З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (книги бесплатно без .TXT) 📗
Виняток було зроблено тільки для одного, відносно «нематеріального», ідеалу: прагнення до благополуччя «всіх» (колективного), котре, в кінцевому підсумку, є ж і найпершою умовою благополуччя одиниці… Звідси бере початок найразючіший парадокс уже не теоретичного, а практичного комунізму: суспільство «войовничого (воістину так!) матеріалізму» проголосило за свій головний гуманітарний ідеал — матеріальний аскетизм, а індивідуальний комфорт обізвало «міщанством». І всю свою «надбудову» мобілізувало на пропаганду постулату, що життєве призначення одиниці — то жертвувати всім, до власного життя включно, заради провіденційного «спільного блага».
У цьому суспільстві ми жили сімдесят років. Ми знали, що пропаґанда нахабно бреше нам у живі очі, і більш-менш (хто «більш», хто «менш») здогадувалися, що там, де кожен зосібна в принципі є нічим, не може бути й «щастя для всіх». Ми думали, що тільки-но перевернути цю максиму, відцентрувати її таки «на кожного» — на одиницю, на бідного-споневаженого індивіда, витягнути його «з-під системи» й зробити вільним виробником, — як із комунізмом буде покінчено: почнеться демократія, ринок, процвітання, всі суспільні блага поллються повним потоком… тьху ти, язик зашпортнувся… Ну словом, ясно.
Ясно, що ми помилялися.
Сімдесят років ми жили в режимі активно насаджуваної всіма засобами, з міліцією і КҐБ включно, «марксистської концепції людини» — тварини, буцімто жорстко запрограмованої так званим «соціальним детермінізмом». Нас виховано в атмосфері глибокої недовіри до того, що людина має волю керуватися в житті якимись іншими спонуками, крім «базисних» (благополуччя для себе й своєї родини). Нас привчили відмикати на них слух, бо «все то брехня». Влада вважала так само, тільки мовчки. Так що тодішні, на позір геть ідіотські гасла, на кшталт «народ і партія єдині», нестак-то й одбігали од правди: вони справді були єдині, коли в якій-небудь конторі співробітники («народ») щиросердо дивувалися колезі, який зібрався до Ізраїлю: мав машину, квартиру, дачу, то чого ж їде — «чєво єму нє хватало?» — а «партія» в цей час гнівно таврувала з усіх трибун академіка Сахарова, вживаючи тих самих арґументів: «все мав», і чого ж йому, негідникові, ще?! Не інакше, як «з того берега» запропонували більше — ситніше, смачніше, п'яніше, м'якше… Відповідно дисидентів оголошувано «запроданцями буржуазії». Якщо ж того, хто «дасть більше», все-таки ніяк не вдавалося вирахувати, то незбагненна поведінка невдоволеного, якому забандюрилося чогось неїстівного, та ще й не для себе особисто (як благополучному генералові Григоренку — справедливости для кримських татар, хоч ті йому навіть не рідня!), отримувала ще простіше пояснення: здурів чоловік! І жреці в білих халатах з готовністю патентували незнану й нечувану доти в історії психіатрії хворобу — «вялотекущую шизофрению»…
Це не від злости все, не від тупости. Це просто марксистська концепція людини, яка замінила нам релігію. «Самое дорогое, что есть у человека, — это жизнь». Овва, та чи ж справді? А — душа? А душу ми скасували: «вздор, поповщина!» (В.І.Ленін). Ну добре, хай так, а — чисте сумління, честь там якась, гідність?.. А про це також можна забути: «нравственно все, что служит победе пролетариата» (В.І.Ленін), інакше кажучи — «те, що корисно» (Гелен у «Кассандрі»; навряд чи й він уторопав, що мала на думці його опонентка, коли сказала йому: «Ти переміг»). От і всі діла. Є базис, є надбудова; «буде хліб, буде й пісня» — що ще неясно? А, ну да — ще, щоб війни не було. Ще якісь побажання є? Р-разойдісь!..
Першу документально зафіксовану згадку про те, коли саме цей простий, як дошка, і надзвичайно спокусливий своєю одновимірністю світогляд почав «оволодівати масами», мені вдалося знайти в спогадах Александри Толстої. Згадка датується 1916 роком, коли графівна працювала в госпіталі як сестра милосердя, — там і почула вперше про більшовиків, що розкладають своєю пропаґандою солдатів на фронті. Молоденький підпоручик, ридаючи, розповів, як загинув його товариш — уже поранений, скомандував: «Огонь!», але ніхто з солдатів ані рушився, тож офіцер сам поповз, спливаючи кров'ю, до кулемета, де його нарешті й добило зустрічним вогнем, — а солдати потім прокоментували звершений на їхніх очах героїчний чин: «Вишь, как офицерству-то война выгодна — и ранятый на пулемет лезет!..»
Це було «на вході». «На виході» ж — через дванадцять років після офіційного кінця більшовизму як державної системи — на екрані з'являється також молоденький хлопчик, який уже, либонь, і в руках не тримав золоченого тому бородатих «класиків», і яснозоро-спокійно пояснює присутнім, у повній згоді з «класичним» ученням, до чого люди «всєгда стрємятца». І «прі чьом здєсь какіє-то ідєї»? Що за неконкретний базар, пацани?..
І пацани мовчазно з ним погоджуються: вони теж родом ізвідти — з фронтів того самого «войовничого матеріалізму». І так само туманно собі уявляють, що людиною може рухати й що-небудь іще.
«Ти переміг».
Кінець відступу.
«Ви жахливо цинічні», — сказав знайомий американець, який понад рік пропрацював в Україні, коли його попросили коротко схарактеризувати «українську вдачу». А мені пригадався запис із Тютюнникового щоденника: «Чого ви, дядьку, такі худі? — Дядько перестав їсти і сказав: — Ми перелякані».
Чого ми такі цинічні? Ми вбогі. Не грошима, ні, бо то діло наживне, — духом убогі, а це діло швидко не вживається. Ми так довго «виживали», припнуті до своїх «одинадцяти станків», що коли нас врешті пустили з цепу на волю, ми просто не знали, щo на тій волі можна робити ще, окрім як нарощувати і множити, в тій самій одновимірній площині, так щоб було ситніше, смачніше, п'яніше, м'якше, ніж у попередніх поколінь — тих, котрі, на початку 1990-х, уперше вирвавшись за межі «великої зони», падали непритомні, вгледівши в тамтешніх супермаркетах п'ятдесят сортів сиру… Нам не сказали, чого ще можна хотіти від життя, крім комфорту і почестей, і тому, зачувши, що хтось там виходить із гаслами на площу, ми підозріливо мружимось: не інакше, їм заплатили!.. А коли читаємо, що якісь там європейці прив'язуються до новозбудованого терміналу, щоб порятувати загрожених тим терміналом китів, то криво посміхаємось і кажемо, що буржуї «казяться з жиру» (як усім убогим, нам завжди здається, що інші мають більше — ситніше, смачніше і т. д. од нас, і ми їх за це не любимо). Ця вроджена невіра в будь-які мотиви людських учинків, окрім безпосередньо-корисливих, себто клінічна духовна вбогість, становить найперший і найнеомильніший знак, що з національного генотипу видалено ген свободи. Випущені на волю, ми так і зостались невільниками — навіть у тих випадках, коли видряпуємось на самий вершечок соціальної драбини.
І тому, навіть отримавши незалежність (не кажу — «здобувши», бо таки хронологічно останніми, хто її в Україні «здобував», були, півстоліття тому, добровольці УПА, і навіть той потужний енергетичний вихлюп, яким винесло було сотні тисяч на міські майдани 1990—1991 років, слід значною мірою приписати віддаленій, через покоління, післядії їхніх сумарних зусиль, необлічимо-складно опосередкованому відгомонові колишньої масової пасіонарности), — отож навіть отримавши незалежність, ми так і не стали тим, що Геґель називав «історичним народом»: автором власної судьби. Тяглість історії забезпечується не нами — наша справа й далі проскакувати між її «крапельками», які «хтось» і «звідкись» на нас «пускає»: чи то Америка, чи Росія, чи, як те бачиться на долішніх «поверхах», свої власні «бандити нагорі» — хто саме, нас, по совісті, нестак-то й обходить. Ми-бо й далі не чуємося господарями — ні своїй країні, ні своєму життю.
Зрештою, з господарями в цій країні було покінчено ще сімдесят років тому — в 1933 році…
Тут знов-таки характерне документальне свідчення — запис зі щоденників О. Гончара:
«Колективізація.
Притискують дядька: здавай.
— Нема. Саджайте, ваша власть.
