Сліпота - Сарамаго Жозе (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Поки вони їли, дружина лікаря розповідала про свої пригоди, про все те, що з нею відбулося, і не сказала лише, що залишила двері складу зачиненими, вона була не надто впевнена в тих гуманітарних резонах, якими виправдовувала свою поведінку, натомість вона розповіла їм про випадок зі сліпим, який поранив собі коліно скляною скалкою, усі весело посміялися, усі, крім старого з чорною пов'язкою на оці, він лише стомлено усміхнувся, а зизоокий хлопчик був спроможний чути лише той шум, який він створював, пережовуючи їжу. Слізний пес одержав свою пайку, за яку відразу заплатив, люто загавкавши, коли хтось із вулиці почав торгати двері. Той не став наполягати, певно, сказав собі, Тут, певно, засіли скажені собаки, а я й так скажений, бо не бачу, куди поставити ногу. Спокій повернувся, й тоді дружина лікаря, коли усі вже погамували перший голод, розповіла про розмову з тим чоловіком, який вийшов із цієї самої крамниці, щоб з'ясувати, чи йде дощ. Потім зробила такий висновок, Якщо він розповів мені правду, то ми не можемо бути певні, що знайдемо наші помешкання в тому самому стані, в якому ми їх покинули, не знаю навіть, чи зможемо ми в них увійти, я говорю про тих із вас, хто забув узяти із собою ключі, коли звідти виходив, або хто їх загубив, у нас, наприклад, ключів немає, вони залишилися в пожежі, тепер було б неможливо відшукати їх на тому попелищі, вона сказала ці слова й ніби побачила перед собою полум'я, яке лизало її ножиці, спаливши спочатку суху кров, яка на них іще збереглася, потім почало лизати кінчики, гострі леза, притупляючи їх і незабаром перетворивши їх на ромби, розм'яклі, безформні, годі було повірити, що цю штуку можна було встромити в чиюсь горлянку, коли вогонь закінчив там свою роботу, стало неможливим побачити в масі розплавленого металу, де тут ножиці, а де ключі, Ключі в мене, сказав лікар і, засунувши три пальці в кишеню штанів, які давно перетворилися на лахміття, що була під самим поясом, дістав звідти колечко з трьома ключами, Як вони могли опинитися в тебе, якщо я поклала їх у свою сумочку, а сумочка згоріла на пожежі, Я забрав їх звідти, боячись, що вони можуть загубитися. Вирішив, буде надійніше, якщо я завжди носитиму їх із собою, і вони також допомагали мені зберегти відчуття, що коли-небудь ми зможемо повернутися додому, Це добре, що ми маємо ключі, але може статися, ми знайдемо свої двері висадженими, Наші двері висадити не можна, не думаю, що хтось навіть намагався це зробити. На якусь мить вони зовсім забули про інших, але тепер настав час з'ясувати, чи комусь іще пощастило зберегти ключі від своїх помешкань, і першою озвалася дівчина в чорних окулярах, Мої батьки були вдома, коли по мене приїхала швидка допомога, я не знаю, що з ними сталося потім, а тоді заговорив старий із чорною пов'язкою на оці, Я був удома, коли осліп, постукали у двері, й прийшла господиня будинку сказати, що прийшли санітари забрати мене, не було коли подумати про ключі, тепер залишилася тільки дружина першого сліпого, але вона сказала, Не знаю, не пам'ятаю, проте вона все знала і все пам'ятала, вона просто не хотіла признатися, що коли раптом побачила, що вона сліпа, вираз ідіотський, але він усталився, й ми не змогли його обминути, вона з криком вибігла з дому, кличучи сусідок, ті з них, котрі були вдома, побоялися контактувати з нею, і вона, яка показала себе такою твердою й рішучою, коли нещастя спіткало її чоловіка, тепер геть розгубилася, залишила двері розчиненими навстіж, навіть не здогадалася попросити, щоб їй дозволили повернутися назад бодай на хвилину, аби зачинити й замкнути двері. Щодо зизоокого хлопчика, то нікому й на думку не спало запитувати його про ключі від дому, адже бідолашний хлопчисько не міг навіть пригадати, де він живе. Тоді дружина лікаря легенько доторкнулася до руки дівчини в чорних окулярах, Ми почнемо з твого будинку, який найближче від цього місця, але спершу нам треба роздобути одяг і взуття, бо ми не можемо ходити далі такими брудними й обшарпаними. Вона зробила рух, щоб підвестися на ноги, але побачила, що зизоокий хлопчик, який наївся від пуза, знову заснув. Тоді вона сказала, Відпочиньмо й поспімо трохи, згодом підемо подивимося, що нас чекає попереду. Вона скинула з себе мокру спідницю, потім, щоб зігрітися, притулилася до чоловіка, те саме зробили перший сліпий та його дружина, Це ти, запитав він, а вона пригадала дім, і її опанував глибокий смуток, але вона не сказала, Утіш мене, хоч, певно, про це подумала, проте невідомо, яке почуття спонукало дівчину в чорних окулярах покласти руку на плече старому з чорною пов'язкою на оці, але так вона зробила, й так вони залишилися, вона заснула, а він ні. Собака вмостився біля дверей, перекривши собою вхід, а це звір суворий і непоступливий, поки не надходить хвилина, коли треба облизати чиїсь сльози.
Вони вдяглися і взулися, тільки що не придумали, як їм помитися, але й так стали разюче відрізнятися від інших сліпців, насамперед кольорами одягу, які в них перебували у відносній гармонії один з одним, бо хоч вибір у них був і невеликий, адже вони потрапили до крамниці одягу, коли там уже майже все розмели, проте то велика перевага мати поруч із собою людину, яка вам може порадити, Одягни цю блузку, яка більше пасує до твоїх штанів, тканина у смужку не вельми пасує до тканини в горошок, подібні дрібниці, які байдужісінькі чоловікам, зовсім не байдужі для дівчини в чорних окулярах або дружини першого сліпого, їм не було байдуже, в які кольори та в які моделі вони вдягнулися, бо за допомогою уяви вони могли бачити, який вигляд мають. Коли стали вибирати взуття, то всі погодилися, що зручність має переваги перед красою, а тому були відкинуті човники й шпильки, замша й лак, бо в тому стані, в якому перебували вулиці міста, по них було найзручніше ходити в гумових чоботях, цілком непромокальних із халявами вище литки, їх легко взувати та роззувати, й немає кращого взуття, якщо ходити треба по багнюці. На жаль, не пощастило знайти чоботи подібної моделі для кожного, так, для зизоокого хлопчика не вдалося знайти щось подібне потрібного йому розміру, а в тих чоботях, які йому приміряли, його ноги тонули, тому довелося задовольнитися кросівками, що не мали певного спортивного призначення. Який збіг, сказала б його мати там, де вона тепер перебуває, якби хтось розповів їй про те, що сталося, це те саме взуття, яке вибрав би для себе мій син, якби він був зрячий. Старий із чорною пов'язкою на оці, якому хотілося вибрати для себе щось якнайбільше, розв'язав проблему, взувшись у баскетбольні кеди, призначені для гравців двохметрового зросту й відповідних пропорцій. Спершу, правда, він мав досить безглуздий вигляд, здавалося, що в нього на ногах величезні білі домашні капці, але це враження зникло вже через десять хвилин, коли його білі капці вкрилися багнюкою і змінили колір, і як то завжди буває в житті, всьому треба тільки дати час, який усе й поставить на свої місця.
Дощ перестав, і не стало видно сліпих, які наставляли в небо роззявлені роти. Вони блукали навколо, не знаючи, чим їм зайнятися і куди приткнутися, їм байдужісінько, стояти чи ходити, у них немає іншої мети, крім добування харчів, музика для них закінчилася, ніколи ще у світі не панувала така тиша, кінотеатрами й театрами тепер користуються лише ті, хто залишився без помешкання і втратив будь-яку надію його знайти, найбільші театральні зали були вже використані для карантину, коли уряд або те, що на той час від нього залишалося, вірив у те, що білу хворобу можна зупинити інструментами й трюками, які не так давно застосовували проти жовтої пропасниці та інших заразних хвороб, але цим заходам настав кінець, і тут не знадобилася навіть пожежа. Що ж до музеїв, то болить душа і стискається серце, коли дивишся на всіх тих людей, я кажу людей, але маю на увазі всі ті картини й скульптури, перед якими не зупиняється жодна людина, щоб помилуватися ними. Чого чекають сліпі, які нині блукають по місту, ніхто не знає, можливо вони сподіваються, що нарешті винайдуть ліки проти їхньої хвороби, якщо вони досі в це вірять, але ця віра розвіялася, коли стало відомо, що хвороба не пощадила нікого, що не стало жодних очей, які могли б заглянути в лінзи мікроскопа, що спорожніли лабораторії, де бактеріям не залишилося іншого виходу, якщо вони хотіли вижити, як пожерти одні одних. Спочатку багато сліпих у супроводі родичів, які ще не втратили зору, зверталися до лікарень, але там їх зустрічали лише сліпі лікарі, які рахували сліпим пацієнтам пульс, прослуховували їх спереду та зі спини, то було все, що вони могли зробити, для цього вони ще мали слух. Потім, підштовхувані голодом, хворі, ті, які ще могли ходити, почали розбігатися з лікарень, виходили померти на вулиці, всіма покинуті й забуті, бо родини, якщо вони досі їх мали, не знали, куди вони поділися й де їх шукати, і щоб їх поховали, не досить було, щоб хтось спіткнувся об їхній труп або навіть відчув неприємний запах, труп могли закопати лише тоді, коли він загороджував якийсь прохід. Не дивно, що на вулицях з'явилося стільки собак, багато з них стали схожими на гієн, плями на їхніх шкурах нагадують плями на розкладених трупах, вони бігають вулицями, тягаючи частини людського тіла, переважно задні, й ніби бояться, що мерці, пожерті й не пожерті, оживуть, щоб помститися їм за ганьбу бути пожертими й неспроможними захищатися. Яким є світ, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, й дружина лікаря відповіла, Немає різниці між зовнішнім і внутрішнім, між тим, що тут, і тим, що там, між небагатьма й багатьма, між тим, як ми живемо, і тим, як будемо жити. А люди, якими вони здаються, запитала дівчина в чорних окулярах, Люди блукають, наче привиди, бути привидом, либонь, означає мати певність, що життя існує, бо його існування підтверджується чотирма чуттями, але не мати змоги бачити його, А автомобілів тут багато, запитав перший сліпий, який ніяк не міг забути, що його машину вкрали, Ціле кладовище. Ані лікар, ані дружина першого сліпого запитань не поставили, а навіщо їм їх ставити, якщо відповіді не відрізнятимуться від попередніх. Зизоокому хлопчикові досить того, що в нього на ногах кросівки, про які він мріяв усе життя, його навіть не засмучує той факт, що він неспроможний бачити їх. Мабуть, із цієї причини він не схожий на привида. І зовсім не заслуговує на те, щоб його називали гієною, слізний пес, який ходить за дружиною лікаря, адже його приваблює не запах мертвого тіла, а погляд живих і, безперечно, зрячих очей, який вряди-годи падає на нього.
