Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
— Так… — Голова колгоспу услужливо заглянув в очі Бикову, — усі ж на роботі.
— Зробимо перерву, — сказав він. — Години вам вистачить?
— Добре. Так, вистачить! — закивав головою Семен Семенович.
— Оголошую перерву на одну годину! — голосно об’явив Биков.
Розділ 47
Один за одним підтягувалися комсомольці до нового приміщення сільради. На даху давнього будинку Павла Чорножукова майорів червоний прапор. Між нинішньою і колишньою садибою Павло Серафимович власноруч звів символічний паркан. Рідко набиті обаполки дозволяли бачити весь невеликий двір Чорножукова та стару хату. Михайло швидко пробіг до приміщення, кинувши полохливий погляд на подвір’я. На його щастя, батька у дворі не було, бо ще почне дорікати, що не прийшов на похорони рідної матері.
Биков запропонував комсомольцям сісти.
— Представтесь, — наказав він.
— Михайло Чорножуков, комсомолець! — він підвівся першим.
— Семен Пєтухов, комсомолець.
— Йосип Пєтухов, комсомолець.
— Богдан Коляденко, комсомолець.
— Ганна Теслюк, комсомолка!
— Попенко Сергій, комсомолець, — представився останній.
— От і добре, — сказав Биков, уважно придивляючись до кожного.
Григорій Тимофійович до подробиць пояснив завдання, яке стоїть перед ними.
— Є до мене питання? — Биков на кожному з комсомольців затримав погляд.
— Товаришу Биков, — Михайло підвівся, — можете на мене покластися. Я з перших днів працюю у колгоспі, тоді ж вступив до лав комсомолу. Задача нелегка, але ми зробимо все можливе і неможливе, щоб її виконати. Запевняю, я не підведу!
— Так, — закивав головою Ступак. — Михайло — надійний комсомолець.
Він ще хотів додати, що Михайло — син куркуля, але з ідейних мотивів відрікся від батьків, але вчасно збагнув, що цим може все зіпсувати.
— Добре! Ти будеш у комісії.
— Я тільки хотів спитати, — сказав Михайло. — Я на роботі з п’ятої ранку до сьомої вечора, працюю бригадиром. Тож коли ходити по хатах та вилучати зерно?
— Ви будете звільнені від основної роботи та, як я уже зазначав, отримуватимете нагороду, відсотки від вилученого, — пояснив комуніст.
— Я теж буду чесно вилучати залишки зерна у багачів! — бадьоро почала Ганна. — Я змалку працювала у наймах. Досить гнути спину! Державі потрібний хліб — ми його дістанемо!
— Так! — підхопив Йосип Пєтухов. — Змусимо кровопивць віддати хліб у міста, де його чекають діти!
— Я повністю підтримую свого брата! — Семен підхопився як ужалений.
— Я теж згоден, — тихо сказав неговіркий Попенко.
— А ти чому сидиш такий мовчазний? — Биков звернувся до Коляденка, який не зронив жодного слова.
— Мені дещо не зрозуміло, — юнак підвівся.
— То запитуй!
— Деякі люди хочуть виїхати до міста, щоб там працювати, але на роботу можна влаштуватися лише за оргнаборами, — почав хлопець.
— А хто ті люди? — перебив його Биков. — Ледарі, які саботують плани заготівель. Гадають, у місті не потрібно працювати? Там уведена карткова система на хліб, а у колгоспі можна вдосталь заробити його на трудодні.
— Зараз припинили видачу хліба, — зауважив Богдан.
Биков запитально глипнув на Ступака.
— Так, — кивнув головою голова колгоспу, — бо не виконуємо план.
— Ось бачиш, юначе! Правління вимушене було піти на такий крок. І чому? Бо одні хочуть жити у місті, нічого не робити, а інші саботують здачу хліба на селі, — пояснив Биков.
— І все ж таки, — уперто продовжив Богдан, — чому селяни не мають паспортів і не можуть жити у своїй країні там, де вони хочуть?
— На думку нашого великого вождя Йосипа Віссаріоновича, селяни мають жити не там, де їм хочеться, а там, де потребують інтереси держави, — невдоволено, карбуючи кожне слово, пояснив Григорій Тимофійович. — Тепер у мене до тебе питання, — він упився в юнака очима. — Ти ідейно готовий бути членом комісії?
— Як я зрозумів, — спокійно сказав хлопець, — створюється комісія на кшталт карального загону?
— Ти що верзеш?! — скипів Лупіков й одразу ж став червоним від обурення.
Биков зупинив його порухом руки. Він підійшов до юнака, втупив у нього погляд.
— Ти відмовляєшся чи ні? — поставив питання руба.
— Убийте мене, але я не піду відбирати у людей останнє! — сказав Богдан.
— Підеш! — закричав Биков. — У мене підеш!
— А якщо не захочу? Хто мене змусить?
— Як ні, то поїдеш на Соловки, якщо СВУ не пришиють.
Те страшне слово в селі почув Богдан, здається, ще у двадцять восьмому році. Ніхто до пуття не знав, що воно означає, але чули про нічні арешти по селах за те СВУ. Ходили чутки, що арештанти зникали безслідно. Богдан згадав хвору матір. Що буде з нею, якщо його заарештують за те СВУ? Як житимуть без нього молодші сестри-близнючки? Але як іти по хатах, трусити пусті торби людей, поруч із якими він виріс? Заглядати у порожні сусідські комори? Він не зможе.
— Вибачте, — сказав він тихо. — Я не зможу. Зараз не можу, — додав Богдан. — Згодом приєднаюся, а зараз мені потрібно морально підготуватися. Я не хочу підводити членів комісії.
— Я візьму його на поруки! — підвівся Йосип Пєтухов. — Можна?
— Можна, — відповів Биков. Йосип не помітив невдоволення у голосі новопризначеного. — Комсомольці можуть бути вільними, а ви залишіться. Потрібно вирішити ще кілька питань.
Розділ 48
Зі смертю матері зникли з життя Варі світло та радість. Сум був повсюди. Він поселився в оселі, заповнив собою колись такий веселий садок, нишпорив спорожнілими подвір’ями. Смуток ліг на широкі плечі Павла Серафимовича, від чого вони опустилися, тягарем тиснув на спину — дужий та кремезний чоловік одразу якось зіщулився, ходив, опустивши очі до землі. У душі — суцільна темна прірва. Здавалося, ще один крок — і та прірва поглине, проковтне його назавжди. Навіть не вірилося, що лише три роки тому вся родина Чорножукових була міцною, дружньою та щасливою, і вірилося, що порушити звичне життя не зможе ніщо. Нововведення змусили зникнути, але не здатися, брата Федора та його дружину Оксану. Гордо, незламно, не бажаючи сліпої покори, пішов із життя разом з усією родиною Гордій Чорножуков. Потім Надія. Вона не змогла так легко відмовитися від того, що по праву належало їм. Між покірним життям та вільною смертю обрала друге. Син Михайло живий, але для батька він теж помер, принаймні у душі. А Павло Серафимович, найстарший у родині (якщо не брати до уваги немічну матір), — живе. Та чи можна назвати це життям, коли знаєш, що прийде весна і вже не буде того відчуття свята у душі, коли плуг розріже землю, яка відпочила за зиму. А яка ж була земля! Як масло! Хоч бери та маж на хліб! Нема коней, нема землі, а вона й досі не відпускає, дотепер сниться ночами. Здається, ніби сам вріс віковими коренями у ту рідну землю, а тепер вирвали живцем, із корінням, але ж ні. Не можна викорчувати столітнього дуба разом із усім корінням. Десь там все одно залишаться рештки коренів. Вони ніколи не дадуть парості, бо мертві. У своїй землі, але вже не живі. Так і у нього — залишився клапоть землі з мертвим корінням, зі скаліченою душею…
Павло Серафимович зайшов до хати. Варя годувала бабусю.
— Ви знову туди ходили? — запитала Варя, маючи на увазі могилу матері.
— Так, — відповів глухо. Сів біля вікна, кудись дивиться, але донька знає, що нічого перед собою не бачить.
— Навіщо себе мучити?
— Побалакати схотілося, — сумно відповів.
— Ви ж не тільки себе, а й мене мучите, — незлостиво дорікнула Варя.
— Ой, Ластівко, — зітхає батько, — якби не ти, пішов би услід за нею. За Ольгу я тривожуся менше, вона собі раду дасть. А ось ти…
— Варко, це ти? — ніби схаменувшись, спитала бабця.
— А то хто ж іще?
— Чому ти мене годуєш? — запитала старенька, помацавши кострубатими сухими руками обличчя онуки.
— Бо ви хочете їсти.
— Я хочу, щоб мене погодувала Надька.
