Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Розвіяр глибоко зітхнув. Він пам’ятав, що було далі: «Осиний Ніс стає суднохідним. Наступає сезон, і кораблі з усієї Імперії та її меж направляються у внутрішнє море. Траплялось і мені мандрувати між Осиним Носом і Крем’яшком, але не в сезон, коли така мандрівка безпечна й приємна. Судно затрималося через поломку, і…»
І капітан заборонив палити вогонь у трюмі «Крилами». Хазяїн Агль сказав: «Добре, перепишеш завтра». Назавтра був порт Мірте, місто в повітрі, митниця, солона вода, і Розвіяр, ідучи на дно, ще навіть шкодував про так і не закінчену «Подорож».
Він гарячково гортав сторінки. Сто п’ятнадцять, сто шістнадцять. Ось вона, друга частина «Подорожі на Осиний Ніс», книга обірвана точно посередині, майже на тому ж місці, де Розвіяр кинув переписувати її.
– А це що?
Стала трактирниця. У пічці горів вогонь, Розвіяр стояв на колінах, у світлі полум’я гортаючи уривок книжки.
– Навіщо взяв? Поклади!
– Це дорога річ, – сказав Розвіяр із жалем. – Була дорога, поки не порвали, але й тепер чогось варта.
– Правда? – трактирниця осміхнулась. – А ти поцупити вирішив?
Розвіяр піднявся. На стіні навпроти висіло темнаве дзеркало, яке не знати звідки взялося в обідній залі сільського трактиру. Розвіяр побачив себе: худющий, блідий чоловік зі зламаним носом, із дуже темними очима й дивно вигнутими бровами. Поряд стояла трактирниця; на її білому, з запалими щоками лиці ніби назавжди застиг підозріливий, сварливий вираз. Розвіяр придивився.
– Таж ви теж наполовину гекса, – сказав він уголос, несподівано для себе.
Він бачив у дзеркалі, як змінилось її обличчя – біла шкіра взялася червенем, ніс загорівся багряно, відкопилилась нижня губа. Трактирниця розмахнулася, щоб дати Розвіяру потиличника, але він перехопив її руку. Потягнув на себе й несподівано міцно обійняв.
Обурено залементував хлопчисько.
– Пусти, – трактирниця ривком випручалась. Подивилась на Розвіяра, ніби збираючись зжерти його очима. Повернулась до робітника:
– Чого став! Ану на кухню, іди-іди! Жерти йому принеси, чого не шкода… Каші вчорашньої принеси!
* * *
– Та ти ж зовсім щеня. Ти мені в сини годишся.
Різка, сильна, вона тримала в руках будинок і, здається, все селище. У неї було троє синів од різних батьків: усі працювали в трактирі, старший насправді був Розвіяровим однолітком. Ця жінка все життя робила що хотіла.
Вони провели ніч на широкому матраці, набитому пташиним пір’ям. Пір’я пробивалось крізь полотнину й кололось, наче голки, але трактирниці було однаково – її тіло не відчувало болю.
– Ось тільки коли язика прикусити – боляче. А так – уже скільки разів я й обпекла себе випадково, і палець мало не відпанахала. Нема болю… Тільки чоловіка відчуваю. Не всякого. Тебе… так. Ану, не спи, хлопчисько!
Вона не була схожа на жодну жінку з тих, що Розвіяр знав раніше. Ті були рабині, ця – сама собі пані. Важка, гаряча, вона спершу знітила Розвіяра безцеремонністю й натиском – але дуже скоро він оговтався, і почалася війна.
Пір’я з матрацу втикалось у коліна, в стегна, в спину ніби маленькі списи. Розв’язалася поворозка, що збирала її волосся, і воно впало Розвіяру на обличчя – із запахом трав і деревного диму. Він намотав його на кулак; жилавий і сильний, і дуже молодий, він провів без любощів багато днів, і тепер, в цій грі-війні, з простого бійця потроху перетворювався на вожака.
Вони задрімували й знову прокидались. Над ранок трактирниця, бліда й змарніла, лежала головою на його плечі, а пір’я з матрацу кружляло по кімнаті, підкидуване протягом.
– То ти зовсім щеня, – повторила насмішкувато. – Ану-бо, вщипни мене. Ого… Відчуваю.
Прокидався будинок. Унизу топилася пічка. На даху гуляв вітер, і в кімнаті було так холодно, що здійняте під стелю пір’я здавалося снігом.
* * *
Розірвана навпіл книжка лежала там само, в барильці для трісок, і декількох сторінок бракувало. Хлопчак-робіт-ник – середній син трактирниці – похмуро возився з казанами й відрами, грів воду.
– Злити тобі? У цебрику? Розвіяр не став відмовлятись. Трактирниця довго мила його, поливаючи з корячка, і комірчина наповнилась парою. Потім йому принесли новий чистий одяг – рукави виявилися короткуваті, але зовсім трохи. Розвіяр сів за стіл. Молодший син трактирниці, років десяти, приніс із кухні миску щойно звареної каші. Він був смаглявий, з блакитними очима, з жорсткими, ніби просоленими, вихрами.
– Теж любила, – сказала трактирниця, помітивши погляд Розвіяра. – Багатьох, так. Не від усіх діти повелися. Від тебе вийде?
Розвіяр засоромився.
– Їж… От я не з любові народилась. Ішли вони валом, розбиті, від Золотих бігли. От скажи: ледве від смерті втекли, і смерть на плечах сидить, поганяє, а все те саме. Та й хтиві, гекса, навіть більше за печірок. Матусю мою й злапали десь. Не її одну… У нас тут по хатах напівкровок наплодилося штук двадцять, потім хто помер, хто пішов, кого продали. А ти звідки?
– Із пригірців.
– Пригірці? – Вона посмутніла. – Ті, що на березі? Що буревієм знесло торік?
– Ні. Я з інших пригірців. Таке плем’я.
– Та невже? – Трактирниця недовірливо всміхнулась. Розвіяр не пам’ятав, щоб вона всміхалась, біле обличчя з запалими щоками змінилось до невпізнанності. – Дурила тобі голову твоя мамка, щоб правди не сказати.
– У мене мамка була гекса.
– Спра-авді? – Жінка сперлась кулаками в стіл, широко розставила лікті, наче ворота. – Не брешеш?
– Ні.
– Чого тільки Імператор не створить. – Вона раптом потяглась уперед і неуважливо провела долонею по його щоці. – Пригірці, чула я колись від пожильця… Точно. А жили вони в Чорній Бучі. Далеко звідси, за Камінною Стрілкою, за Череватим Бором… Край світу, далі нічого нема. Далі самі болота, та й на болотах – гекса голодні…
– За камінною Стрілкою, за Череватим Бором, – пробурмотів Розвіяр.
Слова нічого не значили. За ними не стояла карта, не маячіли дороговкази – але трактирниця виявилась першою людиною на шляху Розвіяра, яка певно знала, що землі його предків – не вигадка.
– Так, це мені пожилець розповідав. – Трактирниця задоволено осміхалась. – Багато чого знав, сердега. Однаково помер, та й усього лишив по собі, що книжку. Мотлох це, нічого не вартий, я в людей тямущих питала… Ось тільки горить добре.
– Горить?! – не витримав Розвіяр. – Самий тільки папір коштує реал за десять аркушів, а слова…
– Міркує, купець! – Трактирниця зненацька розлютилась. – Це за чистий папір стільки платять, а не за списаний, подертий і зацвілий! Гадаєш, я зовсім дурна? Чогось варта твоя книжка, тільки коли тямущій людині у великому місті продати. А до міста дістатись? А повернутись назад? А жерти-пити в дорозі, удома справи покинути? Дорожче виходить, хай краще вже на розпал!
Вона замовкла. Перевірила враження, справлене цією промовою на Розвіяра; той сидів над прихололою кашею, уп’явшись у стіл.
– То бери її собі, коли хочеш, – сказала тоном нижче. – Бери, дарую. А історії… Послухаємо історії твої – увечері, коли гості розійдуться. У ліжечку вмостимось, там і розповіси.
– Я…
– Та ти, а хто ж! Подумаймо, що хоч робити умієш, окрім як на матраці борюкатись. – Вона задоволено всміхнулась. – А то гляди, якщо лінивий, вижену!
* * *
«Судно затрималося через поломку, і капітан вирішив, незважаючи на поради бувальців, перетнути протоку Осиний Ніс перед самим закінченням сезону. Зволікання позначилось би згубно на його гаманці – корабель аж на міжсезоння виявився б замкненим у внутрішньому морі. Але поспіх і відчайдушна рішучість могли коштувати життя і капітану, і команді, й пасажирам…»
Рядки проступали на м’ятому і подертому папері, вибиралися з плям, мов перехожі з калюж, назавжди лишались у пам’яті. У Розвіяра чесалися пальці правої руки – здається, там затиснуто перо, здається, на столі розгорнуто чисту оправу, тільки й лишилося, що перенести літери, що стоять перед внутрішнім зором, на біле.
