Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
Цього кадру вирізати не зможуть. І навіть якщо зараз показують когось іншого, Руту все одно покажуть, коли забиратимуть тіла. Тоді всі побачать, що я зробила. Я відступила на кілька кроків і востаннє подивилася на Руту. Здавалося, що вона просто спить.
— Бувай, Руто, — прошепотіла я. А тоді притиснула три середні пальці лівої руки до губ і простягнула їх до неї. А потім пішла, не озирнувшись жодного разу.
Пташки замовкли. Десь почувся протяжний свист переспівниці, який сповістив про наближення вертольота. Цікаво, як вона про це дізнається? Може, вона чує те, що недосяжно людині? Я зупинилася і підвела погляд. Мені не треба було обертатися, я й так знала, що відбувається. За кілька секунд пташки знову заспівали. Руту забрали.
Інша переспівниця, зовсім молоденька, ще пташа, сіла на гілку неподалік від мене і заспівала мелодію Рути. І моя пісня, і шум вертольота були їй мало знайомі, тому вона підхопила коротеньку пісеньку, яка означала, що Рута в безпеці.
— В безпеці, — мовила я та пройшла попід гілкою. — Більше не треба хвилюватися за неї.
В безпеці.
Я й гадки не мала, куди йти. Відчуття, ніби я знову вдома, яке мені подарувала Рута, випарувалося. Я безцільно блукала аж до заходу сонця. Мені було зовсім не страшно, мою пильність ніби приспали. Я була легкою мішенню. Але дещо все-таки змінилося: тепер я б убила будь-кого, хто потрапив би мені в руки. Без емоцій, без вагань, без відрази. Ненависть до Капітолія анітрохи не применшила моєї ненависті до конкурентів. Особливо до кар’єристів. Саме їм доведеться заплатити за смерть Рути.
Але навкруги не було нікого. Нас залишилося зовсім мало, а арена велика. Скоро продюсери знову вживуть заходів, щоб звести нас разом. Але гадаю, що на сьогодні достатньо крові. Може, вони також хочуть поспати.
Я саме збиралася закинути свої речі на дерево й умоститися на ніч, коли до моїх ніг упав срібний парашут. Подарунок від спонсора. Але чому зараз? Адже в мене достатньо припасів. Можливо, Геймітч помітив, що я занепала духом, і вирішив бодай трохи розрадити мене. А може, там щось помічне на моє глухе вухо?
Я розгорнула пакунок — там був невеликий буханець хліба. Не першосортний капітолійський хліб. А з темного зерна у формі півмісяця. Притрушений насінням. Я згадала урок про хліб із різних округів, який дав мені Піта ще в Тренувальному Центрі. Це був хліб з Округу 11. Я обережно підняла ще теплий буханець. Скільки це коштувало людям з Округу 11, які самі ледве зводили кінці з кінцями? Скільком із них довелося голодувати, щоб прислати мені сюди цей один-єдиний буханець? Звісно, хліб призначався Руті. Але замість того, щоб відкликати подарунок після того, як вона померла, вони попросили Геймітча прислати його мені. Як подяку? Чи, може, вони, як і я, не любили залишатися в боргу? Байдуже, чому вони це зробили, але таке трапилося вперше. Ще ніхто досі не дарував подарунка чужому трибутові.
Я підвела голову й ступила в останні сонячні промені.
— Дякую людям Округу 11, — мовила я.
Я хотіла, аби вони знали, що я впізнала хліб. Що я по-справжньому оцінила їхній подарунок.
Я вилізла на дерево так високо, як тільки змогла, — не тому, що боялася, а просто намагалася втекти якнайдалі від того, що сталося сьогодні. Мій спальний мішок, акуратно згорнутий, лежав у рюкзаку Рути. Завтра я переберу всі свої припаси. Завтра я складу новий план. А сьогодні відпочину і з’їм кілька шматочків хліба. Він добрий. Пахне рідною домівкою.
Незабаром у небі з’явився герб, а у правому вусі залунав гімн. Спочатку показали світлину хлопця з Округу 1, а тоді Рути. На сьогодні це все.
«Нас залишилося шестеро, — подумала я. — Тільки шестеро».
Міцно стиснувши хліб у руках, я заснула.
Іноді, коли все йшло не так, моя підсвідомість радувала мене приємними снами. Прогулянка до лісу разом із батьком. Година наодинці з Прим і великим тортом. Сьогодні ж мені наснилася Рута, у її коси були вплетені яскраві квіти. Вона сиділа на високому дереві й учила мене розмовляти з переспівницями. На ній не було жодної подряпини, жодної краплі крові; вона весело сміялася та співала чистим мелодійним голосом. Я ще ніколи не чула пісень, які вона співала. Цей сон тривав цілу ніч. Прокидаючись, я чула останні нотки її пісні, які губилися в густому листі. Коли я збудилася остаточно, моя душа досі відчувала спокій і умиротворення. Я намагалася не втратити цього відчуття, але воно швидко розвіялося, залишивши мені сум і самотність.
У всьому тілі відчувалася важкість, так ніби кров у жилах перетворилася на рідкий свинець. Я втратила будь-яке бажання діяти, мені хотілося просто лежати у спальному мішку і дивитися на густе зелене листя. Я пролежала так кілька годин, не поворухнувшись жодного разу. І тільки думка про те, що Прим сидить перед телевізором і дивиться на мене, повернула мене до тями.
Я наказувала собі, що повинна зробити: «Сядь, Катніс. Тепер випий води, Катніс». Я повільно й бездумно виконувала найпростіші дії, немов робот. «Тепер перебери свої припаси, Катніс».
У рюкзаку Рути я знайшла майже порожній бурдюк для води, жменьку горішків і корінців, шматок зайчатини, запасну пару шкарпеток і рогатку. У хлопця з Округу 1 було кілька ножів, два запасні наконечники на спис, ручний ліхтарик, маленька шкіряна торбинка, аптечка, повна пляшка води й упаковка сушених фруктів. Упаковка сухофруктів! З усього розмаїття припасів він вибрав саме це. Як на мене, це ознака зухвалості. Справді, навіщо носити з собою їжу, якщо в таборі її повно? Швиденько вбиваєш своїх ворогів — і встигаєш вернутися додому ще до вечері... Я могла тільки сподіватися на те, що інші кар’єристи теж не носили з собою харчів і тепер залишилися ні з чим.
До речі, і мої запаси зменшувалися. Я доїла хліб з Округу 11 й рештки зайчатини. Чому їжа так швидко зникає? Все, що в мене зосталося, — корінці й горішки Рути, сушені фрукти й остання смужка бекону.
«Час для полювання, Катніс», — звеліла я собі.
Я слухняно спакувала речі в рюкзак. Спустившись на землю, щонайперше заховала ножі й наконечники під купою каміння, щоб більше ніхто не зміг ними скористатися. Блукаючи околицями вчора ввечері, я збилася з маршруту, але спробувала знову вийти до струмка. І зрозуміла, що йду в правильному напрямку, коли натрапила на третє незапалене багаття Рути. А незабаром наскочила на зграю диких грусей і підстрелила трьох, перш ніж вони встигли зачути небезпеку. Я повернулася до багаття Рути й розпалила його, не боячись привернути до себе увагу.
«Де ти, Катоне? — думала я, поки пеклося м’ясо і корінці Рути. — Я чекаю на тебе».
Хтозна, де зараз кар’єристи. Або задалеко звідси, щоб заскочити мене зненацька; або впевнені, що це пастка; або... хіба таке можливо? Або злякалися мене? Вони вже знають, що в мене лук і стріли, звісно, Катон бачив, як я витягала їх із-під тіла Глорії. Але чи здогадалися вони, що це саме я підірвала їхні припаси і вбила їхнього друга? Можливо, вони гадають, що це справа рук Трача? Невже він би не помстився за смерть маленької Рути? Не те щоб вона його цікавила, але ж вони з одного округу.
А як щодо Лисячої Морди? Може, вона вешталася довкола й бачила, як я підірвала припаси? Сумніваюся. Коли вона реготала наступного ранку, мені здалося, що це було для неї приємним сюрпризом.
Гадаю, кар’єристи не подумали на Піту. Катон упевнений, що він при смерті. Мені так хочеться розказати Піті про квіти, якими я прикрасила тільце Рути! Сказати, що аж тепер я втямила, що він мав на увазі там, на даху. Можливо, якщо він виграє Ігри, то побачить, що я зробила, у вечір переможця, коли на екрані над сценою, де ми давали інтерв’ю, покажуть короткий огляд усіх подій. Тоді переможець сидітиме на почесному місці на сцені в оточенні своєї команди.
Але я пообіцяла Руті, що переможцем буду я. За нас обох. А ще важливішою була обіцянка, дана Прим.
Зараз мені здавалося, що в мене таки є шанс. Шанс на перемогу. Не тому, що в мене з’явився лук зі стрілами і що я кілька разів перехитрила Катона, хоча це теж важить. Щось трапилося в ту мить, коли я тримала Руту за долоньку, спостерігаючи, як із неї витікає життя. Зараз я сповнена рішучості помститися за неї, змусити назавжди запам’ятати її смерть, а це можливо, тільки якщо я переможу, якщо запам’ятають мене.