Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Рудавский, досить обізнаний з дипльоматичними справами Польщі, в своїй праці укладає зміст договору з ханом в таких пунктах. “Хан має розірвати з Хмельницьким і король протягом шести місяців виплатить ханові 100 тис. червоних; Зборівські пакти Татарам потверджуються в усім; на найближчім соймі татарські посли зложать присягу на союз з Польщею; два визначні закладні полишаться у хана” (с. 133).
Твардовский збирає татарські домагання в чотири такі пункти: виплата упоминків за попередні роки і надалі, на то чотири заставці з сенаторів; за підняті ханом і Ордою труди дозвіл на ясир; козаки заховуються при зборівських пактах. Коли ж король, у відповідь на благання комісарів, щоб їх виратував, з огляду на неможливість сих умов, проробив свою оружну демонстрацію, хан побачивши таку польську рішучість, попустив: вдоволився заставцями молодшими, і за певну суму відрікся ясиру, і тільки настоював “на Зборівських пактах, спільно з козаками, хоч би все зірвати й умирати”, і на тім стала згода 5).
Коховский ставить против себе три домагання польські і стільки ж домагань ханських. Поляки домагались, щоб хан позбавив бунтівників своєї протекції; щоб Орда вийшла з польських володінь без якої небудь шкоди, і за упоминки на будуче вважала приятелів Польщі своїми приятелями, і ворогів ворогами. Упоминки мають бути виплачені ціло за всі попередні роки. Повертаючи з війни можна їм взяти ясир, як звичайно. Козаки мають бути заховані при Зборівських пактах. Коли ж король проробив свою демонстрацію, хан відступив від своїх домагань, і тільки стояв на тім, щоб король прийняв козаків назад у свою службу на Зборівських пактах, і на тім стала згода (с. 403-4). Кінець кінцем те ж що і у Твардовского.
Темберский, що з особливою деталізацією (с. 257-9) день за днем оповідає хід переговорів (але ся детальність в значній мірі здається фіктивною-ним самим, і то не завсіди влучно виміркованою), початкові вимоги Татар стилізує так: міліон контрибуції (“за подорожні прикрости”), право ясиру на певній території, захованнє козаків при Зборівських пактах. Потім Татари, мовляв, відступили від контрибуції і згодились на викуп ясиру 100 тисячами червоних. Нарешті згода стала на тім, що затримані упоминки будуть виплачені в перших днях січня в Камінці, і на вірність того дано двох закладнів; замість ясиру Татари згодилися взяти 40 тис. злотих польських. “Козаки будуть заховані при Зборівських пактах, коли хан приведе їх до послуху королеві і Річипосполитій, панам і дідичам своїм, так що вони її вірно покажуть”. “Татарський хан обіцяв їх привести до послуху-з тим тільки щоб заховані були їх свободи в реліґії і богослуженню. На се підписались король і хан і визначніші особи”. (Се вже зовсім неправда, бо писаного акта безсумнівно не було).
В усіх отсих відомостях, як бачимо, дуже виразно підчеркується, що основою порозуміння хана з королем було відновленнє Зборівського трактату. Не підлягає сумніву, що се й було головним змістом переговорів і підставою осягненого порозуміння. Се відновленнє “зборівських пактів” в деяких звістках обставляється ріжними обмеженнями і застереженнями-але вони, очевидно, призначаються для зовнішнього вжитку-для того “щоб можна було сказати людям”, як формулує королівську директиву комісарам цитована вище реляція. Нема сумніву, що в тих обставинах, в яких довелось вести сі переговори, татарській стороні приходилось настоювати на відновленню тих пунктів, які вона свого часу ґарантувала козакам. Бо ж і вела сі переговори на очах і під контролею козацького війська, хоч воно формально не брало участи в переговорах, і до повного розриву з ним доводити ханові під сю хвилю ніскільки не хотілось. Захованнє козацького війська при Зборівських пактах се було те що весь час хан обіцяв йому, і домагався того від короля-бо ж він був формальним ручителем Зборівського договору. Очевидно, в тій чи иншій формі король мусів дати на се згоду.
З другої сторони татарська маса, роздражнена на хана довгим, тяжким і безплідним походом, домагалась, очевидно, ясиру. Се підчеркують всі татарські відомости про настрої Орди, і зовсім ясно, що ся татарська маса не могла ніяк задоволитися обіцянкою виплати упоминків. Очевидно, право на ясир в королівських землях, що було таємним пунктом Зборівського порозуміння, мусіло бути твердо поставлено з ханської сторони, і всі балакання польської сторони, що нібито Сефер-казі згодився відступити від сього домагання, були подиктовані вище наведеною директивою: “аби можна було сказати людям”.
Покійний Кубаля, аналізуючи відомости про Жванецьку умову пятдесят літ тому, завважив: “Відновленнє Зборівських пактів було першою і єдиною умовою згоди. На сім сходяться всі участники -але видимо хотіли б забути, що трактат був зложений не з самими тільки козаками, і хан коли так сильно домагавсь його, мав на гадці не інтереси Хмельницького, а свої. Всі його бажання були задоволені відновленнєм Зборівського договору, бо король під Зборовим зобовязавсь виплатити 200 тис. талярів, згодився на 30 тисяч річного упоминку і дав згоду на ясир. З того вийшли ті ріжниці в цифрах грошей, що король обіцяв заплатити Орді під Жванцем, і неясні відомости про дозвіл на ясир-а мусів його позволити, коли відновляв Зборівський договір. Сучасники про се мовчать: деякі авізи з-під Жванця цілком заперечують 6), инші признають; але того ніяк не можна заперечити, що по зложеннню договору Татари розпустили залоги аж по Буг і забрали величезний ясир без усякої перешкоди з польської сторони і без усяких пізніших докорів за се” 7).
З сучасників Поляків виразно говорить про дозвіл на ясир Ґрондский: “Король сим походом осягнув одно: розвів Татар з козаками і перетяг на свій бік, в союз і сподівався, що покинені Татарами козаки погодяться з Річпосполитою на слушних умовах, а як не схочуть, то й легко буде приборкати. Але вийшло зовсім инакше, як думав король. Ледви чи за всю козацьку війну Польське королівство понесло такі шкоди, як через сей договір. Бо Татари-котрим король дозволив протягом 40 днів брати невільника з Русинів або козаків (ex Russis sive Cosaccis), переступивши сей дозвіл, розпустили загони по Волини аж до Литви, і вивели несчисленні тисячі бранців: на самій Волини забрали шляхту, що з своїми родинами зібралася на 70 весіль. І коли б військо, зібране на ново, не зробило кінець їх нахабству, вони б мабуть на зиму лишились би на Руси” (с. 223).
Тут, як бачимо, вже єсть виразні сліди лєґенди (дозвіл на 40 днів, і 70 забраних весільних компаній), але інтересне се-очевидно дуже розповсюджене переконаннє, що Татари мали виразний дозвіл на ясир. Сим переконаннєм-в супереч всім говоренням (наведеним вище), нібито Татари від сього домагання потім відступилися пояснюється велика здержливість в згадках про страшні спустошення заподіяні Татарами по замиренню: ніде ані натяку, що Татари поступили віроломно-взяли гроші і присягли на союз, а натомість розпустили свої загони і кинулись забирати людей в неволю в таких величезних масах. Се ясно прозирає в ляментаціях Радивила, в його притишених жалях на те, що такі страшні спустошення не стрілися з ніякими перешкодами від польської війни, і брати Сапіги, що хотіли визволити бранців, попали самі в татарську неволю.
Але особливо цікаві з сього боку записки Єрлича-нашого українського шляхтича, так тісно звязаного з Київським Полісєм і Волинею. Не рішаючись, так як і Радивил, сказати сього страшного слова, що король дозволив Орді брати ясир, він всім своїм оповіданнєм ясно дає зрозуміти, що Татари брали ясир за згодою короля і військової старшини. Оповіданнє його дуже характеристичне для настроїв сеї шляхетської верстви: “Хмельницький, зібравшися з молодцями й нанявши Орду, пішов на короля і застав його під Жванцем. Кілька днів здоровкались 8), але король не хотів йому дати ні поля ні битви-на що військо дуже тяжко нарікало. Одної ночи хотів він (король), порозумівшися з деким, покинути військо і потайки виїхати-лишити Польщу на вічну огиду; але декотрі особи то помітили й не допустили того. По кількох днях згодилися на переговори з Татарами: давши ханові звичайний трибут, і ще дарунків на 500 тис., вирятувались, але з тим щоб король не розпускав свого війська з обозу-аби Татарам лекше було пустошити Волинь та инші краї, нищити міста і села: аби їм безпечно було їздити і брати, аж до самого Різдва. Так воно сталось і діялось: полки і хоругви-в кільканадцяти милях чекали призначеного часу; терпіли великий голод самі і коні їх, так що траплялося битись за качани капустяні, або за ріпу що вони шукали й копали,-не кажучи про коней, що здирали солому з хлівів і старих стріх, аби лиш тільки дістати. Коли ж час минув, Різдво пройшло-два брати Сапіги, поквапившися заступити татарському полкові, чи кільком дорогу під Острогом, на слабих конях, пострадали за те: знищили кілька хоругв, але самі попали до неволі з деякою компанією”.
