Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович (электронная книга .TXT) 📗
Отже, гармата, яку ми побачили біля музею, це та сама мортира, яку подарував Камеамезі Першому командир російського брига «Рюрик»..
Остання і несподівана зустріч на цьому далекому березі викликала в мене спогад про минуле плавання. Я згадав Канаду, Ванкувер.
…Пролунав останній удар гонга, але ніхто не зрушив з місця. Публіка репетувала. Свистіли, викрикували, волали. Любителі гострих відчуттів — завсідники модного спортзалу, в якому, впереміш із спортивними змаганнями, заїжджі лицедії часто показують свої трюки, вимагали, щоб борці не залишали арени.
Щойно тут виступали приборкувачі африканських левів, як на зміну їм з'явилися нові розважальники — ілюзіоністи. Потім були гімнасти. Потім… Спостерігаючи, як юрми глядачів захлюпують неширокий майданчик біля спортзалу, щовечора приступом беруть його вхідні ворота, я, взявши на душу гріх, подумав, що канадці — безтурботні й щасливі люди і що, раз і назавжди одмівши земні клопоти, вони обрали собі за правило гасло самовдоволеного Риму: хліба й видовищ. Але… По тому, як ми пришвартувалися у Ванкувері і збирались уже розвантажувати судно, стало відомо, що стояти на якорі доведеться довго, невідомо скільки. Страйкували залізничники. Докери мітингували теж, вимагаючи надбавки до заробітної платні. Як мовиться, шила в мішку не сховаєш — дійсність була сувора, не схожа на циркову виставу… І ми ходили дивитися спортивні ігри та інші розважальні видовища.
У місті на всіх отих стрітах і авеню палахкотіли реклами. Вони сповіщали: борець нечуваної сили, про якого досі ще ніхто не знав, стрічається на арені з улюбленцем канадської публіки — американським важкоатлетом Круто Вареним Хагерті.
Про Хагерті ходили легенди: натиску американця не зміг протистояти ніхто.
Його величали не інакше, як незламний або залізний. А після того як репортер назвав Хагерті «круто вареним», це прізвисько прилипло до борця і стало вже невід'ємним його титулом. І от він, Хагерті, мав стрітися з якимсь зарозумілим зухвальцем, що не побоявся кинути йому виклик.
Круто Вареного в Канаді знали — він не потребував реклами. З афіш дивилися суворі очі. Руки з горбами мускулів, здавалося, буди викувані з металу. Зріст його теж навівав жах, а ще — потаємне захоплення й подив: ось яким може бути простий смертний! А супротивника Хагерті канадці бачили вперше. Звали його Салуа. І, можливо, прочитавши ті слова, перехожі, не зупиняючись, попростували б далі, якби їхній погляд не зупинявся на двометровій постаті дикуна. Так, саме дикуна, бо як назвеш того, хто, по коліна стоячи у воді і тримаючи в зубах ще живу рибину, старався її проковтнути. Але то був тільки один малюнок з портретного триптиха Салуа: на останніх двох він стояв, хижо вишкіривши зуби, в позі людожера, що приготувався до нападу. Стегна його прикривала легка пов'язка лава-лава, які досі носять тубільці загублених в океані островів; лізу руку й ногу стягували зроблені з пір'я тропічних птахів барвисті браслети. На шиї висію кілька чудернацьких разків намиста, — певне, з ікол дикого кабана чи акулячих зубів. Голову увінчувала схожа на чорну волохату хмару копиця волосся. Цю перуку, як зазначалося в афіші, зроблено з волосся людини, котру в сьомому чи, може, й у третьому коліні з'їли родичі рекламованого дикуна.
Була зима. З полярних широт, що лежать за суворою п'ятдесятою паралеллю, холод насунув несподівано. Цього року в Британській Колумбії — провінції, до якої входить і Ванкувер, — сніг випав зарано. Вулиці міста, пірси і причали встелила легка, закіптюжена пороша.
Кораблі, навіть снасті над ними, теж були засніжені. І тільки затока, що вклинилася у звивистий берег, темніла холодною, із свинцевим полиском водою, — плесо її в обрамленні зав'южених сніговієм берегів скидалося на естамп з північного доробку Рокуелла Кента.
Салуа приїхав сюди кілька днів тому. До того він виступав у США — спочатку в Техасі, зокрема в Амарілло, потім по всьому Тихоокеанському узбережжі: від крайнього південного Сан-Дієго до Порт-Анджелеса на півночі. Тепер-от була Канада…
Одного вечора ми побачили, як біля спортзалу зупинився автомобіль, а з нього — точнісінько як на рекламі! — вийшов майже голий велетень.
За годину розпочинався поєдинок.
Скандуючи, присутні вітали Хагерті — сипали улесливі, що не могли не додати йому сил, компліменти. І коли Салуа вийшов на арену, болільники зрозуміли, що сьогоднішній вечір принесе немало втіхи: противники були гідні один одного — обидва кремезні, могутні велетні.
Потім пролунав сигнал, і боротьба почалася. Наступав Салуа. Знавці вільної боротьби, самбо та кетч-ен-кетч уже перший його стрибок не змогли б, мабуть, віднести до жодного відомого їм спортивного елемента. Це було щось нове. Салуа стрибав, відчайдушно гамселив супротивника ногами, руками, головою. Він був всюдисущий, спритний і, як кіт, верткий: герой відомого фільму «Геній дзю-до», що, кинутий супротивником, з будь-якої позиції падав тільки на ноги, в порівнянні з Салуа, — подумав я, — наївний початківець. «Дикун» підкрадався в той момент і з того боку, звідки Хагерті не сподівався нападу. Він бив знизу, завдавав ударів так званими «ножицями на льоту». Рухи його були блискавичні, викінчено точні — так звір, якого штовхає правічний інстинкт хижака, нападає на свою жертву.
І от Круто Варений Хагерті, підім'ятий Салуа, на лопатках. Зал невідомо кому аплодує, а «залізна» туша Хагерті, підвівшись, навалюється знову. Вишколений на прийомах сіамського боксу, карате та джіу-джитсу, Хагерті віч-на-віч з цим незбагненним пришельцем все ж, бачимо, розгубився: удари його противника дошкульні і влучні. Це — блискавки, з якими не впоратися навіть непереможному Хагерті! Але ж і його руки — залізні лещата, з яких, навіть застосовуючи щонайвикінченіші прийоми, супротивникові важко вирватися.
Наприкінці третього раунду всі зрозуміли, що переміг Салуа. Зал шаленів. Не тямлячи себе, люди кричали. Одні погрожували, сипали на адресу Салуа прокльони, інші вітали нового героя, встигши дати йому дивне прізвисько — Пояс Оріона.
На другий день мені знову випало бути в спортзалі. Знову виступав Салуа-переможець. Та цього разу програма відрізнялася від попередньої — все було продумано заздалегідь. Насамперед, крім боротьби в стилі карате, що відбувалася в першому раунді, виступав Салуа і з розважальними трюками: танцював босоніж на дошці, густо всіяній цвяхами; його прив'язували за ноги і високо піднімали. Він імітував, як остров'яни лазять по кокосовій пальмі, робив карколомні вправи. Але й це ще було не все. На закінчення Салуа продемонстрував свій коронний номер… Невеликий басейн наповнили водою. В нього висипали з кошика рибу. На втіху публіці, темношкірий велет заходився її ловити і тут же разом з лускою та нутрощами поїдати.
Що ж, трюки є трюки. Трапляється, ті, хто забув, що таке спорт, і розважають публіку різними прийомами, часом викликають у глядачів жах. Вони падають на килим ніби з викрученими і поламаними руками — навіть видно, як ганчіркою висять руки. Їх вбивають. З рота у них юшить кров — щоправда, перш ніж виходити на підмостки, лицедії, щоб потім викликати задуманий ефект, кладуть за щоку мішечок з червоною рідиною, який відповідної миті розкушують. Власне кажучи, трюків та їх таємниць — безліч. І те, що Салуа ловив і їв сирою рибу, може, і не викликало б подиву, якби не одна деталь, що, на думку організаторів, надавала його виступу справжньої сенсаційності. Салуа був… королем одного з островів Самоа. Заповзятливий американський імпресаріо Гарольд Волкнер, відомий ще на прізвисько Кокосовий Віллі, привіз його з Полінезії. Якби Салуа виступав просто як спортсмен, ніхто б цьому не надав особливого значення. Хіба мало яких здібностей не буває у коронованих осіб! Японський імператор Хірохіто, наприклад, захоплюється гідрографією; єгипетський принц Ельтуні займався штангою і навіть здобув звання рекордсмена світу. Відомі й інші особи «благородної» крові, які демонструють своє вміння не тільки в державних справах.
Отож і про Салуа можна було б сказати: нехай король тішиться. Якби… якби короля не виставляли блазнем!
