страхітливу ніч у старому фермерському будинку. А там протікав дах, і дощ стукотів просто по моєму ліжку. То було зовсім не поетично. Я мусила глупої ночі вставати і з величезним зусиллям пересувати ліжко на інше місце — а то було одне з тих міцних старезних ліжок, що важать замалим не цілу тонну. А потім усю ніч оте «кап-кап, кап-кап», — доки від нервів моїх геть нічого не лишилося. Ти не уявляєш, що це за моторошний звук, коли серед ночі на підлогу хлюпається велетенська дощова крапля. Так, наче привид крадеться потемки. Чого ти так смієшся, Енн?

— Із цих оповідань. Вони убивчі, як сказала б Філ, — у багатьох розуміннях, бо тут геть усі персонажі вмирають. А які в нас були дивовижні героїні… і як ми їх одягали! Шовк, єдваб, оксамит, мережива й коштовності — іншого вони не носили. Ось оповідання Джейн Ендрюс, тут героїня спить у розкішній білій єдвабній нічній сорочці, розшитій дрібними перлами.

— Продовжуй, — мовила Стелла. — Я вже відчуваю, що жити варто, доки маєш із чого посміятися.

— Ось моє оповідання. Героїня розважається на балу, «уся з ніг до голови мерехтлива в діамантах найчистішої води». Та що важить пишна сукня чи врода? «І слави стежкою ми зійдемо в могилу». [39] Усі вони мусили померти — чи то від рук убивці, чи то від розбитого серця. Порятунку для них не існувало.

— Дай мені почитати якісь із тих оповідань.

— Ось мій шедевр. Завваж, яка весела в нього назва — «Мої могили». Я пролила немалу кварту сліз, доки писала, а дівчата — цілі галони, доки слухали. Мати Джейн Ендрюс дуже її сварила, що мусила того тижня прати стільки носовичків. Це моторошна історія мандрів дружини пастора методистської церкви. Я зробила героїню методисткою, бо за сюжетом вона повинна була мандрувати. [40] Вона ховала одного зі своїх дітей у кожнім місці, де жила. Їх було дев’ятеро, і їхні могили були розкидані по всій країні, від Ньюфаундленду до Ванкувера. Я описала всіх дітей, останні миті їхнього життя, і детально змалювала їхні надгробки й епітафії. Спершу я хотіла убити всіх дев’ятьох, та коли позбулася восьми, моя фантазія щодо жахіть вичерпалася, і я дозволила останньому лишитися жити калікою.

Доки Стелла читала «Мої могили», сміхом пересипаючи трагічні епізоди, а Смалько спав блаженним сном кота-гульвіси опісля нічних походеньок, скрутившись клубочком на оповіданні Джейн Ендрюс про юну п’ятнадцятилітню красуню, що пішла працювати сестрою-жалібницею в колонію для прокажених і врешті-решт сама померла від цієї страхітливої недуги, Енн переглядала інші рукописи, і в пам’яті її зринали давні ейвонлійські дні. Як весело було їм із дівчатами сидіти попід ялинами чи серед папоротей коло струмка, і писати свої історії! І як верталися до неї, поки вона читала, сонячне тепло й радість тих давноминулих літ! «Ані препишна Греція, ані могутній Рим» [41] не могли породити на світ такого дива, як ці кумедні слізні оповідання літературного клубу. Поміж рукописів Енн знайшла й клапоть цупкого паперу. Сірі очі її сяйнули сміхом, коли вона пригадала собі час і місце написання цього твору. То була замальовка, що її вона склала, провалившись у дах сарайчика на обійсті панянок Копп на дорозі Торі.