Із медом полин - Куява Жанна (читаемые книги читать txt) 📗

– А як же Тетяна? – підозріло глянула. – Ти ж до неї вже третій рік ходиш! – підвищила голос.

– Одне твоє слово – і все зміниться, – відповів, схиливши голову.

– Нащо ж ти до неї ходиш? Нащо?! – скрикнула дівчина, різко розвернулася, заплакала.

Валька не соромилася своїх сліз. Вона соромилася себе. Бо давно, коли тільки відчула, що її серце вже може трепетатися від найперших почуттів, у його закутках оселився Дмитро. Старший на п’ять літ хорошун, який подобався мало не всім її однокашницям, підкорив і її наївне серце. Але Валька про це нікому не казала. Навіть бабусі, не те що подружкам. Бо знала, що забіякуватий, без перспективи й бажання здобувати вищу освіту селюк ніколи не стане їй до пари. Вона має вийти за іншого. Не за Митька. Хоч і кохала його щиро…

Дмитро не сподівався побачити кришталеву Вальку в сльозах. Завше білолиця й доглянута, вона, здавалося, й не навчена плакати. Бо чого їй печалитися? Має все, що треба щасливій людині, – родину, вроду, гроші, перспективи…

Він торкнувся її плечей. О, як добре, що вона не бачить його тривожного й водночас такого вдоволеного виразу!

«Вона теж мене любить, – длубало долотом у скронях. – Я знав це, я це відчував», – тішив себе надією…

– Іди, Дмитре, – розколола Валька надбиті стінки Дмитрового сум’яття. – Ми ніколи не будемо разом, – відрізала.

І сховалася за дверима Дарининої хати.

…Вальчина мама не вельми раділа майбутньому зятеві Арсену. Круглий сирота, хоч і з міста, але без просторого житла (тулився з бабусею в однокімнатній комуналці), без вищої освіти… Чим міг забезпечити випещену кровиночку? Не такої долі справжня мати зичить доньці.

А тут знебачки, [69] як ото Миколина смерть посеред щасного молодецтва, – вагітність!

– Не дозволю тобі, дитинко, вбивцею стати, – сказала баба Дарина, яка найпершою ту новину від онуки дізналася. – Довіку мучитиме тебе цей вчинок, не знатимеш, де й прихиститися, куди од скоєного сховатися. Бо гріхові немає ліпшого пристановища, як у пеклі.

Дарина знала, що каже, бо носила в душі таємницю давню, якої досі нікому не виявляла. Уже й не скаже. З нею щира правда на той світ одійде.

Вона ж бо сама колись змушена була на такий гріх наважитися.

Чи можна той трапунок власною волею назвати? Чи таки безвихіддю? Досі тому відповіді не знає Дарина. Відомо лишень, що одному Богові повідувала цю печальну історію. Відтоді зареклася: хай там що, але ні сама не піде на таке, ні дітям не дозволить таку муку стерпіти…

Сталося те, ще як дівкою була, а заміж тільки збиралася. Однак не знала тоді Дарина ще Вальчиного дідуся, молодюнього Петруся…

Посеред лютої зими добиралася Дарина з району додому. Продала містянам три клецьки масла, дві плитки сиру, літр сметани й не зогледілася, як додому йти довелося поночі. Усі п’ятнадцять кілометрів. Коли б завидна, тоді лісом наполовину коротше й хутчіш. А так… Не подумала про те Дарина, перераховуючи раз по раз вторговані за домашні припаси грошики… Мусила йти довшим шляхом, одначе без остраху, а з радістю, що вступить у хату, метнеться до ліжка й сховає під матрац пожадані рублі. А там уже лежить куценька частка її, Дарининого, приданого…

Тою дорогою догнала дівчину (овва!) вантажна машина. Зрідка бачила такі дівчина. Хіба де-не-де в районі, бо всі її односельці лише підводами долали відстані – хоч довгі, хоч короткі. Зеленкуваті дверцята високого носатого ваговоза відчинив незнайомець. Запропонував підвезти бодай до найпершого села, мовляв, саме туди прямує.

Ні, Дарина й думки такої не мала. Чого вона сідатиме до незнайомця? Ой, ще й такого… не такого…

– Та сідай, темно вже, хочеш вовка посеред дороги стріти? Гірше буде! – налякав дівку немолодий водій.

І сполох таки охопив Дарину, хоч вона, як нікому, довірялася снігам, деревам, полям, манівцям рідним, поміж яких ось уже сімнадцятий рік зростала, любу земельку топтала…

Сіла в крісло несусвітнє, попереду картина дивовижна: два великі ліхтарі шлях освітлюють, видно поночі, як у хаті при лампочці Іллічевій… Та недовго захоплювалася небаченою дивовижею Дарина. Найближче село ще ховалося за густими сосново-ялиновими коридорами, як керманич зненацька звернув у гущавінь, подався заметеним шляхом у нетрі – до найпершої запини. Вимкнув ліхтарі – на пасажирку вовком скочив. Від тої несподіванки Дарина не лише заніміла, а й зомліла. Однак похапливі руки кремезного чолов’яги орудували так швидко, що, відчувши їх на власних груденятах, Дарина не тільки повернулася до тямку, а й зайшлася несамовито верещати, та так, що аж списом закололо під отою оголеною пазухою, вогнем запекло в горлянці… Роз’ятрений чолов’яга, не роздумуючи, зацідив кулаком у ті розхристані дівочі груди, схопив за верескливе горло, здушив збіса кріпко – де й поділася в Дарини сила бодай криком відбиватися. Лежала немічна. Ґвалтівник придавив горопаху тяжким каменем – вона хіба головою крутила з боку в бік, слізно «Отче наш» читаючи…

Ох і боліло їй те, що досі, як зіницю ока, щадила, ох і кровило! Чи довго тривала та наруга? Здалося Дарині, й ніч минула, і світанок до неї вже першим променем підморгує. Але ні, то вовкулака-керманич заводить свого коня залізного, страшного, хай йому нетривка доля, засвічує ліхтарі дорожні. Знову везе кудись.

«Ой, вези, водієчку, ой вези на край світу й викинь у яму найглибшу, закопай, хоч іще й дихаю», – прохала подумки, а тоді…

– Закопай! І не скрикну! Закопай у найглибшій ямі мене, злий чоловіче! – направду заголосила притомна Дарина. – Тільки не вези в село рідне, до матері-батька золотих, які любили мене, берегли-гонобили. Прошу тебе, вбий! Не вези в село! – ридала.

Натомість мовчазний, однак страхітливий, наче сама смерть, чолов’яга таки довіз її до сусіднього села, звідки Дарині додому було понад три кілометри. Ще вибрався з машини й висадив ту, що її кілька хвилин тому брав силою, як хижа звірюка.

Що й казати, людина – таки найнебезпечніша з тварин!

І тільки-но він скочив у машину, як знесилена Дарина підповзла під передні колеса й скрушно так заволала:

– Я не хочу жити, переїдьте мене!!!

Та кому ти потрібна, чужинко, щоб тебе слухатися? Ба вбивати…

Щезнув з очей вовкулака, як у найстрашнішому сні. Дарина вгору зирнула, де зорі навдивовижу ясні, й прошепотіла чутно:

– Погана з мене християнка… Про смерть прошу при юності й здоров’ї…

А за місяць з гаком зрозуміла, що носить під грудьми первістка. Дитину від нелюда-вовкулаки. Мовчала про пережите, ні з ким і словечком не поділилася, хіба в монастир щонеділі бігала, служби з ранку й до смерку вистоювала…

Якось ухопила два великих відра з помиями-наїдками – свиней годувати поспішила. Важка та ноша була. Вилила в корито баланду, а внизу живота так закололо, так болісно занило, що й не втрималася на ногах – присіла коло вепра здорового. Відтак попросила батька завезти до бабці-повитухи за три села, щоб управила надсадженого живота.

До чужої хати сама зайшла, без татка. А стара лишень зирнула між ноги закривавлені, заявила:

– Дитина як і народиться, то калікою!

Злякалася Дарина, сиділа розгублена й безпорадна, хіба молилася… І того ж дня… позбулася зародка. Стара все хутко зробила…

Так Дарина зважилася на гріх. Сама не знала, як змогла? Невже так ненавиділа ґвалтівника-вовкулаку?

Довго мучило Дарину скоєне, не мала затишку, згубила спокій… А врешті подалася ще раз у монастир, де призналася духівникові про дітовбивство.

Тоді почула від нього:

– Колись до мене жінка прийшла. Сказала, що якийсь знахар узявся відмовляти її народжувати, мовляв, дитина буде несповна розуму, то матимеш клопоту на все життя. Я ж порадив: коли й народиш нездорове дитя, то любитимеш і таке. Вона послухалася. І народила здорового хлопчика… Цей випадок свідчить про силу материнської віри. Щирої непохитної віри Бог не споганить, без його волі, як сказано, і волосина не впаде з людської голови. Віра творить дива всупереч, здавалося б, здоровому глузду… Молися, дівко, багато молися, і Бог простить гріх, у якому слізно каєшся…