Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас (смотреть онлайн бесплатно книга txt) 📗
Том обережно ввійшов до темної Галереї і втупився очима в простерте на підлозі тіло.
— Дуг, він що — помер?
— Ні, просто його так вразило віщування мадам Таро. Бачиш, він увесь наче ошпарений. Певно, на тихкартах було щось жахливе.
Власник Галереї хропів на підлозі. Дуглас позбирав розкидані ворожильні карти й, тремтячи, сховав їх до кишені.
— Нумо, Томе, треба забрати її звідси, поки не пізно.
— Украсти? Ти що, здурів?
— А ти хочеш стати співучасником ще гіршого злочину? Скажімо, вбивства?
— Та ти що, як же можна вбити це старе опудало? Та Дуглас уже не слухав. Він підійшов до розбитого скляного ящика, і воскова чаклунка Таро із шерехом, схожим на зітхання, так наче й справді чекала цього багато літ, похилилась уперед і впала йому на руки.
Годинник на вежі міської управи вибив чверть до десятої. Місяць стояв уже високо й заливав усе небо м’яким, але холодним світлом. На суцільній сріблястій смузі тротуару колихалися чорні тіні. Дуглас ішов сам, несучи на руках угорнуту в оксамит воскову ляльку, і раз у раз сторожко зупинявся в затінку тремтливих дерев. Прислухався, озирався назад. Ось почув легенький шурхіт, наче десь там бігли миші. З-за рогу вигулькнув Том і вмить опинився поруч.
— Дуг, я там трохи затримався. Боявся, щоб містер Чорні не… ну, розумієш… А потім він ожив… почав лаятись…
Ой, Дуг, а що, як він спіймає тебе з цим опудалом? Що скажуть удома? Це ж крадіжка!
— Ану тихо!
Вони прислухались, озирнулися назад, де місячною річкою текла вулиця.
— Слухай, Томе, як хочеш допомогти мені врятувати її, то допомагай, але не називай її опудалом, не репетуй і не повзи, мов неживий.
— Звісно, допоможу! — І Том теж узявся за ношу. — Ох ти, ну й важенна!
— Вона була зовсім молода, коли Наполеон… — Дуглас урвав себе на півслові. — Старі люди завжди важкі. З цього й дізнаєшся про їхній вік.
— Але навіщо ми це робимо, Дуг? Скажи мені, ну навіщо нам стільки мороки через неї? Навіщо?
Навіщо? Дуглас кліпнув очима й зупинився. Усе відбулося так швидко, він сягнув так далеко й був такий збуджений, що вже й забув навіщо. І тільки тепер, коли вони знову простували тротуаром і на їхніх повіках тріпотіли чорні метелики тіней, а від рук тхнуло порохом і воском, він мав час поміркувати над цим і повільно, якимсь дивним голосом, непевним, мов місячне світло, заговорив:
— Знаєш, кілька тижнів тому я збагнув, що я живий. Ой, як я радів і танцював! А потім, це було минулої суботи в кіно, я зрозумів, що колись маю померти. Раніше я ніколи про це не думав. І раптом мені стало не по собі, так ніби я дізнався, що назавжди закривають Спілку молодих християн чи там нашу школу, — а вона ж не така вже й погана, як ми собі уявляємо, — або що всохнуть усі персикові дерева в околиці, або що засиплють яр і більш не буде де гратися, або що я захворію і хтозна-скільки лежатиму в ліжку серед темряви, — і тоді я страшенно злякався. От і не знаю тепер, як воно все буде, але чого я справді хочу, то це допомогти мадам Таро. Сховаю її на кілька тижнів чи місяців, а тим часом почитаю в бібліотеці книжки з чорної магії і довідаюсь, як зняти з неї чари й визволити її з цього воску, щоб вона після стількох років знов зажила по-людському. А вона, звісно, буде дуже мені вдячна, отож розкладе свої карти з усіма отими чортами, чашами, мечами й кістками і наворожить мені, яку яму я маю обминати або в який четвер краще не вставати з ліжка, і тоді я житиму вічно чи десь близько того.
— Ти ж і сам у це не віриш.
— Ні, вірю, майже вірю… А тепер пильнуй, ось уже й яр. Ми підемо навпростець через звалище і…
Том нараз зупинився. Його зупинив Дуглас. Хлопці не обертались, проте виразно чули позаду важке тупання ніг, і кожен звук відлунював так гучно, мовби на дні пересохлого озера неподалік стріляли з рушниці. Хтось голосно сипав прокльонами.
— Томе, це ти навів його на слід!
Вони пустилися були навтіки, але велетенська рука схопила їх, розкидала в різні боки, і вони з криком повалилися на траву, а знавіснілий містер Чорні клацав зубами й бризкав слиною. Він тримав чаклунку за шию й за лікоть і люто блимав очима на хлопців.
— Вона моя! Що хочу, те з нею і зроблю! Навіщо ви її забрали? Від неї всі мої біди — й безгрішшя, й занепад, геть усе! Ось я її зараз…
— Ні! — вереснув Дуглас.
Та величезні залізні ручиська вже підняли нетривку воскову фігуру проти місяця та зір, розгойдали, розкрутили й з прокльоном метнули, наче з катапульти, — аж у повітрі засвистіло, — просто в яр, і вона гепнулася на звалище, збивши лавину смітя й хмару білої куряви та попелу.
— Ні! — гукнув Дуглас, сидячи на траві й дивлячись туди. — Ні!
Громіздка постать містера Чорні заточилася на самому краю урвища, і йому аж дух забило.
— Хваліть бога, що я не вас туди пожбурив! — гримнув він і непевною ходою подався геть, тоді спіткнувся і впав, зіп’явся на ноги, то бурмочучи щось сам до себе, то регочучи, то лаючись, і врешті зник з очей.
Дуглас сидів край яру і плакав. Потім висякав носа й подивився на брата.
— Вже пізно, Томе. Тато піде нас шукати. Ми мали б бути вдома ще годину тому. Біжи йому назустріч по Вашінгтон-стріт і приведи сюди.
— Невже ти полізеш у яр?
— Тепер, на звалищі, вона вже не належить нікому, і всім до неї байдуже, навіть містерові Чорні. Скажеш татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не знатиме.
— Яка тобі тепер з неї користь, машина ж уся побилася.
— Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі, як ти не розумієш, Томе!
— Та певне.
І Том поволі пішов геть.
Дуглас почав спускатися схилом, між купами попелу, брудного паперу та порожніх консервних бляшанок. На півдорозі донизу він спинився й прислухався. Тоді втупив погляд у райдужну сутінь, що оповивала крутосхил попереду.
— Мадам Таро! — погукував він ледь чутно. — Мадам Таро!
Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що ворухнувся на вітрі. Але Дуглас усе одно подавсь туди…
Міський годинник вибив північ. Майже в усіх будинках уже згасло світло. У домашній майстерні при гаражі двоє хлопців та батько відступили від чаклунки, що сиділа тепер незворушно, як і раніш, у старому лозовому кріслі, а перед нею на покритому цератою ломберному столику були розкладені химерними віялами ченці й блазні, кардинали й кістяки, сонця й комети — старовинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася восковою рукою. Говорив батько.
— …добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і з нашого міста від’їжджав цирк, я гасав по всіх усюдах і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і потім не міг витягти їх звідти. — Він кивнув головою до чаклунки. — Пригадую, років тридцять тому вона провістила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціальний ящик.
Він рушив був до дверей гаража, але Дуглас тихо озвався до нього:
— Тату… Дякую тобі. За дорогу додому. Дякую.
— Ет, пусте, — мовив батько й пішов. Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один на одного.
— Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо — ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!
— Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів, — сказав Дуглас. — Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.
— Авжеж. — Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі. — Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?
— Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від мадам Таро з наполеонівський часів…
— І ніякої механіки? А може, розріжемо й подивимось?
— Ще встигнемо, Томе. — Коли?
— Ну, через рік, через два… коли мені буде чотирнадцять або й п’ятнадцять, отоді й подивимось. А поки з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавжди. І колись ти почуєш, що в нашому місті з’явилася прекрасна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід, а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й куди поїхала… Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з тобою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде, то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, коліщатка й усяке таке. Ось воно як.
