На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (лучшие книги TXT) 📗

– Це не мій рюкзак, – кажу, – але мені зовсім не важко виконати вашу роботу.

Вона або проігнорувала моє зауваження, або просто не вловила сарказму. Покачуючи багатошаровою «бронею», посунула далі по проходу – готувати салон до зльоту.

Переліт відбувся без ексцесів.

Ще один анекдотичний випадок стався вже після приземлення в Beijing Capital. Я, наче олімпійський спринтер, завмер коло крісла, готуючись рвонути вперед, щойно до борту пришвартують рукав і почнуть випускати пасажирів, коли з інтеркому долинуло царствене голосище стюардеси:

– Уважаемые пассажиры, обращаю ваше внимание, что подушки и одеяла являются собственностью «Аэрофлота» и должны быть оставлены на борту.

Під час першого польоту з «Аерофлотом» я був здивований абсолютною забороною продажу та розпивання алкогольних напоїв на борту. У той час коли інші компанії повним ходом торгують дьюті-фрі-пійлом, пропонують під час польоту дармове пиво, вино і навіть дешевеньке віскі, «Аерофлот» не дозволяє пити навіть те, що пасажири принесли з собою, оскільки вже через півгодини після зльоту починаються пісні, танці, ритуальні бійки на балалайках (хтось уже ламає хвіст літака…) і т. п. неприємності. Проте наказ залишити на місцях ковдри та подушки буквально розмазав мої мізки по стінах салону. Бляха-муха, ну кому вони потрібні? Це тільки чисто слов’янська душа може загребти з літака синтетичні подушки і ковдри, які, якщо їх гарно потіпати, у темряві нагадуватимуть наелектризовану хмару. А тут же половина літака іноземці, що летять із Європи!

«Тільки не повторюй англійською, – благаю подумки. – Не ганьбися так! Не плюгав нас усіх!»

Марно. Інтерком скрипнув, і по салону рознеслося:

– Dear passengers, I’d like to notify you, that pillows and blankets belong to Aeroflot and must be left in the cabin.

Чужоземці, які летіли в Пекін через Москву, ошелешено перезиркувалися, не вірячи тому, що чують…

Залишивши борт, я погнав шукати трансферну стійку. За мною кинулися ще четверо з московського рейсу. Всім нам потрібно було якнайшвидше потрапити в термінал 3.

Трансферна стійка знайшлася в центральній частині 2-го терміналу. За нею врочисто засідав карликуватий китаєць із настільки вузькими прорізами очей, що мене так і поривало спитати, чи він узагалі бачить денне світло.

Ясне діло, китайоза майже не знав англійської.

Я сяк-так пояснив, що мені потрібно в 3-й термінал, і тицьнув китайцю під амбразуру електронний квиток. Клерк довго розглядав роздруківку, потім кудись подзвонив, а тоді… вручну став заповнювати мій талон. Це у двадцять першому столітті! Далі я мав чекати, попеліючи від нетерплячки, поки так само вручну, без поспіху будуть заповнені посадочні талони решти пасажирів. Тільки після того нас під охороною повели підземними коридорами на летовище. Під терміналом уже чекав мікроавтобус, який спритно, неначе жук, що тікає від голодних курок, прошмигнув під дюжиною гігантських лайнерів і газонув навскоси через злітні смуги. Через добрих двадцять хвилин ми зупинилися біля службового входу в Т3.

Об 11:10, за сорок хвилин до відправлення, я нарешті потрапив до потрібного виходу. Під вікном стояв білосніжний «Boeing» із синіми маорійськими орнаментами на хвості. Вгорі пузатого фюзеляжу тягнувся напис: AIR NEW ZEALAND.

В тилу ворога

…Літак прибув за розкладом, о 4:45 ранку.

Без затримок минувши паспортний контроль, я вибрався на стоянку перед терміналом. Гукнув таксиста. У таку ранню годину на стоянці було зовсім небагато машин.

До мене підійшов водій-індус. Довгасте бронзове лице, темні напрасовані брюки, біла сорочка, чорна жилетка і над усім цим – білосніжна чалма. На грудях теліпалося пластикове посвідчення таксиста. (Згодом я довідаюсь, що в Окленді майже всі таксисти – індуси чи пакистанці.)

– Хело, містер! – Індієць привітно посміхнувся. – Пекінський рейс?

Схоже, так рано до Окленда більше ніщо не прилітає.

– Так, – кажу. – Ви на службі?

– Звісно, звісно, – заметушився водій, майже силоміць стягуючи наплічник з мого плеча. – Он там моя машина. Ходімо, мій друже.

Ми підступили до білої «Toyota Prius». Індус розчахнув багажник і взявся мостити мій рюкзак. Я за звичкою обійшов авто з правого боку і наблизився до дверцят.

– Е… – здивовано розтулив рота шофер, виставивши чалму над кришкою.

Він хотів щось бовкнути. Я був зморений і не зреагував: як треба, скаже в машині.

Індус захлопнув кришку багажника «Тойоти» практично одночасно з тим, як я взявся за ручку…

Я відтулив дверцята і завмер, розгубившись. Секунд п’ять шоковано телющився перед собою. Кермо. Перед пасажирським сидінням було водійське кермо! І панель із приладами. Я перевів ошелешений погляд на індуса, одними губами питаючи: «Що за фігня, чувак? Що за жарти, га?» Це що, якась нова модель «Пріуса» з двома рульовими колесами? Як у літаках, бляха-муха! Це що виходить: тепер на крутих поворотах мені доведеться підсобляти шоферу і ми будемо завертати тачку двома баранками?

Індус тримався коло багажника і дивився на мене. Недобре так дивився. Зацікавлено, але разом з тим із острахом. Зрештою він дуже обережно (неначе остерігаючись, що я почну верещати і буянити) запитав:

– Man, are you gonna drive or what? [53]

Лиш тоді я зрозумів. Ляснувши себе по лобі, розсміявся.

– Чорт! – кажу, присоромлено опускаючи очі. – Вибачай! Геть забув.

Під час підготовки авантюри я цілковито упустив одну деталь: Нова Зеландія – це колишня британська колонія, відповідно, як і в Британії, рух на дорогах – лівосторонній, а значить, кермо в автомобілях розташовується справа, де в нормальних країнах знаходиться місце пасажира.

Індус посміхнувся у відповідь і жестом запросив на пасажирське сидіння. Розсілися. Показав йому адресу: Pentland Backpackers Hostel, 22 Pentland Avenue, Mount Eden. Шофер «забив» її в GPS-навігатор, і ми швидко покотили уперед.

Лівосторонній рух – це ще дрібниці. За двадцять до шостої я стояв перед дверима своєї нічліжки, переварюючи новий новозеландський сюрприз. Двері були зачинені! На мої грюкання ніхто не відповідав. Хостел спав. Рецепція працювала лише з 8:00!

Я міг би просидіти на вулиці до відкриття, якби хтось із постояльців не прокинувся від мого настирливого грюкання і не впустив мене.

Хостел «Пентланд Бекпекерс» виявився старим двоповерховим котеджем, збудованим почасти з цегли, почасти з дерева. За будинком знаходилися басейн (точніше, одна чаша, бо води в ній не було) і тенісний корт із потрісканим бетонним покриттям і обвислою, місцями подраною сіткою. Далі починався чи то сад, за яким давно ніхто не доглядав, чи то джунглі, які нещодавно трохи пропололи.

Зате всередині було затишно. Приємно пахло висушеною деревиною. Де-не-де стояли вазони з якимись екзотичними рослинами. Деякі з них сягали мені по плече. Я примостився у центральному холі, де було кілька потертих канап, старезне піаніно, два журнальні столики і величезний плазмовий телевізор. Розкинувся на дивані, дістав книгу і став чекати на появу реєстратора.

О 8:10 за рецепцією вигулькнула заспана мініатюрна дівчина. Я зібрав свої манатки і пішов реєструватися. Поселившись, прийняв душ, перевдягнувся, а тоді вирішив пройтись до Окленд-Сіті, центральної частини міста, – здійснити рекогносцировку на місцевості…

Спати хотілося страшенно. Цьому сприяла як різниця в часі між Києвом та Оклендом, так і смертельна втома після перельоту. Водночас розслаблятися не було коли. Ми стільки запланували, що часу на акліматизацію не лишалося ні секунди. З першого дня – з першої години! – потрібно було братися за справу.

Я розумів: мені слід увесь час рухатись, щоб не заснути. Правда, вже на десятій хвилині «прогулянки» стало очевидно, що до центру не дійду. Розтягнуся від утоми посеред дороги. Довелося скористатися громадським транспортом.