Бригантина - Гончар Олександр Терентійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
- Лопатою цілий день? - злінька озивається Бугор. - Від роботи коні дохнуть.
Він вважає, що краще податися в Бахчисарай, там у нього старший брат десь м'ясникує, рубає баранів на шашлики та чебуреки. А чебуреки там - як лапоть завбільшки.
Стугоніння чути в степу. З темряви з'являється летючий вогняний дракон з довжелезним хвостом, згрізна гуркочучи, переміщається в просторі.
- Експрес!
Хлопці схоплюються, вдивляються в те чудисько, далеке, мимойдуче, що вогнями з пітьми та залізним двигтінням протинає степ, розруйновує цей тихий, зоряний, кониковий світ.
- Ах, зміюка…
Бугор замишляє вчинити напад на один з тих нічних експресів, що вони йому чогось ненависні, зокрема тим, що курортників до моря везуть та різних маминих синків товстоногих, у коротеньких штанцях, які хоч зростом вищі за матерів, а їх за ручку ще водять, тортами та морозивом запихають. Бугор не розумів, чому хлопці не підтримують його войовничості. Оті чебуреки, що десь не для нього шкварчать, йому, видно, піддають завзяття, він жадає нападу, йому б оце бити, трощити, просто звідси б кинутись навперейми тому експресу, де освітлені вікна пролітають, змигують, як летюче видиво чийогось благополуччя, комфорту, затишку, життєвої влаштованості. Фіраночки там у них на вікнах, вхопити б каменюку в-під насипу, та ось вам по фіраночках, по склу, щоб тільки брязь! та брязь! на друзки. Його охоплює екстаз зло-веселого божевілля, він, зірвавшись на ноги, мерщій шукав грудок, рве сухогруддя, з лайкою шпурляє й шпурляє по тих недосяжних вікнах, і, мабуть, йому вчувається, як дзенькає розтрощене скло, бо він аж сатаніє, викрикуючи:
- Нате ж вам! Нате! Ось вам фіраночки! Коди не стало летючого вогняного дракона, коли зник він за обрієм, аж тоді Бугор, зазнавши цього похмурого вдоволення, присів коло хлопців, задиханий, ніби після справжньої битви з експресом. Знайшов сигарету, почав прикурювати, сірники в його руці обламувались, ледь спалахнувши, і видно було, як тремтять йому руки, аж Порфир не втримався:
- Руки трусяться, наче курей крав!
- Заткнись.
Прикуривши нарешті, Бугор кинув сірник, не затоптавши, довелося це зробити Кульбаці. Бо з вогнем у степу не жартуй. Колись Порфир бачив улітку, як горів хліб. Нічого страшнішого нема за степову пожежу, коли люди кидаються в полум'я, в хмаровища гарячого диму, біжать з відрами, з шлангами і плутаються й падають в палаючих пшеницях, а потім когось з попеченими руками, обгорілого до невпізнання, відправляють в лікарню. Колись і дядько Іван був попікся, обсмалився на такій пожежі, викликаній всього лиш іскрою від комбайна.
Важкою для хлопців була ця ніч. То один, то другий схоплювався, вглядався в темінь, бо вчувалося, що хтось до пих підкрадається. Бугор аж здригався вві сні, певне, й уві сні не вщухала безглузда його битва з нічними експресами, що, побільшені сном та уявою, виростали в безконечну низку освітлених гуркотливих вагонів, якихось уже мовби абстрактних поїздів, що без нікого ідуть і йдуть, протинаючи степ, оперізуючи планету.
А світанкова пора, отой час, коли над степом зоріє і ранні пташки росу п'ють, застала їх біля траси, де було сухо й безросно. Хоч ніякого руху по трасі, проте хлопці все ж трималися насторожі, ні на мить не забуваючи, що вони втікачі, що за ними полюють. Напередодні з лісосмуги бачили, як гасав по степу мотоцикл, може, то був їхній добрий знайомий Степашко, ловець мічених дитячих душ. А одного разу прокушпелив польовим грейдером і шкільний автобусик, напевне, розшукуючи їх, - над ним можна було тільки посміятися, визираючи з соняшникових джунглів, на які важко осідала хмара піднятої автобусом пилюки.
- Найкраща пилюка - та, що здіймається з-під коліс відбуваючого начальства, - пожартував тоді Кульбака.
Нині їх прибило до цієї ось безіменної степової зупинки. Навкруги нікого. В один бік потяглися величезні поля рицини, а в другий - піщані кучугури з чубами й без чубів, може, якраз ті, що їх мама залишила Порфирові для майбутніх трудових звершень. А поміж цього безлюддя - траса, магістраль, вона вдень аж плющатиме асфальтом, а зараз ще по-ранковому прохолодна після ночі. Біленька будочка стоїть біля траси, кимось невідомим побілена, ще й квітами розмальована, хтось подбав, потурбувавсь, щоб було де знайти притулок подорожній людині від дощу чи від спеки. Приліпились і вони, ангелочки, до цієї зупинки, ждуть, пильнують автобус, хоч їм то, власне, однаково, куди їхати: чи в той край. чи в протилежний. Коліс би їм тільки, швидкості, рейсу хоч будь-якого! Не самі вирішують, все за них вирішить автобус: звідки перший прийде, на той і вчепляться, в ту сторону й зашумлять. Звичні вже до таких безцільних катань. Заб'ються в автобус, де тиснява та духота, де репродуктор аж розривається, і тітки сидять над своїми корзинами, кожна незворушна, як Будда, і дядьки-чабани в піджаках, хоч як тут жарко. Дівчата якісь поблизу пересміхаються, кривляться, - корзина чималенька їм ноги віддавлює, “тітко, посуньте”, - не чує тітуся, спить… Проїдуть отак від зупинки до зупинки зайцями, як сіли в степу, так і встануть у степу, тільки подеколи Бугор з кривим осміхом виймає з пазухи щось підживитися: хлопці й не помітили, коли воно, оте чуже їстиво, з корзини до нього в пазуху перекочувало.
Зараз Бугор сердитий никає побіля будки, - куриво кінчилось, тому й злиться. А Кульбака та Гена, перевтомлені неспокійною ніччю, сидять край дороги поникло, і Порфир, знічев'я дивлячись на грядочку чорнобривців та струнких рож біля будки, марно намагається розгадати: хто ж їх посадив? Поблизу ні села, ні хутора, а будочка стоїть, дбайливо так причепурена, і чорнобривці біля неї вже розкриваються пуп'янками, і рожі малинові, жовті та рожеві випустили цвіт з-поміж шорсткого листя. Мали б вони бути в росі такого ранку, але нема сьогодні роси, на листі пилюка, нічого пити пташкам польовим, нема де напитись і цим заблуканим ангелочкам, що їм аж у роті після ночі попересихало… Одначе хтось їх таки посіяв, оті невибагливі квіти, що спеки не бояться, не самі ж вони посіялися в степу? Якась добра душа зробила проїжджим людям втіху. При цих думках виринає перед Порфиром мамин образ; ось вона з таких, що не за плату, не по наряду, а просто так, від душі, могла б посіяти, щоб краса з'явилася чиїмось очам і порадувала когось, хай навіть і незнайомого…
А Бугор, помітивши, на чому зосередилась Порфирова увага, підвівся знехотя з лавки, підійшов до квітника:
- Яка ж тут для мене росте?
І став поволі в'язи скручувати найвищій, обліпленій цвітом рожині.
- Не чіпай! - аж кинувсь Кульбака.
А той, навіть не глянувши на Порфира, із знущальницькою посмішкою далі мучив стебло, крутив, обшмульгував.
Кульбака зірвався з місця, в безтямі підскочив до нього:
- Не чіпай, гадино! Ти її садив?
Бугор, ще більше під'юджений наскоком Кульбаки і на зло йому, дав собі волю: стрибнувши на самий квітник, він вихилясом, з похмурою радістю пустився танцювати по ньому, чорнобривці так і тріщали під його розбитими черевиками:
- Лап-тап-туба!…
Засліплений люттю, Порфир кинувся на нього, щоб відіпхнути або за руку вкусити. Гена, здолавши вічну свою нерішучість, теж прискочив на підмогу, і саме Гені першому й дісталося від Бугра, від його залізного кулака: ударив так, що кров цвіркнула хлопцеві з носа. Кульбака, успритнившись, зненацька почепився на Бугра ззаду, встиг перегнути, повалити його, і тоді вже вони разом з Геною насіли, накірчили свого недавнього кумира, стали люто товкти його пикою в землю - хоч роси не напивсь, так землі наїжся! Бугор геть заїдений землею був, коли, випручавшись, з лайкою відскочив до будки.
- Жаль, що фінки нема при мені! - процідив, втираючись долонею. - Ну, та ми ще зустрінемось - нема миру під оливами…
Це, власне, була їхня розлука. Бо коли автобус підійшов, Бугор рвучко скочив на приступку, і двері за ним зачинились автоматично, - помчав безплатний пасажир між корзинами кудись, мабуть, на Бахчисарай, де чебуреки, як лапті.
