Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗

Були й інші забавки. Нещасникам давали в руки палиці й ножі і примушували захищатися. Ті піднімали зброю, махали нею, і це було їх помилкою. Навчені собаки одним точним стрибом досягали їх і повисали на руках, прокусуючи їх до кісток. Рукави темніли кров’ю, а пси ще більше казилися з цього, рвали одежу на дрантя, оголюючи страм.

«Люди не міняються в своїй дикості, - згіркло мовив Гречин, сіріючи лицем. - Кельти воювали з морем, заходили в воду і рубали мечами хвилі. А ці воюють з напівмерцями, з тліном».

«Добре, що ми не серед тих нещасних», - сказав я.

«Мене б вони не посміли так принизити. А ти, хлопче, теж не учасник, ти - глядач. Глянь, як зазирає сюди верховний псар. Маю здогад, що він похваляється цією виставою перед тобою».

Я справді перехопив протяжний воронячий взір пана Лойка, в його студенистих очах тепер горіли вогники піднесення. Самотився збоку, ніби не причетний, втаємничений, у величавій позі зверхника, що стоїть понад усіма і всім порядкує непоміченим. І людьми, і тваринами, і обставинами. «Ну, що скажеш на це, вошивий собачий пестунчику?»-запитували його очі. Мої очі суворо мовчали.

Посеред майдану забили стовпець із обручем, обмотаним клоччям, що тхнуло нафтою. Вивели Паленого, кудлатого, грізного, з розумними сумними очима. Я вже став забувати його. Подали йому в зуби факлю. Підвели до комендантової лавиці. Його жона простягла до пса запалену скіпку, клоччя спалахнуло. Я розгадав задумку. Палений мав підпалити обруч, а затим скакати у вогняне кільце з вивертами, гасячи в шалених танцях затлілу шерсть... Ось він тюпає до обруча, дим смолоскипа змушує пса скалити зуби й приплющувати очі. Вонюче полум’я шипить збоку, Паленому треба вивернути голову, аби вогонь лизнув обруч, просякнутий нафтою. Двір одностайним зітханням стрічає його потугу.

«Оймег, кутьошко! - завис пронизливий крик над головами. Мій крик. - Стій, песику!» - Я вже забув, на якій мові ліпше розуміє розкази Палений. Та хіба вони, пси, вслухаються в слова, вони чують наш нутряний голос, наш поклик, наш голосовий замір. І він почув, завмер, обкурюючи себе чадним вогнем. Через кіптяву диму знайшов очима мене, присів упокорено й нашорошив чутливі вуха.

«Віссо, кутьошко! Віссо! - дав я тверду команду. - Назад, песику! Назад!»

Сіючи тріскучі іскри, факля метнулася в поважні ряди і вперлася в єдвабну спідницю комендантші. У верещання й грубі прокльони вплівся запах паленого дорогого сукна. Добре, що наша криниця була поряд, на підпалену панію бухнули цебро води і потягли її, зомлілу, в покої.

В дворі все змішалося: і пси, і люди. Та я видів лише двох - Паленого й пана Лойка, що осатаніло сік його залізним шомполом. Двоє псарів ледве здержували пса на ремінних мотузах, а капітан бив, бив, бив, доки не вхляли обидві руки.

А за якусь годину прийшла моя черга. Мене виволокли на верхотуру і прив’язали до лавиці. В пречистій ясності поліття вигрівалося в долині Мукачево. Поки вони ладилися, я жадібно роздивлявся довкола. «Як файно й незвично на волі!» - встиг подумати. Офіцер щось рявкнув, і четверо гонведів підбігли з різками, по двоє обабоки. Ще одна

команда - і палиці обпекли моє тіло. Я пробував рахувати, чому б не повправлятися в численні - така нагода! Один по ліву руку був лінивішим за інших, бив слабше і з запізненням. Я дорахував до сорок, кріпився, щоб міг потім сказати точне число Гречинові, але втратив лік. Коли біль переходить межу терпіння, мозок вимикається. А може, це Ангел-хранитель у такий спосіб оберігає нас від понадмірної муки...

Десь там, на перевалі цього світу, був такий же камінний льох, лише довший і стіни сліпучо світилися; зобіч понуро брели тіні, а з глибини долинав тягучий стогін. Я ступив було крок, та чиїсь невидимі руки, як нерозумну дитину, лагідно потягли мене назад. І я прочумався в рідній пивниці долічерева, бо поверхи все горіло, і я лизав камінь, хапався долонями за спасенну студінь. Я жив. Старець мастив мені плечі, шию і ноги. Для цього топив щурячу солонину і змішував її з попелом, плісенню й павутиною. Гарячка спалила мені губи і язик, і я довго не міг говорити. А коли вернулася бесіда, я видушив із себе: «Нічого не пам’ятаю».

«От і чудово, - сказав мій благодійник. - Людині не належить минуле, а майбутнього може не бути. З нами лише сьогочасне. Про нього й турбуймося. - Він розповів мені про те, що нашептали йому стіни: - Капітана Лойка відправили з Паланку в якусь діру на Словаках. Генерал дуже сердився: «Пси мають не циркусувати, а служити. Офіцери теж. І ви в мене послужите!» Жахливий чоловік, і не лише для псів. Це він прикував тебе до мене? Чи хоч здогадуєшся ти, що це означає? То гірша кара за будь-яку смерть. Людина

- дитина вільного простору, який їй потрібен не менше, ніж воздух і вода. Нещасні, котрим доводиться день і ніч бути в тісній близькості, скоро проймаються ненавистю одне до одного. Вона їх отруює і нищить ізсередини настільки, що вони можуть одне одного загризти, як звірі. Так чинили в темні віки свавільні батьки із залюбленими дітьми, яких не можна було роз’єднати. І в короткий час легко домагалися свого. А в’язні, котрих приковували разом, просто знищували один одного. Ось що приготував той псар для тебе. Він не гідний псів. Бо сам - нікчемна свиня. Коли льоху торкнути, вона починає верещати. Знає, що ні хутра, ні молока з неї не взяти, людей цікавить лишень її м’ясо. От і ховає за товстим жиром своє боягузливе нутро. Майже всі тирани, великі й малі, такої вдачі».

«Мені його шкода», - прохрипів я.

«Он як. Тоді я вітаю тебе дзвоном щита! - погрюкав ложкою об миску - Ти переміг свого напасника остаточно. Але забудьмо про нього. Нас чекають речі цікавіші, - підніс угору пучку з вугликом, що гостро чорнів на тлі незвично білої стіни. - Я переломив свою гордість і вперше подав прохання кастеляну - дати відро вапна для білення стін. Отже, ми продовжимо з тобою науки з чистого аркуша».

Я готовий був, як ніколи, спожити нові порції наук. І попливло своїм тісним руслом наше звичне арештантське життя. Та я був уже іншим. Якась нова затятість до дії вселилася в мені, нова жадоба життя. Гречин пояснював, що це із запеклою кров ’ю, з сукровицею і з гірким потом вийшла з мене недобра сіль.

«Понівечена половина твого тіла вбралася в нову шкіру. Так і змія обновлюється, коли міняє свою».

Слово «змія» примусило мене здригнутися. Наче блимнув знак, що це мати посилає безталанному синові бодай таку обнову. Чи знав я тоді, що Природа, видима й невидима, з усіх сил іде нам на поміч, коли ми на останнім щаблі покори віддаємо себе в її руки?!

Того дня в наш чертог крізь віконну заставку пробився дикий плющ. Що шукав вічнозелений приятель обширу й висоти в нашій затхлій норі?

«Це добрий провісник», - притишено мовив Гречин.

І слова його справдилися другого ж дня. На той час я вже вмів «слухати стіни». Тиша в підземеллі зовсім не мертва. Коли довго в ньому живеш, то, як кріт, учуваєш найменший зуск комашини, порух червака в старому дереві, відлунок людських зітхань чи волань, що передається здалеку шпаринами й дрібними тріщинами. Ця сумна музика темниці звучить безнастанно, і ти просіюєш її чутливими вухами й вибираєш те, що тобі треба. Того дня я почув приглушену бесіду за стіною. Старий русин-служник, що розносив воду і виносив горшки, скорботно повідав стражникові про свою біду. Онука вкусила гадина (я й цього разу здригнувся), нога спухла, як колода, губи посиніли, дихання спирає...

«Плющ!» - блиснуло в моїй пам’яті. Коли котрогось із псів кусала змія, то дідо Земко дрібнив плющ і змішував із яйцем. Пес прочунювався за кілька днів. Я схопно відчахнув пагін плюша і потовк його каменем, загупав у двері. Вічко прочинилося. Я вистромив руку з ліками: «Розколотіть це з сирим яйцем і дайте малому проглитнути». Листяну подрібнину мовчки забрали.

Я б і забув той випадок, але служник якогось ранку нагадав про нього. Кладучи на приступку жбан із водою, він витяг з пазухи дві в’ялені рибини і семеро яєць у кукурудзяному кисеті: «Нога в дітвака загоюється, вже яблучко попросив. Донька вам подячно підносить дарчик. А від мене матимете доста води, щоб викупатися».