Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗

Даринка посміхнулася Андрієві. Їй подобався цей хлопець, що худнув на очах, але не втратив почуття гумору, не зневірився. Він завжди намагався всім допомогти, чим міг, хоча сам був уже такий слабкий і виснажений недугою, що ледве пересувався в інвалідному візку.

– Ага, я тебе зрозумів. Ти натякаєш, що я старий для тебе? – пожартував Андрій. – А ти паспорт мій подивись! Та що там паспорт? Я ще, як Зевс, на своїй колісниці мчати можу по коридору! Якщо, звичайно, хтось ззаду мою коляску підштовхне.

– Так що в тебе за пропозиція? – посміхнулася Даша вічному оптимістові.

– Про твої вірші шумить уже все відділення.

– Це не мої вірші. Я, до твого відома, нездара. Я й чотирьох рядків не зліпила за своє життя. То про що там ще шумить наше відділення?

– Про те, як ти красиво і душевно вмієш їх читати.

– Ти хочеш, щоб я тобі щось прочитала?

– Усі хочуть, – зітхнув Андрій. – Я б не проти, щоб ти особисто мені читала їх щодня, але це буде егоїстично з мого боку. Ми тут усі подумали і вирішили попросити тебе влаштувати літературний вечір.

Даша замислилася.

– І як ви собі це уявляєте?

– Є така програма. Знаєш, я її сам склав – прошу врахувати мої заслуги: перше – оголошення, вступна промова, друге – виступає Даша з читанням ліричних творів, третє – художня частина.

– І що ж у ній?

– Будемо готувати концерт. Кілька пісень, я думаю, вистачить.

– Цікаво, – протягнула задумливо Даша.

– Відчинимо двері в усі палати, щоб було чутно лежачим, а ходячі нехай не відлежують боки, а виходять у коридор. Зовсім розлінилися вже, – удавано пробурчав Андрій.

– І коли у нас буде цей вечір?

– Та хоч сьогодні! Голим зібратися – поясом підперезатися.

– Мені треба з дому принести свій зошит, підготуватися, – сказала Даша. – Що ти думаєш: я все напам’ять знаю?

– Думаю, що завтра, в суботу, буде навіть краще, – погодився з нею Андрій. – Начебто як вихідний день, а то ми тут так запрацювалися в робочі дні…

– Андрію! – засміялася Даша. – З тобою не засумуєш! Але ідея у тебе добра. Мені вона подобається.

…Двері всіх палат були широко розчахнуті, і вздовж коридору вишикувалися люди. Втомлені, змучені хворобами, бліді, з восковими обличчями, хто сидів на інвалідному візку, хто просто підвівся й напівлежав в ліжку – всі були цього вечора жваві в очікуванні початку їхнього маленького свята. Хворі тихо перемовлялися між собою, обговорюючи майбутній захід. Але як тільки на середину коридору виїхав на візку Андрій, запала тиша.

– Сьогодні вперше за існування хоспісу ми з вами зібралися на вечір відпочинку, – хриплуватим низьким голосом почав Андрій, – я думаю, що всі будуть зі мною солідарні, коли висловлю слова подяки нашій сестричці Даші. Це неправда, що чоловікам не дарують квіти і вони їх не люблять. Разом зі скромними квітами Даша приносить нам частинку життя, що кипить там, за цими стінами. Її погляд, її руки, голос – краще від будь-яких ліків. Вона сама, як бальзам на рану, і ми сьогодні говоримо нашій Даринці:

– Спасибі! – відповіли хором хворі й зааплодували.

– Спасибі вам, дорогі мої, – сказала Даринка, виходячи на середину коридору. – Я просто намагаюся завжди бути поряд з вами – от і все. Сьогодні я хочу торкнутися вічної теми кохання. Це прекрасне почуття надихало письменників і поетів, воно не обійшло стороною і солдатів, і царів, і жебраків, і багатих, і, звичайно ж, кожного з вас.

Даша зробила паузу та зустрілася з очима хворих, котрі пожвавішали й уважно, з надією дивилися на дівчину. І тоді вона стала читати:

– Станіслав Реп’ях.

Спочатку голос Даші звучав тихо, навіть невпевнено, потім він задзвенів чисто, полився, наче джерельна вода. Він набирав силу і звучав дедалі впевненіше і дужче. Даша окинула поглядом принишклих хворих, які застигли, зачаровані силою поезії. Зробивши невелику паузу, дівчина продовжила:

– Андрій Малишко.

У кожен прочитаний рядок тендітна дівчина з великими, широко розплющеними очима кольору бездонного неба вкладала частину своєї доброти, і її голос ставав іще чистішим і ніжнішим. Він розлітався безперервною музикою, знаходив відкриті куточки серця у змучених і понівечених невиліковними хворобами людей, заповнюючи їх хоч ненадовго тихою радістю. І Даша читала далі, окрилена натхненням, відлітаючи на легких крилах поезії з похмурого будинку, де постійно був присутній запах смерті:

Даша не бачила, як зі свого кабінету вийшла Маргарита Іллівна і давно вже стояла і слухала, спершись спиною об одвірок, як блищали її очі від сліз і злегка тремтіли губи. Дівчина не помітила, як медсестри теж вийшли в коридор і завмерли в одній позі, як санітарки перестали тягати по палатах швабри з ганчірками і стояли з відкритими ротами.

Даринка не могла вже зупинитися. У палатах вщухли стогони, і на якусь мить смерть, здивована мужністю дівчини, яка слабшала з кожним днем, яка стала худенькою та схожою на Дюймовочку, злякано відступила, сховалася в темний закуток лікарні.

Голос Даші мелодійною луною розлітався по довгому коридору найчистішим звуком, залітав у палати, де вслухалися в нього назавжди прикуті до ліжка хворі. Йому стало тісно в коридорі, й він летів і летів далі, не перериваючись, не розбиваючись на скалки об стіни. Навпаки, він міцнів від сили вічної Любові, яка сильніша за смерть, відлітаючи на крилах спогадів недужих людей, виривався назовні, залишаючи сумовитий хоспіс, злітаючи до неба хором янголів.

Питаю у неба: